Білогородка – один з найстаріших населених пунктів Київщини

Генеральный план села Белогородка

Генеральный план поєднаний з детальним планом території та окремих частин с. Білогородка - с. Шевченкове (Києво-Святошинський район Київської області)

Скачать  часть №1

Скачать  часть №2

Скачать «Карту окрестностей Киева» бесплатно, а также скачать много других карт можно в нашем архиве карт

Білогородка - село, центр сільської ради, до складу якої входить і с. Шевченкове  (розташоване за 7 км від  Білогородки, населення - 1950 осіб).

Білогородка розташована за 22 км від обласного центру м. Київ. Найближча залізнична станція - Боярка, за 8 км. Населення - близько 14 000 осіб (6300 дворів).

На високому правому березі р. Ірпінь розкинулося велике, красиве село Білогородка. Більша його частина розташована в лісовому масиві і межує з лісопарковою зоною Києва.

Білогородка - один з найбільших і найстаріших населених пунктів Київщини. Вперше Білгород згадується літописцем Нестором під 980 р.: “Був же Володимир переможений хіттю до жінок... і наложниць було в нього триста у Вишгороді, триста в Бідлгороді, а двісті - на Берестовім”.

Прийшовши на княжіння в Київ. Володимир розбудував Білгород, розташував в ньому новгородське військо, вірне князю, та свою резиденцію. Під 991 р. літопис пише: "Володимир заклав город Білгород і набрав у нього людей з інших городів, і багато людей звів у нього, бо любив він город сей".

У літописах Білгород згадується понад 40 разів, саме тут проходили доленосні події, що впливали на політичні та релігійні процеси в державі.

Територія нинішньої Білогородки була заселена з давніх часів. Археологічні розкопки, які проводилися протягом багатьох років на території села, виявили поховання епохи бронзи (2-1 тис. до н.е.), сліди зарубинецької культури (II ст. до н.е.), пізньотрипільське поселення (3 тис. до н.е.), слов'янське поселення (VІІ-ІХ ст.), на основі якого і виник Білгород.

Особливий інтерес викликає походження назви - Білгород. У даній місцевості немає ані білого каменю, ані покладів білої глини, що б могло слугувати походженню назви. Самі укріплення були земляними з дерев'яним частоколом.

В народі збереглося декілька версій походження назви. У Древній Русі слово "бєлий", окрім прямого значення, мало і символічне - "вільний". Існує припущення, що "бєлий", "бек", "белз” означають "південний". У наших предків великою шаною користувався Бел-біл-бог. Білобог, згідно з повір'ями, перевтілюється в білого лебедя. Білий лебідь - птах-тотем. Волхви суворо, під загрозою смертної кари, забороняли полювання на білого лебедя. У Білогородці збереглася легенда про те, що на березі Ірпеня жила велика кількість лебедів. Одного разу між білим і чорним лебедями відбулася бійка, переміг білий, відстояв свою територію і надовго залишився тут. Існує ще одна версія: назву місту князь Володимир дав на честь свого батька Святослава, який хотів перенести столицю на південь - з Києва до Білгорода.

Під стінами Білгорода не раз відбувалися бої, які вирішували долю Києва. У літописах згадуються випадки, коли князі, втрачаючи Київ, йшли до Білгорода, який залишався не завойованим, збирали військо та повертали собі Київ.

З Білгородом пов'язані імена билинних богатирів Альоші Поповича, Добрині Микитича, Яна Усмошвеця, які розбили під його стінами печенігів (1004 р.). Добриня Микитич, дядько князя Володимира, був одним із засновників і будівничих Білгорода.

За легендою, у 997 р. Володимир пішов до Новгорода за новими воїнами для боротьби з печенігами. Дізнався ворог, що немає у місті князя, оточив Білгород, не даючи нікому його покинути. Облога затяглася, і в місті розпочався голод. Зібравши віче, білгородці вирішили здатися печенігам.

У місті жив один старий, який не був на зборах. Дізнавшись про рішення, він пішов до міських старшин, і ті йому відповіли, що не переживуть люди голоду, потрібно здаватися. Старий сказав: "Послухайте мене, не здавайтеся ще три дні і зробіть те, що я вам скажу".

Він повелів зібрати по жмені вівса, пшениці або висівок, щоб збовтати ціжу, з якої роблять кисіль. Викопавши колодязь, вставили в нього кадуб, налили кисільної товканки, а в другий колодязь вставили кадуб, потім взяли з князівської медовні меду, приготували солодкий напій і вилили в другий кадуб. Вранці старець послав до печенігів представників міста. І сказали білгородці, прийшовши до печенігів: "Візьміть від нас заручників, а самі пошліть чоловік 10 і подивіться, що робиться у місті".

Печеніги зраділи. бо думали, що городяни здадуться їм. Коли вони прийшли у місто, городяни їм сказали: "Навіщо ви губите себе? Хіба ви можете нас перемогти? Якщо навіть стоятимете і 10 років, то що зробите нам? Ми маємо корм від самої Землі, коли не вірите, то погляньте своїми очима". І привели до колодязя, де була ціжа для киселю, зачерпнули відром, вилили її у великі глиняні сковороди і тут же зварили кисіль. А потім пішли до другого колодязя і зачерпнули з нього. І стали їсти спершу самі, а потім і печенігам дали. Здивувалися ті і сказали: "Не повірять нам наші князі, якщо самі не покуштують". Люди налили їм повен глек солодкої ситі. Ті повернулися до своїх, оповіли все, що побачили, і, зваривши кисіль, їли печенізькі князі та вельми дивувалися. Білгородці забрали своїх заручників і повернулися додому, а печеніги відступили від міста геть. Звали того старця Свенельд. Князь Володимир за його вчинок дав йому прізвище Кисіль.

Ця розповідь має зерно історичної правди, реально описує основні риси міського управління в X ст. Головна роль належала місцевій знаті. Старійшина міста відміняв рішення віче, обирав і відправляв послів у стан ворога.

У Білгороді зароджувалося місцеве самоврядування. Вдруге в історії після Києва згадується про проведення віча. Тут існував інститут тисяцьких - відголосок давнього самоуправління.

Через багато років Адам Кисіль, визначний діяч в історії, написав, що його рід пішов із Білгорода.

Як вважають деякі дослідники, згадка Нестора Літописця про легенду підтверджує той факт, що він створював свій літопис у Білгороді.

У 988 р. в Білгороді правив син Володимира Святослав. У тому ж році, після прийняття християнства, на Русі засновані три перші єпископські кафедри: Київська, Новгородська, Білгородська. Першим відомим бєлгородським єпископом був Микита (991 p.). У Білгороді в 992 р. було збудовано один із перших храмів на Русі - Преображення Господнього.

Білгородські єпископи були вікарними, за відсутності митрополита вони управляли церковними справами. Кафедра білгородського єпископа знаходилася в Софіївському соборі. Всього відомо одинадцять білгородських єпископів.

Білгородські єпископи брали активну участь в житті Русі: перепоховання Бориса і Гліба (1071 p.), освячення Успенського собору Києво-Печерської лаври (1088 p.). відзначення сторіччя пам'яті Бориса і Гліба (1115 p.), вибори митрополита Клима Смолятича (1147 p.), початок будівництва Свято- Михайлівського Золотоверхого монастиря (1108 р.) та церкви святого Михайла на Видубичах (1070 p.).

Білгородські єпископи виконували і дипломатичні доручення князів. Так, князь Ізяслав Мстиславович послав єпископа Білгородського Федора та Печерського ігумена Феодосія в Чернігів, де вони успішно провели переговори з Ольговичами та уклали мир.

Подія 1069 р. відображена в "Слові о полку Ігоровім". Князь Всеволод підійшов з дружиною до Білгорода на зустріч з військом Ізяслава Ярославича, але вночі зрадив останнього і втік у Полоцьк.

Білгород у міжусобній боротьбі відіграв важливу роль як неприступна фортеця. Так, у 1101 р. князь Юрій Долгорукий висунув вимогу жителям відчинити міські ворота, на що білгородці йому відповіли: "А Київ ти відкрив?“

У 1173 р. під стінами Білгорода князь Луцький Ярослав Ізяславович з 50-тисячним військом розбив коаліцію 20-ти князів.

У 1174 р. Білгород взяв в облогу князь Суздальський Андрій Боголюбський. Київ здався, а Білгород вистояв.

У Білгороді правили десятки князів, але найбільш пам'ятний внесок зробив після князя Володимира князь Рюрик Ростиславович. У 1187 р. ним побудовано храм Святих Апостолів. Як пише літопис "...висотою і величиною, і всякою іншою окрасою дивовижно оздоблений, і немає йому рівних на Русі“. Як говорить отець словами причти: "Вся прегарна ти, улюблена моя, і плями нема на тобі".

У 1185 р. сюди до нього приїжджав герой "Слова о полку Ігоревім“ князь Ігор. Зятем князя Рюрика Ростиславовича був Роман Мстиславович (1152-1205 pp.). Цей видатний державний діяч у 1199 р. об'єднав Волинські і Галицькі землі в єдину Галицько-Волинську державу.

Археологічне вивчення Білгорода розпочалося в другій половині XIX ст. розвідками І.П. Хрущова та В.Б. Антоновича.

У 1909-1910 рр. великі розкопки в Білогородці проводив В.В. Хвойка. За радянських часів розкопки вели Д.І. Вліфельд, В.О. Рибаков, П.А. Раппопорт. ГГ. Мезенцева, Ю.С. Асеев.

Сотні білгородських раритетів знаходяться у музеях Росії, Центральному історичному музеї України та деяких інших.

На стінах Софійського собору відрито графіті, присвячене пам'яті єпископа Луки Білгородського.

У 1968 р. академік Б.О. Рибаков відкрив білокам'яний саркофаг, в якому був похований єпископ Максим, що помер у 1189 р.. у літописі він називається "блажений”.

У 1240 р. Білгород спіткала доля більшості міст Русі: облога і розорення військами хана Батия. Але місто не зникло, а продовжувало жити. Так, у 1320 р. під його стінами проходила велика битва князя Гедеміна з татарами, яких він розбив. У 1474 р. в Білгороді проїздом до ставки хана зупинявся посол Венеціанської Республіки Контаріні, який жив у палаці. У ті роки Білгородом володіла Литва, і місту було надано нове ім'я - Білогородка.

У XV ст. в Білогородці бував саксонський барон Штраленберг, який писав, що тут розводять виноград, і вино тут краще, ніж у Саксонії.

Після Люблінської унії 1569 р. Білогородку було захоплено Польщею. Нею у різні роки володіли волинські князі Острозькі, коронний гетьман Хоткевич, князі Корецькі та ін.

Наприкінці XVI - поч. XVII ст. селяни Білогородки брали участь у повстаннях під керівництвом К. Косинського, С. Наливайка, Т. Трясила, К. Скидана, Д. Гуні, Я. Острянина.

У 1630 р. село стало місцем запеклих боїв під проводом Тараса Федоровича (Трясила) з польсько-шляхетськими загонами.

Найбільшого розмаху боротьба селян Білогородки набула під час Визвольної війни 1648-1654 рр.

У 1648 р. утворено Білогородську козачу сотню Київського полку. Білогородські козаки розгромили польські гарнізони навколишніх сіл, багато селян вступило до селянсько-козацького війська Богдана Хмельницького.

У цей час у Білогородці перебував Адам Кисіль, який походив зі старовинного козацького роду, мав білогородські корені. Він був постійним представником Речі Посполитої під час переговорів із членами гетьманського уряду в 1649-1651 рр.

У 1667 р. Білогородка відійшла до Росії і вважалась одним із прикордонних укріплених форпостів. У 1700 р. Петро І подарував село Київському митрополиту.

У 1729 р. указом Петра II Білогородку передано Києво-Печерській лаврі. У 1786 р. вона перейшла до державних маєтностей.

Через 120 років, а саме в 1849 р. Білогородка стала волосним центром. Територія волості займала західні райони сучасного Києва і всі навколишні села.

У 1883 р. тут було відкрито однокласне народне училище, в 1905 р. - двокласне земське училище, одне з кращих на той час у губернії.

У XX ст. жителі Білогородки брали участь у всіх політичних подіях. Так, у лютому 1918 р. в Білогородку прибув з невеликим загоном Симон Петлюра, було оголошено набір до гайдамацького війська. За добу в Білогородці вступили до війська 100 осіб, з інших сіл волості - 200 осіб.

У 1920-1930-х роках білогородці переживали періоди становлення і розрухи, колективізацію. переважно примусову, і голод, але навіть у 1940 р. в селі було 129 одноосібників.

Велику роль відіграла Білогородка в період Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр., зокрема при обороні Києва. Входячи до складу КиУРу КОВО, село стало місцем створення опорних пунктів. На 19-й день війни підрозділи 13-ї танкової дивізії німців досягли Ірпеня. Три дні фашисти штурмували Білогородський оборонний рубіж, але оборона вистояла, Київ було врятовано. Фельдмаршал Рейхенау мусив визнати: "Першим похмурим днем для 6-ї армії у східній кампанії слід вважати 13 липня, бо в цей день наші танки було зупинено під Києвом".

Повоєнні роки - це роки розбудови, реорганізації, досягнення високих виробничих показників у сільському господарстві. Особливо слід відзначити роботу колективу радгоспу "Білогородський". У період 1975- 1985 рр. це було одне з найкращих підприємств не тільки Київщини, а й України. Господарство вирощувало більше 15 тис. т овочів. 1,5 тис. т фруктів, налічувало 1200 дійних корів.

1990-ті роки - період спаду і втрати досягнутих рубежів.

Сьогодні Білогородка має свою геральдичну символіку: герб, прапор, гімн. Розроблені свої місцеві нагороди. Але головне надбання Білогородки - це її люди, нащадки славних русичів, які люблять свою землю, бережуть її і дбають про її щасливе майбутнє.

Нині, як і в сиву давнину, височить на березі Ірпеня Білогородка, передмістя Києва, центр православ'я нашого краю, унікальний історичний центр.