Київ -план Соломя’нського району

Київ - план Солом'янського районуСкачать «Київ -план Соломя'нського району»

Скачать «Карты областей и городов Украины» бесплатно, а также скачать много других карт можно в нашем архиве карт

Солом’янський район розташований у південно-західній частині міста, на пагорбах правого берега Дніпра.

Масиви: Відтрадний, Караваєві Дачі, Грушки, Медмістечко, Солом’янка, Залізничний масив, Солом’янський районЧоколівка, Першомайський,Турецьке містечко, Батиєва Гора, Протасів Яр, Кучмин Яр, Олександрівська слобідка, Совки, Монтажник, Жуляни, частково Шулявка, КПІ.

Дата утворення: 1 серпня 2001 р.

Площа: 40,05 кв.км. (4,84% до загальної площі м.Києва).

Чисельність наявного населення (станом на 01.01.2013) - 351,2 тис.чол. (12,3 % від населення м.Києва).

Межує: з Голосіївським, Шевченківським, Святошинським районами м.Києва та Києво-Святошинським районом Київської області.

Статистична довідка. Характерною рисою району є найбільші транспортні об'єкти столиці України - залізничні станції "Київ-Па-сажирський" і "Київ-Товарний", аеропорт "Київ" (Жуляни). Район має багатогалузевий потужний промисловий комплекс, який складається з 65 промислових підприємств, їхня частка в обсязі промислової продукції міста складає 7,2 відсотка. На території району зосереджена велика частина наукового потенціалу міста - 54 науково-дослідні та проектні інститути, 6 вищих навчальних закладів.

Провідне місце в розвитку охорони здоров'я району та міста в цілому посідають всесвітньовідомі науково-дослідні медичні заклади: Інститут фтизіатрії І пульмонології ім. Ф. Г. Яновського, Український НДУ кардіології ім. М. Д. Стражеска, Київський НДУ епідеміології та інфекційних хвороб ім. Л. В. Громашевського, Інститут серцево-судинної хірургії АМН України, Центр мікрохірургії ока, Інститут клінічної та експериментальної хірургії АМН України.

Від Солом'янки до Тетерева (з книги "Невідомі та маловідомі сторінки історії Києва")

Якщо історія Києва налічує понад 1500 років, то історія Солом'янки з ярами Протасовим і Кучминим, Батиєвою горою і (Олексадрівською слободою — відносно молода.

Згідно з межевою інструкцією Катерини II 1766 р. Києву належало одержати певну кількість вигойних земель. Однак годі ще не була визначена смуга забудови міста, і проект лишився нездійсненим.

Лише у 1857—1858 рр. з 9000 дес. землі, призначеної як компенсація за відібрані під будівництво нової Печерської фортеці, місто одержало 898 дес. вільних вигонів Петропавлівської сільської громади Петропавлівсько-Борщагівської волості Київського повіту і губернії.

Ці землі, на яких виникло селище Слобідка Солом'янка, межували з володіннями київського митрополита, Кадетським гаєм, землями селян селища Совки та річкою Либідь і пізніше були включені до меж Бульварної дільниці Києва.

У 1830 р. почалося спорудження нової Печерської фортеці, і тому населення з Печорська виселяли, переважно в новоутворену Либідську частину міста. Ймовірно, перші жителі колишньої Солом'янки почали селитися тут саме в цей час.

У 1814 р. (можливо, раніше) вже зустрічається назва «Протасів Яр», яка на нашу думку, походить від прізвища перших поселенців.

Дещо пізніше, у 60-х роках, вже існує назва «Кучмин яр», яка походить від прізвища селянина Кучми, котрий у 1861 р. одержав земельну ділянку.

Тоді, в середині XIX ст., це був порослий верболозом пустир, де тулилося кілька вкритих соломою халуп (звідси «Солом'янка») лаврських кріпаків, невелика кількість садиб відставних солдатів та інших осіб. Усього на площі 17,9 дес. (Солом'янка, Протасів і Кучмин яри та урочище під Байковою горою) проживало 68 осіб.

Наприкінці 50-х — на початку 60-х років XIX ст. століття населення збільшувалося за рахунок переселенців, у яких відібрали землю під залізниці Київ — Балта і Київ — Курськ, кому давали землю в користування без контрактів під забудову, а пізніше й за терміновими договорами, і тих, хто самоправно захопив ділянки. Так заселилися Верхня та Нижня (між залізницею і річкою Либідь) Солом'янки, Кучмин і Протасів яри площею 94 дес. Акти на володіння земельними ділянками 1873, 1895 рр. закріпили цю територію за жителями без згоди на це міста.

Швидкому зростанню населення Солом'янки сприяло будівництво в долині річки Либідь залізниці Київ — Балта, рух по якій було відкрито у травні 1870 р. Того ж року було відкрито рух і по Дарницькому залізничному мосту, побудованому за проектом талановитого інженера А. Є. Струве, і перший у Києві залізничний вокзал. На той час це була чимала споруда у стилі англійської готики, що стояла на тому ж самому місці, де й нинішній залізничний вокзал. За залізничною колією було побудовано селище залізничників — Залізнична колонія.

У 1868 р. при Києво-Балтській залізниці створено Київські залізничні майстерні. 1879 р. їх передано Південно-Західній залізниці, до складу якої увійшли лінія Київ — Балта і майстерні, перейменовані на Київські головні залізничні майстерні.

Того ж року Солом'янку включили до новоутвореної Бульварної дільниці Києва.

Що ж собою являла Солом'янка на той час? Про це дізнаємося з результатів одноденного перепису населення Києва та його околиць, проведеного 2 березня 1874 р.

Тоді на Солом'янці, включаючи Протасів Яр, проживало 3910 чоловік, налічувалося 379 житлових будинків, з них 76 землянок та мазанок, у тому числі 74 вкритих соломою («Солом'янка»!) і лише один кам'яний будинок. Із 212 дворів тільки 36 мали колодязі, у чотирьох була стояча або проточна вода, а решта дворів зовсім води не мали.

«Медицину і охорону здоров'я» представляли 9 фельдшерів, 2 повитухи й 1 лікарня. «Народну освіту» — одна церковно-приходська школа. «Промисловість» складалася з кількох майстерень, заводу сухих дріжджів, двох цегляних заводів. Найбільшим підприємством були залізничні майстерні, де працювало майже 1,5 тис. робітників. Діяло 17 крамниць і 34 «питейні заклади».

Беручи до уваги наполягання жителів, Сенат 16 січня 1901 р. затвердив вищезазначені акти 1873 та 1895 рр., вилучивши і Солом'янку з Протасовим і Кучминим ярами та Батиєвою горою з підпорядкування міста, і в грудні 1902 р. вони одержали права самостійного сільського поселення.

А в 1903 р. сход прийняв рішення про утворення з цих околиць окремого міста Олександрії, названого так на честь імператриці Олександри Федорівни. Це рішення наштовхнулося на вкрай негативну реакцію міської Думи, оскільки  причиняло вилучення таких необхідних місту земель.

Незважаючи на тиск з боку губернатора, Дума повідомила його, що делегація з чотирьох осіб готова їхати до Петербурга із зверненням на «Височайше ім'я» про відміну рішення сходу.

Існування поряд з Києвом невпорядкованого міста, з хаотичною забудовою, без дотримання санітарних і пожежних норм, без промисловості і транспорту становило загрозу місту.

Тому Київська міська Дума чотири рази (в 1903, 1906, 1907, 1909-му роках) зверталася до урядових установ з клопотанням про включення цих околиць до меж міста. Зрештою, у червні 1910 р. клопотання було задоволено.

На той час площа приєднаних земель становила 441 дес. 966 кв. саж., на яких розташовувалося 771 забудована садиба з населенням 13108 жителів (робітники, ремісники, службовці, торговці тощо), 189 торговельно-промислових об'єктів, одна церква й три навчальні заклади.

Між Солом'янкою, Кадетським (нині Повітрофлотським) шосе, величезним яром Пронєвщина, Клінічним містечком та землею селян села Совки на початку XX ст. виникло поселення Олександрівська слобода , що входило до складу Микільсько-Борщагівської волості Київського повіту і губернії (це район сучасних вулиць І. Клименка, Червонозоряного проспекту (обабіч), М. Кривоноса, Дачної, А. Головка та інших).

Назва «Олександрівська слобода», на нашу думку, походить від імені царя Олександра II, бо в 1911 р. відзначалося 50-річчя скасування кріпацтва. І саме в цей час утворилась слобода.

Ось як розповідають про виникнення слободи її мешканці у зверненні до міської Думи 30 вересня 1913 року: «...В останні роки життя в Києві настільки подорожчало і квартири підвищились у ціні, що бідному робочому люду стало неможливо прожити у місті. Між нами — майстровими Південно-Західної залізниці виникла думка створити селище на околиці міста. Таким чином, на орних землях селян села Совки утворилось наше селище. На придбання ділянок під садиби ми витратили останні гроші, а на перебудову будівель вимушені були звернутися за позикою. Наше селище кожен рік збільшується і зараз нараховує майже 300 садиб, причому 200 садиб вже мають житлові приміщення з населенням до 20 душ...».

Селище мало дев'ять вулиць і центральну дорогу — Преображенську (пізніше вулиця І. Клименка), що вела до села Совки і далі, до Деміївки. На планах Олександрівська слобода значиться «Костопальня». Справді, в селищі існувало кілька приватних костопальних заводів, один з них — ще з 80-х років XIX ст. (кісткове вугілля потрібне для виробництва цукру).

Один завод (власника Шапіро) перепалював 12000 пудів кісток на рік, частина цієї продукції йшла на Деміївський цукрово-рафінадний завод, на інші підприємства, частина — 2000 пудів пилу — на експорт.

Кістки заводи одержували від Солом'янського могильника худоби та від Бактеріологічного інституту в Протасовому яру. Заводи отруювали повітря, сморід був нестерпний, але всі звертання населення до міської управи залишалися безрезультатними...

Олександрівську слободу було включено у межі міста лише у 1923 р. Незабаром внаслідок адміністративно-територіальної реформи селище увійшло до Київського району Київської округи, а з березня 1927 р. остаточно було підпорядковане Київській міськраді.

Історія селища Чоколівка почалася, мабуть, того лютневого дня 1896 p., коли 98 робітників заводу Гретера і Криванека (пізніше «Більшовик») та майстерень Південно-Західної залізниці звернулися до міської Думи з проханням виділити на пільгових умовах землю для забудови.

Робітники жили в жахливих умовах — сирих конурах, підпалах. На маленькій площі проживало по 7-9 осіб, за кімнату домовласники вимагали 8-10 крб., а за кімнату з кухнею — 10-12 крб., тобто третину місячної зарплатні.

Дума погоджувалась виділити територію під забудову між Старо-Житомирською дорогою (сучасна вулиця Дегтярівська) та Брест-Литовським шосе, розбити її на ділянки по 120 саж., вартістю по 1 крб. 50 кой. за кв. саж., тобто кожна ділянка — за 180 крб., а всі витрати на кожну будівлю становили б 1000 крб. з виплатою на 20 років. 76 робітників погодились на такі умови, але «батьки міста» не поспішали. Вони не хотіли мати справу з кожним забудовником окремо і на засіданні Думи 18 листопада 1897 р. наполягали на створенні колективного робітничого органу — артілі, а до затвердження її статуту розгляд будь-яких питань з цього приводу припинити.

Такий орган — «Київська робітнича артіль» — було створено і, після затвердження 12 грудня 1899 р. міністром фінансів графом С. Ю. Вітте її статуту, як юридична особа артіль могла укладати договори, одержувати кредити, оскаржувати рішення в суді, тобто захищати інтереси робітників. Засновником артілі став Микола Іванович Чоколов...

...З 70-х років XIX століття в Києві існувала фірма «М. Я. Чоколова і сини». Купчиха 2-ї гільдії М. Я. Чоколова з синами Іваном та Миколою мали садибу на Лук'янівці, були власниками млинів та побудованого у 1872 р. дріжджово-винокурного заводу на Глибочицькій вулиці. Купець 1-ї гільдії І. І. Чоколов був гласним міської Думи, володів друкарнею, закладом скородруку, був членом міського комітету торгівлі й мануфактури.

М. І. Чоколов також відома в місті людина. Благодійник, гласний міської Думи, комерції радник, купець 2-ї гільдії, він був, крім того, головою та членом попечительських рад київських торговельних шкіл і класів Товариства поширення комерційної освіти у Києві, приватної жіночої гімназії Н. В. Конопацької, Київського 2-го Комерційного училища, згодом — директором правління Акціонерного товариства «Брати Чоколови».

...А боротьба артілі за одержання земельних ділянок тривала. У зв'язку з будівництвом Політехнічного інституту ціна на ділянки значно зросла, і варіант купівлі території біля Старо-Житомирської дороги відпав. Артіль просила виділити ділянки в іншому місці, але Дума зволікала з рішенням.

Робітники зрозуміли, що надії на Думу марні. І артіль вирішила купити землю за Кадетським гаєм по дорозі на Жуляни, біля розсадника В. Ф. Крюгера, що на хуторі Пронєвщина.

В якогось Устенка в липні 1901 р. купили 7 дес. землі за 16 800 крб. Оскільки в артілі було всього 8615 крб., решту грошей дав М. І. Чоколов, і в листопаді землю поділили на 39 ділянок по 300-320 саж. кожна, це й стало початком майбутнього селища «Чоколівка».

Артіль одержала кредит 20,5 тис. крб., забудова велась успішно: навесні 1902 р. вже забудували 19 ділянок, восени — 28.

У центрі селища спорудили громадську криницю, спланували вулиці, впорядкували дорогу.

6 серпня 1905 р. відбулося освячення та офіційне відкриття селища «Київської артілі робітників, майстрових та службовців для придбання житла» за Кадетським гаєм. На той час у селищі вже було забудовано 31 ділянку, кожна з будиночком на 2—3 кімнати, садом та городом. У цей день члени артілі вирішили дати селищу ім'я М. І. Чоколова.

До 1923 р. Чоколівка належала до Київського повіту Київської губернії, а в 1923-му її включено до меж міста, але невдовзі піднесено до Будаївського району Київської округи.

Тоді ж обрали сільраду, відкрилася школа, де в 1925 р. 10 учителів навчали 170 дітей, Комітет незаможних селян, сільбуд. У 1923 р. робітники Чоколівки, Поста-Волинського відкрили клуб, який став центром культурногожиття цих селищ. У 1925 р. Чоколівка одержала статус селища міського типу, на той час у Старій та Новій Чоколівках налічувалося 425 дворів і близько 1500 жителів. З 1927 р. Чоколівку підпорядковано Київській міськраді.

У 50-ті роки на карті Києва з'явилася назва Чоколівський масив. На місці старого селища виникли багатоповерхові будинки, нові вулиці, культурно-господарські заклади. У 1902 р. в Чоколівці було 2 вулиці, в 1912-му — 24, в 1939-му — 36, в 1946-му — 43, в 1967-му — понад 50. Згодом зникли старі назви вулиць. Чоколівська стала Донецькою, Воскресенська — Васильченка, Олександрівська — Академіка Карпінського тощо...

Як уже зазначалося, бурхливий економічний розвиток Києва після реформ 60—70-х років XIX ст. спричинив також і негативні наслідки — забруднення навколишнього середовища.

Постала потреба у створенні дачних селищ у приміській зоні. Майже всі вони виникли наприкінці XIX — на початку XX ст. уздовж залізниць поблизу Києва, що забезпечувало зручний зв'язок з містом.

За 22 кілометри від Києва розташовано дачне селище Боярка. Відомо, що у XVIII ст. воно належало до маєтків Київського Михайлівського Золотоверхого монастиря і відоме було під назвою «Бояр-Ветских». Від залізничної станції село знаходилось за 3 версти, а поряд із станцією лежало село Будаївка, мабуть, давнього походження, бо ще минулого століття тут зберігалися сліди древніх валів та ровів.

На початку XVI ст. село належало Михайлівському Золотоверхому монастирю. У 1629 р. монастир скаржився на те, що «князь Корецкий, наславши слуг і подданных своих белгородских, увесь кгрунт монастыря... осегнул и забрал до добр белогородских села Булдеевщины к гвалтовне привернул».

Дачне селище Боярка-Будаївка виникло незабаром після прокладення залізниці, на початку 80-х років XIX ст., з появою перших будиночків, що використовувались городянами саме як дачні. У 1882 р. 93 ділянки продано з торгів піддачі терміном на 24 роки по 1—2 копійки за квадратну сажінь, кожна ділянка площею 800 кв. саженів ціною від 4 крб. 50 коп. до 89 крб.

З цього часу почалося швидке розростання селища, передусім місцевості під назвою Хрещатик, пізніше місцевості Липки і т. п., які повторювали київські назви.

На Хрещатику побудували парк, у ньому театр, далі — пошту, аптеку, крамниці, найошатніші дачі тощо. У 1899 р. в сосновому лісі відкрився санаторій на 110 ліжок для хворих на легені. Побудовано лікарню, сирітський дім, двокласну вчительську школу, церковно-приходську школу, школу бджільництва, бібліотеку та ін. У 1897 р. впорядковано став. Отже, Боярка серед приміських дач була доволі цивілізованою...

У дорадянський час Боярка та Будаївка належали до Глеваської волості Київського повіту та губернії. Населення їх постійно зростало. У 1891 р. в обох селищах проживало 1815 жителів, 1896 р. у Боярці було 334 двори та 1592 жителі, у Будаївці — 196 дворів та 1149 жителів, 1900 року у Боярці — 273 двори, 1490 жителів, у Будаївці — 387 дворів, 1301 житель.

Також у 1882 р. почався продаж ділянок у селищі Малютинка поблизу Боярки.

У 1902 р. закінчено будівництво залізниці Київ — Ковель(згодом вона увійшла до складу Південно-Західної залізниці), і одразу ж на дільниці Київ — Коростень почали виникати бічні селища Ірпінь, Буча, Ворзель, Кичеєве, Немішаєве,Клавндієве, Тетерів та ін. Цьому сприяли чудові природні умови, зручне сполучення з Києвом, а також і те, що деякі інші дачні місця не задовольняли відпочиваючих: Мотовилівка — далеко від Києва, Китаєве — надто волога місцевість, Приорка і Куренівка розташовані близько до зрошуваних земель, на Сирці — недостатньо питної води.

На місці, де у 1902—1904 рр. виникло дачне селище Ірпінь, інаходилася німецька колонія. З прокладенням залізниці місцеві поміщики Саратовські, Вишневський і Рушковська поділили свої землі і розпродали їх. Так на річці Ірпінь виникло дачне селище площею 1500 дес. З 20-го травня 1904 р. для зручності дачників в Ірпені відкрилася залізнична пасажирська платформа.

Ціна на земельні ділянки зростала: з 25 крб. за 1 десятину в 1905 р. до 400—500 крб. у 1911-му. Незважаючи на це, з 1050 ділянок у 1909 р. вільних залишилось лише 50...

Що стосується назви Ірпінь, то існує версія, що вона походить від кримсько-татарського «ір» або «єр» — місце. Можливо, від татарського «ірпа» — осот, «Ірпінь» — осотний.

У 1901 р. виникло дачне селище поблизу станції Буча на 29-й версті залізниці Київ — Ковель. Молодий мішаний ліс, чисте повітря, став, зручний зв'язок з Києвом — все це сприяло розвитку селища. До 1909 р. було забудовано 79 ділянок із загальної кількості понад 2503. У 1912 р. вже нараховувалося 15 вулиць і майже 340 ділянок.

На початку XX ст. при селі Михайлівці на 34-й версті залізниці виникло дачне селище Ворзель. В 1904 р. поміщиця Пеховська почала тут продавати свою землю. Під селище відійшла площа 190 десятин, з них власне під дачі — 149 десятин. 1909 р. в селищі обабіч залізниці налічувалося вже 335 дачних ділянок.

Щодо назви «Ворзель». У мові наших предків слово «вор» означало межу. У сучасній українській мові цей термін зберігся у словах «воріття» (прохід крізь межу), «ворота» (захист проходу), «воріння» (огорожа садиби по межі), «ворина» (жердина для огорожі), вороний, ворожнеча, ворог (загроза межі), ворожіння тощо.

Якщо перша частина слова Ворзель означає межу, тоді друга, ймовірно, ім'я чи прізвище власника межі. «Зель» нагадує слово німецького походження, адже неподалік, як уже зазначалося, й була німецька колонія...

На 37-й версті залізниці, праворуч, між землями поміщиків та селян сіл Мироцького, Михайлівки та Рубежівки знаходилось урочище Рокитне, що належало землевласниці В. Л. Кичеєвій. Вона поділила свій маєток на 258 дачних ділянок, кожну площею від 800 до 1600 кв. саж., і продала їх по 20—40 коп. за квадратну сажінь. Так виникло дачне селище Кичеєве.

На початку XX ст. службовці управління Південно-Західної залізниці для поліпшення своїх побутових умов вирішили купити землю на 39-й та 45-й версті Ковельської залізниці.

Так виникли дачні селища Немішаєве І та Немішаеве II, названі на честь начальника Південно-Західної залізниці Клавдія Семеновича Немішаєва, який сприяв швидкому заселенню селищ, допомагаючи службовцям одержувати позичку для купівлі ділянок. У 1913 р. селище Немішаєве II було перейменоване на Клавдієве знову ж таки на честь начальника залізниці К. С. Немішаєва.

У 1902 р. за 6 верст від станції Тетерів виникло дачне селище. На березі річки Тетерів землевласник Буцень виділив для продажу кілька сот десятин із сосновим лісом. Територію поділили на 300 ділянок площею від 1 до 7 десятин вартістю по 125—200 крб. за десятину. Розбудовувалось селище, зростала ціна на землю. За кілька років було вже 700 ділянок по 250—300 крб. за десятину.

На початку XX ст. утворилася ще низка дачних селищ: у 1901 р .— дачі Старосілля на Дніпрі вище Києва в чудовому лісі, знищені під час будівництва Київської ГЕС та Київського моря. У 1914 р. створено дачне селище Козин у сухій лісовій місцевості на березі Дніпра та ін.

У 1912 р. утворено дачне селище Пронєвщина за Солом'янкою та Кадетським гаєм — 400 дачних ділянок із ставами, лісом. Про історичну місцевість Пронєвщина варто розповісти більш докладно.

Відомо, наприклад, що в 1799 р. дворянин П. Козаківський, «перебуваючи постійно в хуторі при селі Совках», випадково знайшов в урочищі Пронєвщина мідь — 32 відламки вагою 13 пудів. У стародавні часи тут існував завод, де відливали дзвони. У XIX ст. хутір Пронєвщина належав Києво-Софіївському Митрополичому дому і був розташований за 5 верст від міста. У 1879 р. тут був один двір, 3 жителі, у 1896 р . — 1 двір, 7 жителів, у 1900 р .— 1 двір, 10 жителів. Належав хутір до Білогородської волості Київського повіту та губернії.

Крім хутора Пронєвщина таку ж назву мали річка, гай та ліс. Походження назви поки що нам невідоме, але вважаємо, що назви хутора, гаю та лісу в цій місцевості походять від назви річки.

Нині ці дачні селища значно розширилися, деякі увійшли до меж міста, інші — перетворилися на справжні курорти із санаторіями, будинками відпочинку, дитячими таборами, пансіонатами.