Київ – план Деснянського району

Деснянський район м. Києва – план містаСкачать «Київ – план Деснянського району»

Скачать «Карты областей и городов Украины» бесплатно, а также скачать много других карт можно в нашем архиве карт

Деснянський район — один із десяти районів Києва, розкинувся у північно-східній частині міста. Як адміністративно-територіальна одиниця у складі Києва утворений 30 грудня 1987 року і названий Ватутінським на честь радянського військового діяча Миколи Ватутіна. Ватутінський район у жовтні 2001 року було перейменовано на Деснянський.

Район займає загальну площу 148 км², кількість населення налічує близько 345,200 тисяч чоловік.
До складу району входять кілька територіальних одиниць: житловий масив Виґурівщина-Троєщина і селище Троєщина, житловий масив Лісовий і селище Биківня, зелена зона на Дніпровських островах, лісопарковий пояс. Також територією району тече річка Десенка.

Коротка історична довідка. Вперше ця місцевість, де розташовано Деснянський район згадуються під назвою Городець. 1026 року Ярослав Мудрий уклав тут мирну угоду із своїм братом Мстиславом, у 1097 році Володимир Мономах викликав у Городець братів Давида та Олега Святославовичів для примирення. Згадка про цю місцевість є в Іпатієвському літописі за 1110 рік про пожежу, яка сталася в Городці. Як свідчить літопис, на Андріїв день року 1135 Городець був спалений половцями, а під 1151 роком є згадка про «село Милославское».

Юрій Долгорукий, воюючи за Київський престол, двічі наступав на місто з Городця. Місцевість йому сподобалась, і тому, сівши в Києві на престол, він зробив тут свою резиденцію і назвав її Раєм. Під час нападу Хана Батия на Київ у 1240 році, ця місцевість згадується як Городок Пісочний.

У XIV столітті Городець був родинним гніздом князів Милославських, тому у літописах місцевість згадується як Милославичі, Милославці, Мирославское, Мирославичи. Міська знать виїздила сюди на полювання, бо тут були багаті ліси. Останній київський князь Симеон Олелькович правив у Києві в 1455—71 роках. На місці древнього Городця, у Милославовичах, він збудував заміський дерев'яний замок.

В писемних джерелах ХVI—XVII століть Вигурівщина згадується як місцевість, подарована власником Яном Вигурою (звідси, ймовірно, і походить назва місцевості) Михайлівському Золотоверхому монастирю, що було юридично закріплено універсалом Богдана Хмельницького в 1654 році.

Згодом ці стародавні землі входили до складу Броварської, потім — Микільсько-Слобідської волостей Остерського повіту Чернігівської губернії. В 1927 році територія перейшла в підпорядкування Київської міської ради, а в 1932 році — увійшла до складу Петровського (Подільського) району Києва.

В 1935 році на базі земель селищ Осокорки, Позняки, Биківня, Аварійного, хуторів Червоного та імені Тараса Шевченка, колишніх слобідок Микільської, Кухмистерської, Воскресенської та Передмістної було створено Дарницький район, з території якого 23 травня 1969 року було виділено Дніпровський район.

30 грудня 1987 року відповідно до Указу Президії Верховної Ради УРСР зі складу Дніпровського району міста було виділено Ватутінський район, названий на честь генерала Миколи Ватутіна. До складу нового району відійшли Лісовий масив, селища Биківня і Куликове, Дарницька промзона, новий житловий масив Вигурівщина-Троєщина, планова потужність якого складала 300 тисяч мешканців. Крім того до складу району було включено село Троєщина.

Під час адміністративно-територіальної реформи в місті 2001 року територія району залишилася без змін, проте, його було перейменовано на Деснянський.

Розташування і структура. Межі Деснянського району були затверджені рішенням Київської міської ради від 27 квітня 2001 року № 280/1257 «Про межі нових адміністративних районів м. Києва та організаційні заходи по проведенню адміністративно-територіальної реформи» та від 29 листопада 2001 року № 126/1560 «Про внесення змін та доповнень до рішення Київради від 27.04.01 р. № 280/1257».

Межі Деснянського району: міська смуга, Броварський проспект, межа Лісового масиву, Дніпровського лісництва і території ДВРЗ; вулиця Академіка Бутлерова, вулиця Віскозна; провулок Червоногвардійський; провулок Карельський, проспект Юрія Гагаріна; вулиця Червоногвардійська; вулиця Братиславська; вулиця Миропільська; вулиця Курнатовського; південно-східна межа мікрорайону Куликове поле; вулиця Сулеймана Стальського; вулиця Братиславська; проспект Генерала Ватутіна; Московський міст, акваторія річки Дніпро.

На північному-заході Деснянський район межує з Оболонським районом, на півдні і південному заході — з Дніпровським районом, на північному сході — з Броварським районом Киїської області.

У районі 98 вулиць і провулків, 4 проспекти і 4 бульвари, 3 площі, близько 20 мікрорайонів і житлових кварталів, 11 парків культури і відпочинку, 33 сквери, декоративно-технічний канал, 729 багатоповерхових будинків, близько 1500 будинків приватного сектору, функціонує 27 промислових підприємств.

Транспорт та зв'язок.  Район обслуговують 106 марштрутів міського транспорту, в тому чилі 33 комунальні, з яких автобусних — 24, тролейбусних — 6[4], трамвайних — 4[5]; 74 таксомоторних та Святошинсько-Броварська лінія метрополітену (станції метро «Чернігівська» та «Лісова»). На території району розташована автобусна станція №4 «Дарниця», яка обслуговує Чернігівський напрямок. Московський міст з'єднує масив Троєщина з Петрівкою.

Для покращення транспортного сполучення між правим і лівим берегом у травні 2000 року збудовано лінію швидкісного трамвая, що починається і закінчується у межах житлового масиву Вигурівщина-Троєщина. 1 січня 2009 року лінію було закрито через нерентабельність.

У жовтні 2006 року почали проводити нову гілку метрополітену — Лівобережну лінію. Лівобережна гілка завдовжки 12,2 кілометрів має з'єднати території двох районів — Деснянського і Дніпровського. Тут планується збудувати вісім станцій, сім наземних та одну підземну, але неглубокого залягання. Траса Лівобережної лінії пролягатиме по вісі вул. Оноре де Бальзака від вул. Милославської до проспекту Генерала Ватутіна, вздовж залізниці до Броварського проспекту з підключенням до Святошинсько-Броварської лінії біля ст. «Лівобережна». У перспективі Лівобережна лінія буде продовжена до житлового масиву Позняки і може у майбутньому стати частиною київської кільцевої лінії метрополітену.

Архітектура. Основна забудова на житловому масиві Лісовий здійснювалась у 1965—1973 роках за проектом архітекторів Петра Петрушенка і С. Д. Покришевського. Житловими вулицями Мілютенка, Шолом-Алейхема і Академіка Курчатова масив поділений на 8 прямокутних мікрорайонів; дев'ятий, обмежений проспектом Лісовим, вулицями Маршала Жукова і Космонавта Волкова має криволінійний обрис. Мікрорайони забудовані типовими житловими 5- і 9-поверховими будинками серії 1КГ-480, 1-461А, 1У-483 і 16-поверховоими будинками з вібропрокатних панелей. Загальна житлова площа масиву — 960 тисяч м². Орієнтація будівель забезпечує нормативну інсоляцію житлових приміщень. В громадських центрах мікрорайонів розміщені школи, дитячі дошкільні та культурно-побутові заклади. Для планування мікрорайонів характерні великі озеленені двори з спортивними та ігровими майданчиками.

У 1981 році розпочато будівництво житлового масиву Виґурівщина-Троєщина. Новацією в київській архітектурі було барвисте розфарбування фасадів житлових будинків, що збагатило композицію мікрорайонів. У 1982—1987 роках масив мав назву Троєщина, сучасна назва — з 1987 року. Площа забудови — 3265 га, розрахункова чисельність населення — 280 тисяч жителів.

Забудова с. Биківня здійснювалась у 1949—1962 роках. Биківня налічує близько 500 житлових будинків і близько 3000 мешканців.

В районі є 10 пам'яток історії, 1 пам'ятка архітектури, 2 пам'ятки археології та 13 пам'ятних знаків, дошок, обелісків.

Пам'ятки археології: Давньоруське городище «Літописний городець» XI—XII століття (с. Троєщина, вул. Карла Маркса); острів Муромець, давньоруське поселення XII століття.

На території району розташовані: парк «Дружби народів», парк «Кіото», паркова зона між проспектом Генерала Ватутіна і вулицею Миколи Закревського, парк біля ВАТ «Київхімволокно», парк вздовж вулиці Попудренка, парк «Деснянський» (паркова зона між 3 і 4 мікрорайонами), паркова зона по вулиці Сабурова, паркова зона по проспекту Володимира Маяковського, парк «Молодіжний» (12 мікрорайон), Всеукраїнський парк пам'яті борцям за свободу і незалежність України, парк пам'яті жертвам Чорнобильської катастрофи (біля кінотеатру «Флоренція»).

*** З сайту райдержадміністрації

З глибини століть —у сьогодення. Вигурівщина — Троєщина (з книги "Невідомі та маловідомі сторінки історії Києва")

Троєщина — село Київської області. У листопаді 1988 р. воно стало селищем та адміністративно увійшло до складу Ватутінського району Києва, сільська рада склала свої повноваження.

Багатоповерхова міська Троєщина, а точніше житловий масив Вигурівщина-Троєщина майже впритул підійшла до своєї сільської пращурки, що дала назву цілому району новобудов.

Історія Вигурівщини та Троєщини нараховує кілька тисячоліть. Поблизу сіл виявлено поселення доби неоліту, трипільської культури, епохи бронзи (IV—II тис. до н. е.). За часів середньовіччя Київ був містом-фортецею, тому в системі оборонних споруд неабияку роль відігравали укріплені навколишні містечка.

На півночі маячів Вишгород, на заході — Білгород, на півдні — Трипілля, на сході — Вигурівщина, що лежала на північ від Воскресенської Слобідки, біля річки Чорторий (Десьонка).

Село Вигурівщина має дуже давнє походження і колись називалося Милославичі (Милославцы, Мирославское, Мирославич). Згадка про «село Мирославское» в Іпатієвському літопису під 1151 роком у зв'язку з подіями: «и поиде Гюрги к Києву и сташа в Родуни» (Радунка.— Авт.), «...от Кыева оли и до устья Десны» дає підставу вважати, що мова йде саме про Милославичі, що знаходились на лівому боці Дніпра, супроти Київа. Літописна згадка під 1300 р.: «Асе грады Киевские: ...Вышгород, Мирославиц»; те ж саме під 1396 роком: «Княжащи Скиргайлу в Киеве (Скиргайло — сын Ольгерда, брат Ягайла у 1392 році (за іншими даними — у 1396 році) його посадив у Києві великий князь литовський Вітольд ...князь Скиргайло так поехал за Днепр к Милославичем и тамо разболися...». Це були останні князівські лови, повернувшись до Києва,  князь Скиргайло через тиждень помер.

Милославичи згадуються також у 1503 році у грамоті великого князя Олександра київському воєводі, в опису Київського замку 1545 і 1552 років як «Село Замкове, на Днепре... Милославцы».

В 1492 році великий князь Олександр пожалував Київському «земянину» Ваську Жеребятичу «в Киевском повете, в Милославичах селище, на имя Чотаново (неясно, що означає подарувати «селище в селищі».— Авт.), на одну соху, а два озерцы Верицу и Бихчу со всем, што к ним здавна прислухало». Після смерті В. Жеребятича селище Чотаново (Четаново) перейшло до якогось Валка, син якого продав його Київському войту Семену Мелешковичу, а озера, і взагалі берег «на Десне реце, уверх едучи по правой стороне, Погребов не доезжаючих», В. Жеребятич заповідав Микільському-Пустинному монастиреві «для своего душевного избавления». У 1560 році виникла суперечка між монастирем і войтом за володіння Чотановим, яку було вирішено на користь монастиря.

Отже Чотаново розташовано було десь поруч з Милославичами і звичайно назва «Милославичи» залишалася й пізніше (що випливає з вищезазначеного) і не була замінена на Чотанове.

Думки про те, що Милославичі і є пізніша Вигурівщина, тобто, що це одне село, додержується низка істориків — Є. Голованський, М. П. Новицький, В. I. Гошкевич, М. С. Грушевський, П. Клепатський та інші.

Що нам відомо про осіб, котрі мали прізвище «Вигура»? В документах згадується: Ян Вигура (1572), Василь Вигура у Викуричах (1592. Луцьк), козак Микита Вигура (1596. У вироку «суда градского Луцкого»), Станіслав Вигура (1607—1631. Городничий і ключник Київський), Симон Вигура (1632—1647. Городничий київський), Ян Вигура (1632. «Западно-русский дворянин»), Олександр Вигура (1617. Намісник підстароства Луцького), Симон Вигура (1672. Городничий київський), Роман Вигура (1767. У донесенні жителів містечка В'язовка єпископу Переяславському і Бориспільському Гервасію). Як бачимо, більшість цих Вигур пов'язана з Волинню (Луцьком), а до Києва (в період до 1654 року, тобто до подарування Вигурівщини Михайлівському монастиреві Б. Хмельницьким), мають відношення тільки три — Ян, Станіслав та Симон Вигури.

Щодо того, від якого з Вигур село одержало назву «Вигурівщина» і хто саме з Вигур подарував його Києво-Михайлівському монастиреві, існує кілька версій, котрі протирічать одна одній.

Так, М. Закревський вказує на те, що «служебник» Київського воєводи, князя К. К. Острозького Ян Вигура (чи Векгура) 12 грудня 1572 року передав Михайлівському монастиреві грамоту князя на володіння землями на лівому березі Дніпра, а Вигурівщину подаровано монастиреві Вигурою, про що йде мова в Універсалі від 1 грудня 1574 року.

У свою чергу історик Є. Голованський стверджує також, що «село Вигурівщина в давнину називалося Милославщиною...на Вигуровщину ж воно перейменоване в XVI ст. за ім'ям колишнього власника Івана (Яна.—Авт.) Вигури — службовця при воєводі К. К. Острозьком і похованого в Михайлівському монастирі. Власник села Вигура заповідав обителі Св. Михайла саме село заселене козаками».

Це підтверджується «Описом села Вигурівщини 1780 року»: «... волное местечко под названием Милославск, в котором жительствовали сотни киевской казаки и мещане, а по завладению оною мещане еще задержана. Короны польской земянином Яном Вигурою переименовано в Вигуровщину, но в каком где году, так как иногда оное и кем первоначально осажено за держание знать не можно... Название селу произошло з Вигуры... (нерозбірливо.— Авт.) частным владением во время полской державы».

В іншому місці стверджується, що Вигурівщина подарована монастирю у 1613 році, тобто тоді, коли київським городничим був Станіслав Вигура (1607—1631).

У дослідженні «Остер и его уезд» йдеться про те, що назва «Вигурівщина» походить від київського городничого Симона Вигури (1632—1647).

Існує й така думка, що нібито власником Вигурівщини був якийсь «козак Вигура», і саме він передав село Михайлівському монастиреві. Але про цю версію ми докладніше розповімо нижче.

Таким чином бачимо, що серед дослідників існують різні точки зору і розбіжності, які й досі не усунені. Ми схиляємось однак до версії Закревського і Голованського, яка підкріплена описом села 1780 року.

Тепер про «власника Вигуровщини козака Вигуру». Одна з останніх публікацій про Вигурівщину стосується документу — Наказу київського наказного полковника В. Дворецького 12 липня 1657 р., яким стверджувалася передача села Вигурівщина його власником Вигурою Київському Михайлівському Золотоверхому монастиреві. Але спочатку трохи історії питання.

Справа в тому, що після визвольної війни 1648—1654 рр. жителі Києва та навколишніх сіл відмовлялися визнавати феодальні привілеї нових панів. Жителі Вигурівщини, зокрема, захопили монастирські землі і самоправно користувалися ними.

Тому Б. Хмельницький у травні 1654 р. видав два універсали про надання Вигурівщини ігумену Михайлівського монастиря та про «послушенство» і підданство міщан села ігумену. Проте міщани не хотіли визнавати цього і влітку 1654 р. звернулися з проханням до царя Олексія Михайловича повернути їм землі, «которые предков наших, мещан киевских, шляхта поотымывали и маетности себе поделали, местечки, села поосаживали». Серед цих земель вказано «...за Днепром Выгуровщина село 10 дворов...И теми всеми местами владеют козаки; а им киевским мещанам те места даны были от великих князей росийских тому лет ныне с 200». Монастирський ігумен не був упевнений, що подаровані землі залишаться за монастирем, тому того ж року він звернувся до царя з проханням: «...Вигуровщину село за Днепром.., твое царское величество изволь своею царскою грамотою подтвердити».

На цьому справа не скінчилася, вигурівці відмовлялися коритись монастиреві. Тоді в 1657 р. Б. Хмельницький надіслав судову комісію до Вигурівщини на чолі з полковником В. Дворецьким, ця комісія й вирішила справу на користь монастиря.

Саме це рішення («Наказ») В. Дворецького і пропонує нам публікатор, як аргумент на користь тієї точки зору, що засновником села Вигурівщина був козак Вигура. Розглянемо ж цю публікацію докладніше. По-перше, публікатор пише: «Ще наприкінці XIX ст. історики встановили, що  засновником Вигурівщини був козак Вигура». Але які історики, де і коли писали про це? Невідомо. Автор публікації не вказує. Водночас багато авторів інших публікацій вказують на те, що Вигурівщина — давнє село, засноване не пізніше XIV ст., що тоді мало назву Милославськ (Милославичі, Милославщина), а назву Вигурівщина отримало десь наприкінці XVI чи на початку XVII ст.

Тоді про якого «засновника» села може йти мова, якщо село виникло за кілька сотень років до появи козака Вигури, котрий нібито помер в 40-х рр. XVII ст.?

По-друге, вище зазначалося, що село належало Київському замку (XVI ст.), наприкінці XVI ст. — Яну Вигурі, з документів випливає, що у першій половині XVII ст., коли Вигурівщиною нібито володів козак Вигура, село належало Київським городничим Вигурам. За люстраціями 1616 та 1622 рр. селом Милославичі (Вигурівщиною) володіє київський городничий Станіслав Вигура.

По-третє, публікатор документу пише, що «козак Вигура похований в Михайлівському монастирі, а перед смертю заповів монастирю свою маєтність Вигурівщину. Приблизно 1654 року Б. Хмельницький ствердив волю покійного (гетьманський універсал не зберігся)». А звідки відомо, що такий універсал існував?

В універсалі ж Б. Хмельницького від 22 травня 1654 року читаємо: «... ми тое містечко Вигуровсчизну з... всіми акциденциями (належностями.— Авт.), котрих перед войною дедичині панове і їх намістники заживали . . . (виділено мною —Авт.) конферовали (надали.— Авт.) на монастир светого архистратига Михаила Золотоверхого». Тут не згадано володаря Вигурівщини «козака Вигуру» і цей документ спростовує версію про володіння ним Вигурівщиною. Як бачимо, нею володіли «дедичині панове і їх намістники».

Документ, запропонований читачеві, викликає думки щодо обставин його появи. Дійсно: 1) козак Вигура помер, ім'я його невідоме, чи навмисно не вказане; 2) гетьманський універсал про ствердження волі покійного Вигури про заповіт ним Вигурівщини Михайлівському монастиреві не зберігся; 3) ченці не могли подати ніяких доказів про належність Вигурівщини монастиреві.

Документи, мовляв, вивезли поляки. Складається враження, що полковник Дворецький, не маючи ніяких доказів давньої належності Вигурівщини Михайлівському монастирю від козака Витури, будь-що хотів виконати волю гетьмана і довести таку належність. Тому й з'явилися свідки, а посилання на волю Вигури нічим, крім усних заяв свідків (яких можна підкупити чи залякати), не підтверджується. Як бачимо, у цьому питанні ще багато неясного, суперечливого.

Одержавши від Б. Хмельницького Вигурівщину, монастир, наприкінці XVII ст., значно розширив цей маєток, скупивши невеликі ділянки у сусідів посполитих і козаків, усього на суму 626 золотих (у купчій вказано «нивы великие», 4 двори).

По-четверте, друга частина запропонованого нам у публікації документа — це опис меж тодішньої Вигурівщини. Однак цей опис вже був видрукуваний чотири рази: в «Киевских епархиальных ведомостях»; в книзі В. И. Гошкевича «Замок князя Симеона Олельковича и летописный Городец под Киевом», частково у «Описании земель Вигуровщины 1667 г.» (Черниговские епархиальные известия), а також у Н. Закревського. Крім того, між текстом, наведеним публікатором, і текстом, раніше видрукуваним у вищезгаданих публікаціях, існують деякі розбіжності, наприклад, у старих публікаціях «Радунки», у новій — «Радонки», «городищу порожнему» — «чогобищу (?) прежднему», озеру «Ковтир» — «Ковпит» і таке інше...

Таким чином, розглянута публікація ставить більше нових запитань, ніж розв'язує, або дає відповіді на старі, вже існуючі.

Зараз від топоніму «Вигурівщина» залишилася лише назва залізничної зупинки. Справа в тому, що за сучасним генеральним планом Києва територію північного лівоборежжя, куди входили обидва села, передбачалося забудувати як єдиний масив. Замовник, очевидно задля економії, дав коротке найменування всьому району — «Троєщина». Так, на догоду протокольним зручностям топонім «Вигурівщина» був стертий з лиця землі разом з самим селом...

Щодо Троєщини, то в XVI ст., коли села ще не існувало, місцевість ця мала назву «Чурилівщина», «грунт Троїцький», бо належала Троїцькому Больничному монастиреві Києво-Печерської Лаври. Звідси й назва села, яке на початку XIX ст. навіть мало назву «Троїцьке». Воно, найвірогідніше, виникло в XVII ст., в цей час з'являється і назва «Троєщина». На доказ наведемо уривок з грамоти царя Федора Олексійовича 1680 р. Больницькому монастиреві, підтверджену грамотою Петра І 1720 р.: «... повелели в подтверждение прежним жаловальным грамматам Отца Нашего... владеть на сей стороне Днепра в Киевском Уезде... Деревнею словущею Троетчина...».

Землі ці постійно були предметом сутичок між Троїцьким монастирем та жителями Вигурівщини. Як засвідчують архівні джерела, ще на початку XVI ст. воєвода А. Немирович розбирав таку чвару. Через те, за наказом Б. Хмельницького, в 1657 р. полковник Київський В. Дворецький провів «обмеження» Вигурівщини (тобто визначив межі села), в 1704 р., за наказом митрополита В. Ясинського, комісія знову вирішувала справу щодо цього, рішення її в 1712 р. стверджено гетьманом І. Скоропадським.

Адміністративно ця територія до 1471 р. входила до складу Київського князівства, потім до Київського воєводства Литовсько-Польської держави. Після визвольної війни 1648—1654 рр.— до складу Київської, а з 1736 р .— Гоголівської сотень Київського полку, з 1782 р .— до Київського намісництва. З 1802 до 1902 рр. Вигурівщина та Троєщина входили до складу Броварської, а з 1903 по 1923 рр.— Микільсько-Слобідської волості Остерського повіту Чернігівської губернії.

Київська сотня відрізнялася від інших сотень Київського полку, як і всієї України, тим, що була володінням київських монастирів: 95,6 % усіх населених пунктів та 92,58 % усіх дворів в сотні належали монастирям.

Населення сіл Вигурівщини і Троєщини складалося переважно з кріпаків («посполитих») та невеликої кількості ремісників: гончарів і ткачів. Малородючі, піщані грунти та відсутність орної землі, наявність заплавних луків, багато озер та водойм зумовили характер господарської діяльності. Землеробство мало другорядне значення (сіяли жито, овес, гречку). Основними заняттями були скотарство (жителі Вигурівщини, наприклад, мали у своєму володінні понад 600 голів великої та дрібної худоби, коней) та рибальство. Всі родючі грунти діставалися економічно сильним монастирям.

Монастирі примушували кріпаків працювати на панщині (у Київській сотні найбільш поширеною була панщина по чотири дні на тиждень — 84,9% дворів, була панщина й по 5—7 днів на тиждень — 9,1 % усіх дворів), сплачувати податок на постій солдат, ловити для ченців рибу, косити сіно, збирати мед, заготовляти дрова тощо.

Духовенству належали господарські двори, млини, ґуральні, сіножаті, пасіки тощо. За даними 1766 р., при церкві св. Георгія Побєдоносця у Вигурівщині була школа, де навчав дяк, який з родиною тут же проживав. У Троєщині господарський двір належав до власності Печерського монастиря. До нього входили: будинок монастирський з воротами, світлиці, пекарня, льох, комори, стайня для коней, клуня, хата, сад, город, вулики, ґуральня. Монастирі одержували від кріпаків хліб, борошно, зерно, м'ясо-молочні продукти, рибу, птицю, олію, городину, овес, березовий сік, горілку, деревину, шкури, вовну, сукно, залізо тощо.

Царська влада відводила духовенству роль службової сили, знаряддя панівних класів. Щоб покласти край порядку, коли церква була «державою в державі», в неї необхідно було відібрати привілеї, тобто покінчити з церковно-монастирським землеволодінням.

У результаті здійсненої при Катерині II в 1764 р. секуляризації (відчуження власності церкви на користь держави), у монастирів було відібрано 8,5 млн. десятин землі і понад 1 млн. селян (без України та Прибалтики), переданих під управління Колегії економії. В Україні секуляризація проводилася з 1786 р., коли були встановлені «духовні штати». Монастирські маєтки з селянами відбирали у казну, від якої монастирі одержували кошти на утримання.

У київських монастирів було відібрано 24 770 душ селян. Колишні кріпаки стали державними селянами, становище їх не полегшилось — вони перейшли до рук поміщиків та феодально-кріпосницької держави.

Найважливішою подією стала реформа 1861 р., але її непослідовність та половинчатість призвели до того, що закони 1866 р. про державних селян звелися до реорганізації громадського самоврядування і збільшення платежів. За цими законами державні селяни Вигурівщини й Троєщини (а таких на Чернігівщині нараховувалося 44 % ) з а одержану землю мали виплачувати викупні платежі 3326 крб. 71 коп. з розстрочкою на 70 років до 1931 р.

Реформи 60—70-х років спричинилися до великих змін у соціально-економічному становищі краю. Розширилися зв'язки жителів із міськими ринками, почалося вирощуваня городини, зелені. На лівобережжі з давніх часів був розвинений кустарний промисел — плетіння кошиків з лози, що також ішли на продаж у Київ. На початку XX ст. лозоплетінням у Остерському повіті займалося 22 поселення, а в цілому на Чернігівщині — 73і.

Варто, очевидно, подати більш докладний опис цього промислу. Промисел лозоплетіння був зумовлений наявністю на берегах Дніпра великої кількості лози. Жителі з неї плели кошики, дорожні валізи, дитячі колиски, стільці, дивани, шафи, етажерки, ширми, інше домашнє начиння, брилі.

На Чернігівщині лозоплетіння набуло поширення після 1861 р. і постійно збільшувалося, бо на нього зростав попит. Вироби кустарів відзначалися міцністю, але за стилем невиразні, бо сільським майстрам невідомі були ні поліпшені прийоми техніки, ні витончені зразки. Наприкінці XIX ст. лозоплетінням у Чернігівській губернії займалося приблизно 1200 чоловік. Працювали переважно підлітки 16—17 років і діти, рідше — чоловіки, відомості про роботу жінок майже не зустрічаються. Дітей навчали ремеслу, починаючи з 6—7 років, робітників не наймали.

Сировину (лозу) деякі кустарі переробляли свою, інші (жителі Вигурівщини, де кошикарів нараховувалося понад 160 душ) купували її на Житньому ринку в Києві, де за пучок у 200 лозин платили 5 коп., а частіше, об'єднавшись по 10—20 душ, брали в оренду міські луки (40 дес.) з правом використовувати лозу, платячи до 8 крб. за десятину. Працювали в хатах з жовтня до квітня, користуючись простим набором знарядь: ніж, рубанок, клинок, набивачка і колодка.

Кошики мали форму зрізаного конуса, циліндра або півкулі. Вироби прикрашалися лозою, пофарбованою в червоний чи жовтий колір. Поділ праці існував тільки між членами однієї родини: дорослі заготовляли сировину і розщеплювали лозу, плетінням займалися всі поголовно. Щоденно працювали 10-12 годин, діти — за бажанням. Одна родина виробляла за день малих кошиків до 10 штук, великих— 1-2, за сезон — до 400 штук. У Вигурівщині, наприклад, за рік виробляли до 120 тис. предметів, з них на ринок йшло протягом сезону до 30 тис. штук. Збут здійснювався в межах губернії, для жителів Вигурівщини — в Києві. Оптова ціна кошика 5—30 коп., сундука — від 75 коп. до 3 крб., дитячого візка — від 50 коп. до 1 крб., скупники брали продукцію із знижкою на 10 %.

Наприкінці XIX ст. в селищах відкриваються перші навчальні заклади: Вигурівське сільське однокласне (потім воно стало початковим) народне училище — у 1885 р. та Троєщинське сільське народне училище — у 1886 р. Кожне училище одержувало на щорічне утримання від земства до 500 крб. На початку XX ст. в них навчалося більш як 100 дітей.

Рятуючись від злиднів, зубожіння, багато сімей з Чернігівщини переселялися в інші місця. Так, смертність по Остерському повіту у 1884—1889 рр. становила 36,11 на 1000 душ, тобто була однією з найбільш високих у губернії, а в Броварській волості — навіть 40,38 на 1000. З 1885 р. не було жодного року, щоб переселенці не їхали до Сибіру. Щорічна кількість їх була не меншою ніж 1000 душ.

Слід віддати належне П. А. Столипіну, реформи якого, на жаль, не були доведені до кінця. Він вирішив широко використати переселенський рух селян з європейської Росії до Сибіру.

З Остерського повіту, наприклад, у 1906 р. переселилося 21, у 1907-му — 333, а у 1908-му вже 579 господарів. 80,7% переселенців — це безземельні та малоземельні господарства (не більш як 3 дес. землі). А в цілому переселенців з усієї імперії з 1900 по 1914 рр. нараховувалося понад 4 млн. душ. Після повернення частини селян, що не знайшли відповідних умов для життя в Сибіру, все ж залишалося майже 3,5 млн. душ.

Всі бажаючі їхати на тривалий час звільнялися від податків, держава допомагала їм грішми, за її рахунок здійснювалося перевезення до місця поселення. Селяни одержували на новому місці в повну власність ділянку землі площею 15 га на душу та 45 — на сім'ю.

На початку XX ст. соціально-побутові умови життя в краї були важкі. На весь Остерський повіт існувало 8 лікарських дільниць та 11 фельдшерських пунктів. Вигурівщина й Троєщина входили до Микільсько-Слобідської лікарської дільниці, яка обслуговувала цілу волость з 16-тисячним населенням. Витрати на дільницю на рік складали вкрай незначну суму — 7694 крб.

На весь повіт нараховувалося лише 4 лікарні та кілька амбулаторій. Земство неспроможне було навіть забрукувати дорогу з Вигурівщини до Микільської Слобідки. Цією дорогою користувалося майже 65 тис. жителів трьох волостей, які згодні були безплатно перевозити каміння.

За радянських часів в адміністративному відношенні села Вигурівщина й Троєщина спочатку належали до Броварського (у 1923—1927 рр.), а потім у 1927—1930 рр.— до Київського районів Київського округу. У зв'язку з ліквідацією округів у 1930 р. сільради Броварського району увійшли до Київської приміської смуги і були підпорядковані Київській міськраді, а Броварський район перейменовано у Велико-Димерський.

Отже, з 1930—1937 рр. ми бачимо обидва села у складі Київської приміської смуги. У цей час (1932 р.) села Вигурівщина та Троєщина утворювали дві сільради з населенням 4626 душ і площею 45,7 кв. км. У 1937 р. утворено Броварський район Київської області, до якого з 1937 до 1988 рр. входили обидва села. У травні 1958 р., за рішенням Київського облвиконкому, Вигурівщина й Троєщина об'єднані в один населений пункт під назвою Троєщина.

Населення сіл у 20-ті роки переважно працювало в артілях, де займалися плетінням кошиків з лози, які разом з молочними продуктами збували у Києві. (Зв'язок з містом здійснювався через Поштовий тракт Троєщина — Вигурівщина — Микільська Слобідка (8 км) і далі через Броварське шосе і Ланцюговий міст до Києва.)3Лозоплетінням у 1927 р., наприклад, у Троєщині постійно займалося 34,9% населення, для решти жителів (65,1%) джерелом прибутків, крім лозоплетіння, були й інші заняття.

Сировина розподілялася за класовою ознакою: бідноті — 100 фунтів лози, середняку — 30 фунтів, заможному кустареві — 20. У Троєщинській артілі точилася гостра боротьба між бідняцькою та заможною частиною за керівництво артіллю.

Кінець кінцем, на керівні посади були висунуті кустарі з бідняцько-середняцького активу.

20-ті роки — це час становлення органів радянської влади, нових культосвітніх та громадських установ. У 1927 р., наприклад, у Вигурівщині діяли сільрада з 25 членів, початкова школа, гурток лікнепу (30 душ), хата-читальня (63 члени, 50 книжок) з музичним та драматичним гуртками, КНС (комітет незаможних селян), до якого входили 73 члени, населення обслуговувалося Микільсько-Слобідською лікарнею, а в 1930 р. в селі діяли також товариство «Геть неписьменність» (69 членів), гурток безвірників (19 членів), пожежна дружина (65 членів), осередок ЛКСМУ (8 членів), який приєднано до Троєщинського осередка тощо.

Вже наступного року у Вигурівщині був колгосп, партосередок, кооперативне товариство, школа-п'ятирічка, акушерський пункт, артіль лозоплетіння, дитячі ясла, осередок Червоного хреста.

У 20-ті роки посиленими темпами розвивалася на селі мережа кооперації різного профілю. Найбільш розвиненою була споживча кооперація, членами якої в селах Вигурівщина і Троєщина у 1927 р. були до 500 жителів. Вона мала товарообіг до 9—10 тис. крб. на місяць і постачала селянам продовольчі, господарчі та інші товари. Споживча кооперація в селі Вигурівщина існувала з 1917 р., в 1929 р. вона налічувала 391 члена, охоплювала 67% усіх дворів. Проте економічного росту не спостерігалося, оскільки він гальмувався невисоким рівнем техніки, недостатньою загальною  культурою населення, гострою нестачею кваліфікованих кадрів робітників та службовців.

Тогочасне керівництво радянської держави поступово перетворило надзвичайні заходи в систему, а насильство — в головний метод своєї політики. Так, уповноважений по Київському району підчас хлібозаготовчої кризи 1927—1928 рр. одержав завдання "викачати з чотирьох сіл 400 пудів хліба та розповсюдити позику", що й було зроблено. Вимагаючи збільшення платні членам артілі за роботу по заготівлі лози (1929 р.), голова Вигурівщанської сільради скаржився: «...вони (уповноважені з центру.— Авт.) приїжджають до нас «допомагати », а ми що? Повинні селянство на гілляці вішати чи що?»

Результатом було звинувачення голови в «демагогії» та вимога «вирівняти класову лінію».

30-ті роки принесли жителям Вигурівщини та Троєщини, як і багатьох інших сіл України, найтяжчі випробування.

У часи сталінської колективізації населення обох сіл складалося, переважно, з середняків та бідняків (1931 р .— 902 двори, 4574 жителі, в 1932-му — 965 дворів, 4626 жителів), які займалися скотарством, відхожими промислами, частково городництвом, продукти йшли на продаж у Київ. На початку 30-х років Вигурівщина та Троєщина за сільськогосподарською спеціалізацією входили до  Бортницько-Пухівського молочно-ягідного району Київської приміської смуги.

Результати першого року суцільної колективізації вкинули селян у шоковий стан: знову ввели продрозкладку, хоч слова цього не вживали, зник ринок, гроші втрачали свою купівельну здатність. Фонд отоварення заготівель був мізерний, а заробітки — злиденними.

Виходячи з рішень листопадового пленуму ЦК ВКП(б) 1929 р., керівництво УРСР зобов'язалося провести колективізацію «за рік-півтора» — до літа 1931 р. Президія Київської міськради висунула гасло: колективізувати приміську смугу до весни 1931 р. на 60 % (фактично було колективізовано 66 %) (!), а до кінця року — на 100 %.

У 1931 р. в Троєщинському колгоспі вже було 22 господарства, але вимагалося колективізувати ще 50 господарств.

Господарювати індивідуально ставало дедалі важче, одноосібників обкладали «твердими завданнями» та високими податками.

До цього слід додати м'ясозаготівлю, страховку, позику «5 за 4», стягнення самооподаткування, одноразові збори тощо. Становище погіршилось ще й тим, що в 1931 р. в Троєщині та Вигурівщині через повінь повністю загинула озимина на площі 181 га.

Нещадна продрозкладка призвела до кризових явищ, найістотнішим виявом яких була цілковита незацікавленість селян у розвитку колективного господарства, їхнє пряме небажання працювати. Із записки інструктора Київської міськради (травень 1931 р.): «с. Троєщина. Нема достатнього активу, який би допомагав у роботі (сільраді.— Авт.)... Колгосп і голова працюють надто кволо, коней усуспільнено 9 замість 60. Нема насіння, особливо картоплі в с. Вигурівщина. Колгосп насінням не забезпечений, недостача насіння на 86 га, особливо загрозливий стан з картоплею... Одні балачки, а практичною роботою по усуспільненню насіння колгосп мало займався... в селі ворожа агітація проти колгоспу, багато індивідуальних господарств відмовляються від засіву земель».

Неготовність основної маси селян до колективної праці призводила до того, що колгоспники не почували себе господарями у власному колгоспі. Знаючи, що колгоспи утворені шляхом б'єднання їхніх власних засобів виробництва, колгоспники починали забирати продукцію, вироблену в громадському господарстві.

Такі дії кваліфікувалися як крадіжки. У 1932 р. крадіжками займалися від 85 до 90 % колгоспників. У Троєщині, наприклад, в 1933 р. сільрада розглянула 31 справу, з них 22 про крадіжки.

Радянське керівництво на чолі із Сталіним не з'ясовували причин таких явищ, а навпаки, посилили репресії: у 1931 р. пройшла найширша хвиля розкуркулювання, у 1932-му під репресії потрапили й середняки. У цьому ж році в Троєщині, наприклад, в одної середнячки, незважаючи на те, що вона виконала всі податки на 100 %, вимагали 1 ц вівса по «твердому завданню». Іншого середняка «за невиконання твердого завдання по страхфонду та за злісне ставлення до політичної кампанії, вивозка лісу та інше» оштрафовано на 500 крб., описано майно, хату, а «за невиконання постанови колгоспу та підривну ооботу» виключено з колгоспу. На третього накладено штраф 500 крб. (вартість незданого насіння), описано майно, хату (оцінена в 50 (!) крб.), клуню за те, що не зміг здати 1 ц вівса та 200 кг городніх і зернових культур.

Початок другої п'ятирічки був дуже тяжким для сільського господарства. Збір зернових у 1933 та 1934 рр. був найнижчим з 1921 р. Через максимальне усуспільнення худоби та голод 1933 р. тваринництво було підірване. У звіті Троєщинської сільради (початок 1935 р.) читаємо: «...в цілому по селу рогатої худоби багато зменшено, особливо молодняка... погані справи з розвитком овець та птахів».

На цей час у Троєщині — 408 господарств (2 — робітники, 212 — колгоспників, 194 —  одноосібники), існував колгосп ім. 13-річчя Жовтня (в 1934 р .— 654 га), споживче товариство, об'єднана артіль лозоплетіння та ланка Погребського рибколгоспу.

Відновлення сільськогосподарського виробництва в обох селах почалося в 1935 р. Значно збільшилась врожайність. Внаслідок деяких тимчасових послаблень з боку влади дещо поліпшилась оплата праці. У 1932 р. в Троещині, наприклад, на один трудодень давали 0,5 кг картоплі, в 1935-му — 6 кг. В 1934— 1935 рр. спостерігалися деякі успіхи у вирішенні культурно-побутових проблем внаслідок збільшення бюджету сільради (1932 р .— 33986 крб., 1934 р .— 52679 крб.): впорядковано всі вулиці, криниці та шляхи, відремонтовано школу, устатковано лазню, придбано стаціонарну кіноустановку тощо. Крім того, побудовано Будинок колективіста ім. Горького, який з травня 1934 р. організував перевезення через Дніпро до Києва жителів з продуктами для продажу, а також робітників на міські підприємства.

Під час Великої Вітчизняної війни 19 — 20 вересня 1941 р. села були окуповані німецько-фашистськими загарбниками. За час окупації багато жителів загинуло, 487 були вивезені до Німеччини. Поблизу с. Вигурівщини діяв партизанський загін під проводом Г. І. Кузьменка та О. М. Світличного. 28 вересня 1943 р. повністю знищені села були визволені радянською армією. За подвиги у боях з ворогом 30 жителів удостоєні урядових нагород.

По війні працьовиті троєщани та вигурівщани відроджували села з попелу у важких умовах післявоєнної розрухи. Низька продуктивність праці у колгоспі ім. Ворошилова, а пізніше й у колгоспі ім. Кірова (в 1951 р .— 9,6 ц зернових та 44,5 ц овочів з 1 га, 1162 л молока від корови за рік) ставала хронічною.

План держпоставок систематично не виконувався (по тваринництву в 1951 р .— на 89,7 %)2 . Це зумовлювалося відсутністю сільськогосподарських машин (врожай збирали косами й серпами), низькою трудовою дисципліною, пияцтвом, слабким керівництвом сільради, занедбаністю шляхів, щорічним затоплюванням земель під час весняних повеней (у 1959 р., наприклад, внаслідок повені загинув урожай на площі 149 га) тощо.

Становище загострювалося й житловою кризою, скрізь — «самобуд», незважаючи на штраф 300 крб.

Наприкінці 40-х — на початку 50-х років відкрито кілька шкіл (1949—1950), вечірня школа (1951), бібліотека, клуб, агрошкола (1951), медамбулаторія, фельдшерсько-акушерський пункт, проведено озеленення (1951 р .— 2500 дерев), відремонтовано та побудовано мости, переправні засоби, нові колодязі тощо. В 1960 р. у Вигурівщанській школі-семирічці навчалося 337 учнів, в Троєщинській —2154 .

У 60-ті роки в Троещині діяло відділення Броварського радгоспу ім. Кірова, господарство спеціалізувалося на відгодівлі великої рогатої худоби та свиней. Діяли дві школи-восьмирічки, Будинок культури, бібліотека. На кінець 1988 р. тут проживало 3600 чоловік, було близько 700 домоволодінь, однак майже третину з них збудовано чи прибудовано без дозволу влади.

На всю Троєщину було 11 телефонів, з них 9 — службові. А тут проживало більш як 70 інвалідів та учасників Великої Вітчизняної війни, багато дітей; мали місце часті перебої з електрикою, селище не було газифіковане. Воно давно вважалося «неперспективним», тож у соціальному плані останніми роками майже не розвивалося.

З включенням Троєщини до меж Києва місто розв'язує багато проблем, які довго накопичувалися. До речі, Троєщина — не єдине село, мешканці якого останнім часом стали киянами. Восени 1988 р. приєднано Жуляни до Залізничного, Бортничі—до Харківського районів міста.

Таким чином, кількість киян збільшилася одразу на 22 тис, чоловік.