Місцевість та її елементи

Військова топографіяСкачать «Військова топографія» бесплатно, а также скачать много других карт можно в нашем архиве карт

Місцевість як елемент бойової обстановки

1.1. Місцевість та її елементи

Бойові дії можуть розгортатися на будь-якій місцевості, у будь-яку пору року і за будь-якої погоди. Загальні положення і вказівки щодо дій військ за різних умов місцевості викладені у відповідних статутах і настановах. Але ці документи не можуть детально характеризувати особливості місцевості у різних фізико-географічних районах та їх тактичні властивості з урахуванням пори року, погоди й інших чинників, які суттєво впливатимуть на виконання бойового завдання та які командири усіх рівнів повинні враховувати при організації і веденні бою. Приступаючи до їх вивчення, необхідно усвідомити зміст деяких термінів і понять, які будуть застосовуватися у подальшому.

Місцевість – частина земної поверхні з усіма її елементами:  рельєфом, водними об’єктами, ґрунтами, дорогами, населеними пунктами, рослинністю тощо. У військовій практиці під поняттям „місцевість” мається на увазі будь-яка ділянка земної поверхні з усіма її елементами, де будуть проводитись бойові дії. Характер місцевості завжди визначається формою рельєфу і наявністю розташованих на ній місцевих предметів (об’єктів).

Рельєфом місцевості називають сукупність різних нерівностей земної поверхні, а всі об’єкти місцевості, які створені природньо чи людиною (гідрографія, дороги, населені пункти, ґрунтово-рослинний покрив, місцеві предмети-орієнтири тощо) належать до місцевих предметів. Рельєф і місцеві предмети називають топографічними елементами місцевості.

 1.2. Рельєф місцевості

 Рельєф – один із найважливіших елементів місцевості, від якого багато в чому залежить розташування інших об’єктів місцевості – гідрографії, доріг, населених пунктів, ґрунтово-рослинного покриву тощо. Рельєф є самим стабільним і довготривалим елементом місцевості, його значні форми не зазнають суттєвих змін протягом десятків і навіть сотень років. На рельєф не впливають і сезонні зміни, проте різноманітність його форм суттєво впливає на бойові дії військ; від них залежать умови прохідності, спостереження, маскування, орієнтування, інженерного обладнання місцевості, побудова бойових порядків у наступі та в обороні, а також умови захисту військ від усіх видів зброї.

Оскільки великі форми рельєфу залишаються завжди незмінними, орієнтування військ на місцевості проводиться, головним чином, за характерними елементами і формами рельєфу, які відображаються на картах і добре помітні на місцевості.

Незважаючи на те, що рельєф місцевості може бути різноманітним, виділяють п’ять його основних типових форм (рис. 1.1).

Типові форми рельєфу

Рис.1.1. Типові форми рельєфу

1- Гора – значне за висотою куполоподібне або конічне підвищення, яке має підошву і вершину. Вершина буває найчастіше куполоподібної форми, але іноді являє собою майже горизонтальний майданчик – плато або закінчується гострим піком.

Зниження від вершини до підошви називають схилом. Схил може бути рівним, випуклим, увігнутим або хвилястим. Різкий перехід від стрімкого схилу до пологого називається виступом або терасою, а лінія, яка відокремлює терасу від стрімкого схилу, що лежить нижче, – брівкою. Гору висотою до 200 м називають горбом, а штучний горб – курганом.

2- Хребетвитягнуте підвищення, яке знижується в одному напрямку. Вододіл, або топографічний гребінь, – лінія, яка поєднує найвищі точки хребта. Хребет, як типову форму рельєфу, потрібно відрізняти від гірського хребта – ланцюга гір, які спрямовані в один бік. До великих хребтів прилягають хребти менших розмірів, які називають відрогами.

3- Улоговиназамкнуте чашоподібне заглиблення (западина), яка має край і дно (найнижчу точку). Іноді дно улоговини буває заболочене або зайняте озером (рис.1.2). Невелику улоговину з незначною глибиною називають западиною, а улоговину дуже малих розмірів називають ямою.

4 - Лощинавитягнуте заглиблення, яке знижується в одному напрямку з похилими, зазвичай, задернованими схилами (рис.1.3). Лінія по дну, яка поєднує найнижчі точки лощини, називається водозливом або тальвегом (не будь-яким водозливом тече вода, але будь-яка ріка чи струмок тече водозливом).

Лощини часто заростають чагарниками або лісом, а їх дно часом може бути заболоченим. Різновидами лощин є долини, балки, ущелини та яри, тому невелику за розмірами лощину інколи називають видолинок або виярок.

Улоговина

 Рис. 1.2. Улоговина                                   Рис. 1.3. Лощина

Велику за ромірами лощину з пологими схилами та незначним пониженням дна називають долиною. По дну більшості долин протікають ріки, які називають річковими долинами (рис.1.4).

Річкова долина

Рис. 1.4. Річкова долина

Вузькі та порівняно неглибокі за розмірами лощини, що розмиті стрімкими водотоками у слабкому ґрунті з відвисними стінками, часто зі звивистим дном називають водориями (рис.1.5), які інколи ще називають вимоїнами. Водориї, щороку збільшуючись за розмірами, переростають у яри, довжина яких може досягати декількох кілометрів, а ширина і глибина – декількох десятків метрів (рис.1.6). З часом яр, досягнувши водотривкого ґрунту, не збільшується у глибину; його дно стає порівняно плоским, а стрімкі схили пологими і, заростаючи травою, яр перетворюється у балку (рис.1.7). Велику балку з широким плоским дном і пологими схилами, яка заповнюється весною або під час паводку водою, називають  суходолом.

Сухі яри та балки, які поросли деревною рослинністю та кущами називають байраками, а значні площі такої рослинності, що ростуть подекуди долинами річок, ярами та балками у степовій місцевості називають байрачними лісами.

Яр                         Рис. 1.5. Водорий                                                               Рис. 1.6. Яр

Балка

Рис. 1.7. Балка

Річкову долину глибиною від декількох десятків до сотень метрів зі стрімкими, часто з відвисними схилами та вузьким дном, яким, зазвичай, протікає ріка, називають каньйоном (рис.1.8).

Глибоку та вузьку гірську лощину зі стрімкими скельними схилами і вузьким звивистим дном називають ущелиною або межигір’ям (рис.1.9). Від каньйона дно ущелини ширше і не повністю зайняте руслом ріки.

Ущелина (межигір’я)

                                            Рис. 1.8. Каньйон                         Рис. 1.9. Ущелина (межигір’я)

Вузьку та глибоку лощину в горах з відвісними схилами корінних скельних порід називають тісниною, дно її, як правило, зайняте руслом ріки зі стрімкою течією (рис.1.10).

5- Сідловина – зниження на гребені хребта між двома сусідніми вершинами (рис.1.11). Найнижча точка сідловини називається перевалом. У гірській місцевості залізниці та автомобільні дороги прокладають, як правило, через перевали. Глибоко врізані та низько розташовані сідловини по обох схилах хребта або між двома гірськими хребтами, які утворені ущелинами та межигір’ями називають гірськими проходами.

Сідловина

                                            Рис. 1.10. Тіснина                            Рис. 1.11. Сідловина

 Таким чином, характерні лінії вододілів і водозливів та точки вершин, дна улоговин і перевалів складають основні форми (скелет) рельєфу, їх зображення та взаємне розташування визначають загальний характер рельєфу будь-якої місцевості.

Розглянуті форми рельєфу притаманні всій території України, але найбільш характерні вони для Українських Карпат і Кримських гір (гірські хребти, межигір’я, гірські проходи, сідловини, перевали, каньйони), які у своїх сполученнях з іншими топографічними елементами місцевості суттєво впливають на фізико-географічні та кліматичні умови території країни, що значною мірою визначає її тактичні властивості.

Так, головний хребет Українських Карпат розділяє Закарпатську, Івано-Франківську і південну частину Львівської області. Близко двадцяти вершин хребта з висотами понад 1 600 м (найвища з них гора Говерла – 2 061 м).

 Перевали у Карпатах розташовані на висоті близько 1 000 м  і вище (найвищий з них пер. Семенчук – 1 405 м). Найважливішими перевалами в Карпатах, через які прокладені магістральні залізниці та автомобільні дороги до країн Західної Європи, є перевали: Ужоцький (852 м), Верецький (839 м), Вишківський (930 м), Торуньський (930 м) і Яблуницький (931 м). Через інші  перевали проходять ґрунтові дороги без твердого покриття, які придатні для руху автомобілів підвищеної прохідності, гужового транспорту і мотоциклів;  взимку більшість цих перевалів не використовуються.

Так само впливають на фізико-географічні та кліматичні умови і Кримські гори на півдні країни, вершини яких мають висоти від 1 200 до 1 500 м (чотири з них – понад 1 500 м), а найвища – гора Роман-Кош (1545м).

Каньйони, наприклад, мають Дністер (довжина 250 км – один із найбільших у Європі) та його притоки, що стікають з Подільської височини. На Південному Бузі трапляються каньйони з гранітними берегами, але найглибшим є Великий каньйон Криму глибина якого досягає 320 м, довжина понад 3 км, який місцями звужується до 3 м.

В Українських Карпатах беруть початок багато гірських рік, що  протікають межигір’ями, ущелинами й тіснинами і є притоками великих рік – Дністра, Тиси, Пруту та інших, які, як природні чинники, теж суттєво впливають на фізико-географічні та кліматичні умови країни.