Екологічна географія

Екологічна географія

Екологічна географія, географічна екологія і екологічна картографія - нові наукові напрями в дослідженнях взаємодіїприроди і суспільства.

Екологічна географія (екогеографія) - це новий науковий напрям конструктивної географії, що базується на гармонійному поєднанні трьох наукових підходів - системного, географічного та екологічного.

Становлення цього напряму зумовлено тим, що нинішній інтерес людства до екології, екологічного підходу, далеко не безкорисний. Він пов'язаний з гармонізацією взаємодії суспільства і природи й виник на противагу суто економічному підходу до використання природних ресурсів. Якщо географічний підхід вивчає ландшафтну оболонку з точки зору її просторових характеристик, структури і організації, то екологічний розглядає проблеми взаємодії суспільства і природного середовища. Системний підхід у методичному відношенні поєднує два попередні.

Отже, системний, географічний і екологічний підходи дозволяють розглядати екологічні проблеми взаємодії в геосистемі "суспільство-природа", як єдине ціле, якому притаманна особлива властивість - просторово-часова організованість, що вивчається географічними науками.

Традиційний інтерес географії до просторової диференціації, намагання точно прив'язати свої висновки до карти дають географам перевагу перед іншими спеціалістами в дослідженні навколишнього середовища, тобто у дослідженні і вирішенні екологічних проблем існує сильний географічний аспект. Це послужило основою для виділення особливого конструктивного напряму в географії - екологічної географії (екогеографії).

Така назва має переваги порівняно з "геоекологією", що з'явилась як синонім ландшафтної екології і право на яку мають геологи, представники інших наук про Землю. Головна різниця між цими термінами полягає в тому, що йдеться про напрям в географії, а не екології.

Як відомо, будь-яка наука або науковий напрям може аналізуватися з трьох сторін: об'єктно-предметної, коли враховуються об'єкт і предмет наукового пізнання; методично-дослідницької -зважають на спосіб або метод, яким пізнається істина; практично-цільової - враховують кінцеву практичну мету наукового дослідження.

Об'єктом географічної науки вважається географічна або ландшафтна оболонка Землі, територіальними проявами якої є складні геосистеми різного ієрархічного рівня. До найвищого рівня належить геосистема "суспільство-природа". Саме в ній під час взаємодії геокомпонентів виникають екологічні проблеми. Тобто суто екологічна система знаходиться всередині всієї системи "суспільство-природа".

Це можливе тому, що синтез географічного і екологічного підходів, що об'єднав об'єктні особливості геосистем і екосистем, тобто об'єктом (в даному випадку) є демоцентрична інтегративна геосистема. Предметом екогеографії є екологічний потенціал інтегративної геосистеми, пов'язані з ним екоумови і екоситуація. Така концепція гео- та екосистем має свої переваги. Уявлення про геосистему більш наближене до природної реальності, концепція геосистем дуже зручна при вирішенні багатьох екологічних проблем.

Тому, екогеографія у своїх дослідженнях використовує полі-(геосистемний) і моно-(екосистемний) підходи. Це означає, що для повноти екологічного вивчення геосистем в центрі дослідження повинно бути максимум геокомпонентів певної геосистеми, зокрема біотичних і абіотичних. Такі дослідження є географічними за об'єктом і методом, але екологічними за сутністю або предметом.

Оцінювальний екологічний аспект робить географічні дослідження еколого-географічними (ЕГД). Без такої оцінки вони залишаються географічними.

Критеріями еколого-географічного аналізу і оцінювання є відповідність екологічного потенціалу інтегративної геосистеми антропоекологічній функції, тобто навколишнього середовища - оптимальним потребам життєдіяльності населення, або ступінь їх зміни внаслідок техногенного впливу (екостани ґрунтів, природних вод, атмосферного повітря, екоситуація).

Оцінка повинна бути не тільки повсюдною в просторі, але й безперервною в часі і проводитися на всіх етапах управління геосистемами - від проектування до експлуатації і реконструкції. Це надає дослідженню конструктивного характеру, оскільки спрямоване на пошук таких форм оптимізації взаємодії суспільства й природи, які б не призводили до руйнування самої системи "суспільство-природа".

Оцінку можна проводити на основі порівняння з еталоном (нормативні індекси, експертні оцінки), відносного порівняння (ранжування явищ і процесів у межах досліджуваної території), вартісних підходів (найбільш суб'єктивні і залежать від обраного критерію) тощо. При цьому для її територіального аспекту можна використати ландшафтно-географічний, районування, картографічний та інші підходи.

Серед останніх важливе місце належить картографічному методу, який супроводжує всі етапи ЕГД і є одним із способів і методів аналізу та оцінювання екостану інтегративних геосистем.

Метою екогеографії є пошук шляхів гармонізації взаємовідносин людей із середовищем існування, а також людського суспільства з навколишнім середовищем у межах локальних, регіональних і глобальних геосистем. Досвід останніх десятиріч показав, що розрізнені галузеві розробки в сфері охорони навколишнього середовища та раціонального використання природних ресурсів виявились недостатніми для радикального вирішення проблеми гармонізації взаємодії суспільства та природи.

На нашу думку, тільки екологічна географія, яка вивчає територіальні природно-антропогенні системи з точки зору їх екологічного змісту (як цілісні об'єкти) здатна створити наукову базу оптимізації стосунків між суспільством та навколишнім середовищем, стабілізувати складну екоситуацію в багатьох регіонах держави тощо.

Географічна екологія (геоекологія, ландшафтна екологія) - це новітній напрям екології, що базується на використанні географічного підходу до вирішення екологічних проблем.

Карл Троль у 1939 році вперше використав термін "ландшафтна екологія", розуміючи під нею поєднання ландшафтно-просторового аналізу і дослідження взаємозв'язків між природними компонентами, що відбуваються в межах елементарної територіальної одиниці (екотопу). З того часу воно суттєво розширилось, але не сформулювалось остаточно. Поряд з терміном "ландшафтна екологія" існують також поняття "геоекологія," "біогеоценологія". Фактично вони мають одне значення, звичайно, якщо під "гео" розуміти географічну науку, а не комплекс наук, які вивчають Землю.

За сучасними уявленнями, геоекологія - це розділ екології (за іншими твердженнями - географії), що досліджує екосистеми (геосистеми) високих ієрархічних рівнів - до біосфери включно. За іншими визначеннями - це спільний галузевий підрозділ соціоекології та географії, який вивчає просторову мінливість географічного середовища з метою оптимізації взаємодії суспільства та природи. Однак термін "геоекологія" має елемент невизначеності і тому його використовують географи, геологи, геохіміки, геофізики. На думку інших, не можна закріпити цей термін лише за географічною наукою. Усі науки, об'єктом дослідження яких є Земля, можуть претендувати на спорідненість з геоекологією, як і географія. Справедливо буде розглядати її як міждисциплінарну науку, що синтезує закони екології із закономірностями всіх наук про Землю.

Виходячи з цього, характерними особливостями геоекології буде: антропоцентризм (висунення на перше місце в біологічному ланцюгу людини), згідно з яким людина сприймається як жертва порушеної нею ж природи. У цьому полягає екологічність науки; хорологічна направленість, тобто закріплення геоекологічних досліджень за певною територією (географічність науки) і як наслідок - широкий розвиток екографічних робіт, багатодисциплінарність, тобто значна кількість наук, що вивчає геоекологічні проблеми. Зважаючи на ці особливості геоекології, важко визначити належність цього наукового напряму до географії чи екології. Хоча вони тісно пов'язані між собою, проте слід повернутись до екологічної природи геоекології. В сферу її інтересів входять геоекосистеми, навколишнім середовищем для яких є географічна або ландшафтна оболонка Землі. Вони створюють умови життя для живих організмів, у тому числі людини. Вони постійно підтримують ті властивості середовища, які необхідні для існування людини та інших живих організмів у фізіологічному і психологічному плані, а саме: газовий склад повітря, хімічний і біохімічний склад поверхневих і підземних вод, тепловий режим, самоочищення повітря, води, ґрунтів, біоти від забруднення тощо.

Отже, геосистеми формують географічне середовище для існування живих організмів і їх угруповань, а географічний підхід в екології передбачає територіальну диференціацію екологічних процесів та явищ. Такий синтез двох наукових підходів враховує специфіку еко - і геосистем і утворює новий об'єкт дослідження - геоекосистему, що дає можливість для її дослідження використовувати географічні підходи. При цьому аналіз і оцінка територіально диференційованих форм взаємодії людини з навколишнім середовищем його існування є найбільш актуальним для геоекології.

Таким чином, центральним суб'єктом аналізу і оцінювання в географічній екології (геоекології) є завжди живі організми, включаючи людину, а об'єктом - геоекосистеми, для яких характерне спільне використання сильних сторін географії та екології - рівності і варіантноцентричності, а також їх територіальні особливості. Це суттєво збагачує наукову картину світу і засоби його пізнання. Якщо екологічна географія має суб'єктно-об'єктну модель дослідження геосистем, то географічна екологія - геоекосистемну. Геоекосистеми є лише моноцентричні, в них навколишнє середовище розглядається з точки зору людського суспільства.

Екологічна картографія (екокартографія) - це розділ екогеографії та тематичної картографії, що базуються на системному, географічному, екологічному, медико-екологічному та медико-географічному підходах. При цьому його об'єкт і предмет мають інтегративний характер. Об'єкт інтегрує гео- і екосистему, тобто ним (як і екогеографії) є демоцентрична інтегративна геосистема. Предмет еколого-географічного аналізу і оцінювання території на основі картографічного моделювання поєднує одночасно предмети еколого-географічного дослідження (екологічний потенціал інтегративної геосистеми, пов'язані з ним екоумови і екоситуацію) та їх картографічного моделювання (теоретичні і методичні положення відтворення системної екологічної інформації про дану геосистему).

Особливість таких картографічних досліджень - це оцінювальне картографування стану геосистеми шляхом визначення відповідності її екологічного потенціалу антропоекологічній функції. Така оцінка повинна бути не тільки повсюдною в просторі, але й безперервною в часі і проводитися на всіх етапах управління геосистемами - від проектування до експлуатації і реконструкції.

Тому екокартографування обов'язково має оцінювальний характер на основі суб'єктно-об'єктних відносин. Це стосується аналітичних, синтетичних карт різного ієрархічного рівня, а також системи карт. Воно має також конструктивний характер, оскільки спрямоване на пошук таких форм оптимізації взаємодії суспільства й природи, які зберігають геосистему "суспільство-природа" в стані динамічної рівноваги.

Отже, алгоритм еколого-географічного аналізу і оцінювання території на основі картографічного моделювання передбачає створення аналітичних, комплексних і синтетичних еколого-географічних карт компонентів інтегративної геосистеми, їх аналіз та оцінювання з метою отримання нового синтетичного знання про цю геосистему та її складові. Зокрема, для дослідження екологічного потенціалу природного середовища використовуються карти біокліматичних показників, еколого-геохімічних характеристик природних вод і ґрунтів, екологічних критеріїв геофізичних і біотичних факторів та інтегральної оцінки екологічного потенціалу природних ландшафтів; екологічного потенціалу соціально-економічного середовища - карти демографічного фактора, соціальної інфраструктури, економічного використання територій; наслідків суспільно-природної взаємодії карти екостанів ґрунтів, природних вод, атмосферного повітря, стану здоров'я населення і екоситуації.

Названі вище картографічні моделі характеризують структурно-організаційний аспект і є основою для еколого-географічного аналізу і оцінювання функціонального виміру геосистеми "суспільство-природа". Його можуть характеризувати карти техногенного навантаження на природне середовище, стійкості природного середовища, несприятливих природно-антропогенних процесів, екологічної небезпеки, природно-ресурсного потенціалу, еколого-економічної збалансованості території України.

Логічним завершенням аналізу є схема практичного використання результатів дослідження у вигляді блокової моделі картографічного антропоекологічного моніторингу навколишнього середовища.