Київ – план Святошинського району

Святишинський район м. Києва – план міста

Скачать «Київ - план Святошинського  району»

Скачать «Карты областей и городов Украины» бесплатно, а также скачать много других карт можно в нашем архиве карт

Святошинський район розташований в південно-західнійчастині міста, являєтьсятретім за Святошинський районплощею адміністративним районом Києва, займає площу 110 кв.км. на якій проживають близько 340 тис.осіб.

Святошинський район з його лісами, з перепадами озер, річок, яка визнана територією природо заповідного фонду міста і має певну цінність в гідрологічному та рекреаційному відношенні. Район за своєю протяжністю складає більше 12 км. На території району розташовано 5 парків та 29 скверів загальною площею 65,75 га:

Межує:

  • з Пуща-Водицеювідміської межі по Гостомельському шосе до перетину з вул. Міською;
  • з Подільським райономпо вулиці Міській до перетину з вул. Стеценка, по вул. Стеценка до перетину з вул. Академіка Туполєва; з Шевченківським райономпо вул. Академіка Туполєва до перетину з проспектом Перемоги;
  • з Солом’янським райономпо проспекту Перемогидо перетину з західною смугою залізниці, вздовж залізничної колії на південний захід, на ділянці Рубежівський – Борщагівка – Київ–Волинський до ст. Київ–Волинський.

Святошинський район можна вважати одним із головних науково-промислових центрів столиці України. В районі зосереджено 60 промислових підприємств, 17 інститутів Національної Академії Наук України, 18 галузевих науково-дослідних інститутів.

Найбільшими підприємствами району, відомими далеко за межами України є авіаційний науково-технічний комплекс ім. О.Антонова, ДП КиДАЗ "Авіант", ЗАТ "Каштан", ДНВП "Електронмаш", ВАТ "Веркон", ВАТ "Завод сантехнічних заготовок", ЗАТ НВЦ "Борщагівський хімфармзавод" та інші.

Основний напрямок діяльності цих підприємств - розробка та випуск літаків, верстатів, супутникових антен, навчально-інформаційних комп'ютерних комплексів, повно поворотних гідравлічних екскаваторів світового рівня.

Історична місцевість Святошин (з книги "Невідомі та маловідомі сторінки історії Києва")

У західній частині Києва розташована історична місцевість Святошин, назва якої, ймовірно, пов'язана з ім'ям чернігівського князя XII ст. Святослава (Миколи Святоші), який володів землями в районі нинішньої Борщагівки поблизу Святошина. Ця місцевість згадується в грамоті Сигізмунда III київським міщанам від 1619 р. «...от конця Кудравца просто чрез дуброву до борку Святошицкого по дорогу, которая идет з Белогородки до Киева...». Через 250 років ця місцевість, за даними Л. Похилевича, все ще була «невеликий сосновий лісок Святошин по Києво-Брестському шосе».

Заселення Святошина пов'язане з влаштуванням тут дачного селища. В 1897 р. місцевість, яка належала до Біличської волості Київського повіту і губернії по обидва боки Києво-Брестського шосе, площею 225 дес. 322 кв. саж. поділили на 450 ділянок і віддали з торгів в оренду терміном на 99 років.

Незважаючи на те, що казна щорічно одержувала до 30 тис. крб. орендної плати, у селищі не було водопроводу, освітлення, тротуарів, бруківки.

У 1895 р. Київське благодійне товариство одержало від казни в користування лісову ділянку за Святошином площею 10 дес. на 14 км Києво-Брестського шосе. В 1905 р. частину цієї території здали в оренду під дачі. Дачне селище одержало у 1906 р. назву Катеринівка (за ім'ям К. К. Клейгельс — дружини київського генерал-губернатора, з ініціативи якої воно було створене; інша назва — «Сулимівські дачі» пояснюється тим, що влітку тут перебували на відпочинку вихованки Сулимівського пансіону.

У 1875 р. Київське товариство землеробних колоній та ремісничих притулків купило землю (442 дес.) в с. Михайлівська Рубежівка (35 км від Києва), де в 1876 р. було організовано колонію для малолітніх правопорушників. Певний час нею керував брат відомого педагога А. Д. Ушинський.

У 1884 р. колонію, що зберегла назву Рубежівська , було переведено до Києва, де для неї виділено ділянку площею 53 дес. ліворуч Брест-Литовського шосе (між сучасними станціями метро «Святошин» і «Нивки»); вона була віднесена до Білогородської волості Київського повіту. Пізніше ділянку було збільшено до 112 дес. 665 кв. саж. її назва збереглася в назвах вулиці і провулку Ленінградського району і платформи кільцевої колії залізниці.

Ліворуч від Києво-Брестського шосе, між ним та Старо-Житомирським шляхом, лежав хутір Галагани, заснований у 30-х роках XIX ст. солдатами лісової охорони Іваном, Мусієм та Єгором Ґалаґанами, які у 1836 р. оселилися тут із родинами.

У 1871 р., після ліквідації лісової охорони, їх було приписано до Петропавлівської сільської громади та надано додаткові земельні ділянки. У 1870 р. хутір займав площу 3 дес.1135 кв. саж., у 1896 р. тут було 5 дворів та 38 жителів. Таким чином, хутір не мав ніякого відношення до родини відомих українських поміщиків та громадських діячів Ґалаґанів (до речі, така думка досить поширена).

У 1914 р. неподалік Старо-Житомирського шляху, поблизу хутора Галагани, дворянин К. Я. Яніховський купив земельну ділянку площею 12 дес. , яку поділив на 83 ділянки і розпродав їх. Так виникло дачне селище Відрадне, назва якого незабаром поширилась на навколишні землі. Селище розташоване було в сухій, рівній та зручній місцевості, вздовж вулиць росли канадські тополі, інші дерева. Але купити ділянки тут могли тільки особи російського походження.

Частина території між сучасними вулицями Трудових резервів і Гарматною й донині зберегла назву Грушки. В 1869 р. Київ одержав від казни на 6-й версті Брест-Литовського шосе 14 ділянок, які було передано в оренду. З 1871 р. ними володів дворянин К. Грушко (звідси й походить назва місцевості).

У 1902 р. ця територія (76 дес.) була віддана містом військовому відомству на заміну 38 дес, відведених під будову Політехнічного інституту. Селище Святошин було включено до складу Києва у 1919 р., і повторно у 1921 р., хутори Грушки, Галагани, Пуща-Водиця, територія Рубежівської колонії — у 1921, селище Катеринівка — у 1923 р.3 У 1850-х рр. місцевість, розташовану приблизно між сучасними Брест-Литовським проспектом, вулицями Гарматною та Індустріальною, поділили на 28 ділянок по 2—3 дес. і віддали в оренду. З 1857 р. почалося заселення цієї місцевості, яка одержала назву Казенні дачі, де найкращою вважалася дача А. Шедель «Сан-Сусі». У 60—70 рр. всі ділянки вже були забудовані. Тут проклали вулиці — так звані Дачні лінії. Поступово, особливо після побудови в 1882 р. заводу Гретера і Криванека (пізніше «Більшовик»), уся ця місцевість перетворилася на типову міську околицю, її називали «Колишніми Казенними дачами». На початку XX ст. селище займало площу 78 дес. , де було розташовано 50 садиб, в 1908 р .— 53 садиби та 114 будинків.

Розбираючи стару будівлю на території Київського заводу порційних автоматів, на колишній 2-й Дачній вулиці (сучасна Смоленська) робітники знайшли скляну посудину, а в ній пожовклий лист 1910 р., підписаний підприємцем Г. І. Ліндржишеком. В ньому повідомлялося, що будівля — перша на Україні фабрика грамофонних платівок.

Місцевість, розташована поряд із Казенними дачами, має назву Караваєві Дачі. В середині XIX ст. тут знаходився так званий «Древесный питомник», що здійснював продаж населенню оранжерейних рослин, фруктових і паркових дерев та кущів. У 1865 р. з метою зросійщення західних губерній Олександр II затвердив «Інструкцію про порядок продажу казенних земель в західних губерніях», не призначену для публікації, якою надавалося право купівлі землі тільки особам російського походження, до того ж на пільгових умовах.

Саме на таких умовах у 1870 р. цей розсадник площею 42,68 дес. було продано професору університету В. О. Караваєву, який приєднав до нього куплену у військової гімназії (Кадетського корпусу) так звану Гімназичну земельну ділянку, після чого володіння В. О. Караваєва склали 64 дес. Після його смерті частина цієї землі (32 дес. 1500 кв. саж.) дісталася його дочці О. В. Караваєвій, яка поділила її на 238 ділянок і, починаючи з 1903 p., розпродала їх. У 1908 р. всі ділянки вже були забудовані. Так виникло робітниче селище Караваєві Дачі, де у 1911 р. нараховувалося 5000 жителів, 323 садиби, 296 будинків.

Назва залізничної станції «Караваєві Дачі» з'явилася ще в дорадянський час, а селище деякий час (з 1926 р.) мало назву «Червоний залізничник».

На початку 1860-х років професор В. О. Караваєв орендував землю у Звіринецькій частині міста поряд з урочищем «Верхня Теличка» (територія сучасного Ботанічного саду HAH України), де побудував дачу «Прибережна відрада». Ця місцевість згодом також одержала назву Караваєві Дачі, або Караваєвщина.

Назва ця збереглася навіть на початку XX ст. Про це свідчить об'ява про продаж у київській газеті: «На березі Дніпра, вище роз'їзду Київ, Звіринець, Караваєва дача». В 1875 р. ця ділянка перейшла до нового власника і деякий час мала назву «Хутір М. Горащенка».

Ім'я професора В. О. Караваєва мали вулиці: Караваївська (сучасна ім. Л. Толстого) та Печерсько-Караваївська (на Звіринці). В 1962 р. вулицю Малу Залізничну у Жовтневому районі перейменовано на вулицю проф. В. О. Караваєва.

Ділянка на Брест-Литовському шосе (40,56 дес.) між сучасними вулицями Янгеля і Політехнічною була призначена для розширення Казенних дач, однак в 1863 р. була віддана нійськовому відомству. Приблизно там, де нині станція метро «Політехнічна», в 1886—1887 pp. було побудовано церкву Марії-Магдалини (Шулявська церква) на честь імператриці Марії Олександрівни.

Між Казенними дачами й Тріумфальними воротами (знаходились в районі сучасного Повітрофлотського мосту) лежало селище Шулявка (Шулявщина).

Тут, у верхів'ях р. Либідь, київський митрополит В.Ванатович (1722—1730 рр.) побудував літню резиденцію. Поряд було посаджено березовий гай, який дав початок майбутньому Кадетському гаю. Садибу назвали «Шулявщиною». У XVIII ст. вона мала площу 265 дес. 2160 кв. саж., з них 226 дес. 110 кв. саж.— під гаєм. Близько 1763 р. тут оселилося кілька родин служників Софійського монастиря, а в 1847 р. ця земельна ділянка була віддана під будівництво Кадетського корпусу.

Після реформ 1861 р., коли виникли більш сприятливі умови для розвитку продуктивних сил, Київ став одним з важливих центрів фабрично-заводської промисловості в європейській частині Росії. У цей час швидко розвивалася Шулявка, поділена Брест-Литовським шосе на дві частини — праву й ліву. Щоб їх не плутали, одну називали «права», «міська», «верхня» — вона входила до складу Києва. Другу називали «ліва», «повітова», «нижня». Вона входила до складу Білогородської волості Київського повіту.

З побудовою заводів Гретера і Криванека, Шанца, Веллєра, гасових та вугільних складів серед населення Шулявок починає переважати пролетаріат. У 1874 р. у Шулявках нараховувалося 2000 жителів і майже 50 торговельно-промислових закладів. Шулявка стає головним постачальником робочої сили для промислових підприємств цієї частини Києва. З метою посилення поліцейського нагляду, 1881 р. «ліву» Шулявку було включено до Бульварної поліцейської частини Києва.

Шулявка була типовою околицею великого капіталістичного міста з безплановою та хаотичною забудовою, брудна, невпорядкована. З 276 будівель у 1874 р. 273 були дерев'яні, з глини або землянки, не було опалення, водогону, каналізації, тут часто траплялися епідемії, пожежі.

У 1911 р. в «лівій» Шулявці нараховувалося 200 будівель та значна кількість населення. Жителі неодноразово зверталися в міську Думу з проханням приєднати селище до міста Києва і у 1914 р. Шулявщина, Караваєві Дачі, колишні Казенні дачі, садиба Політехнічного інституту та цвинтар Шулявської церкви були включені в межі міста.

Щодо правої частини Шулявки — територія між сучасним Брест-Литовським проспектом та Старо-Житомирською дорогою (нині вул. Дегтярівська) площею 410 дес.— то за наказом Миколи І її було передано місту ще з 1851 р. Це — територія сучасних вулиць Шолуденка, Кравченка, Коперника, В. Василевської, Шулявської, Галі Тимофійової та ін. Заселяти її почали ще в 30—40-х роках XIX ст. Жителі захоплювали землю без документального оформлення. До 1875 p., коли вулиці вперше було покладено на план, тут налічувалося вже 82 садиби. В 1875 році «праву» Шулявку поділили на 5 кварталів, а в 1879-му включили до складу Лук'янівської поліцейської дільниці міста.

Із згаданих 410 дес. , 155 відводилися під площу для військових навчань, 94 — під шляхи і 160 — під забудову. Але земля не продавалася у власність, а тільки здавалася в оренду.

У 1886 р. міська Дума затвердила назви шулявських вулиць і провулків (Брест-Литовське шосе, Шосейний, Овражний, Піщаний, Фабричний, Кривий провулки та ін.). В 1892 р. Олександр III затвердив клопотання міської Думи про включення «правої» Шулявки в зону забудови м. Києва.

Праворуч від Брест-Литовського шосе, недалеко від перетину його із Старо-Житомирським шляхом, колись був глибокий яр, по якому протікав струмок Сирець. Ближче до шосе тулилися казенні хутори Хмелівщина та Сеньківщина. У 1859 р. ці хутори, площею 51,59 дес., Олександр II надав у «довічне і спадкове володіння» київському генерал-губернатору І. І. Васильчикову. Так виник хутір Васильчики (нині територія парку «Нивки»). Пізніше, за духівницею княгині К. Васильчикової, володарем хутора став Київський Свято-Троїцький (Іонівський) монастир, бо княгиня була духовною дочкою архімандрита монастиря Іони, в миру Івана Іриниченка (1792-1902), колишнього купця з Полтави.

Поряд з цим хутором, вздовж струмка Сирець, був розташований хутір, який з 1821 р. належав княгині К. С. Кудашовій, а з 1862 року — дворянину В. Т. Волейку (звідки назва — «хутір Волейко», «Валейко», «Волейків»). У хуторі (його площа, за даними 1863 р., становила 28 дес. 2380 кв. саж.) були будинки, фруктовий сад, пасіка, город, ліс тощо.

Між хуторами Васильчики, Волейко та Нивки, вздовж кільцевої залізниці, понад Сирецьким яром, лежав хутір Дігтярі («Діхтярі», «Діхтяренка»). Це приблизно територія сучасних вулиць ім. В. Піка, Бауманської, Кирпоноса, Черкаської, Калинової). Хутір утворено у 1819 р., коли тут оселився селянин Василь Дігтяренко, який одержав цю землю від громади с. Біличі. Через 50 років хутір мав площу 72,5 дес, у ньому проживало кілька родин, усі на призвище Дігтяренко. Наприкінці XIX ст. у хуторі було 12 дворів та 72 жителі.

Поряд з хутором Дігтярі були розташовані урочище та хутір Нивки. Назва ця досить часто згадується у документах середини XIX ст. Урочище знаходилось у сосновому лісі, в 77-78 кварталах 1-го Київського лісництва, за 1,5 версти від шосе, хутір — ближче до шосе.

У 50—60-х роках на греблі річки Нивка було кілька млинів, а пізніше з'явилися розсадник садівництва Кристера, трамвайне депо, сад з рестораном «Ельдорадо». Значна частина території Нивок належала військовому відомству, тут містилися табори та стрільбище. Хутір та урочище Нивки належали заможним селянам села Біличі братам Фузикам, тому в документах зустрічаються назви «Фузиківські землі», урочище «Фузиківка». Хутір Дігтярі, хутір та урочище Нивки входили до складу Білогородської волості Київського повіту та губернії; до складу Києва хутір Нивки увійшов в 1921 р., хутір Дігтярі — у 1923 р.