Україна. Політико-адміністративна карта

1Скачать  «Україна. Політико-адміністративна карта» (настенная)

Скачать «Карты областей и городов Украины» бесплатно, а также скачать много других карт можно в нашем архиве карт

Демографічна ситуація в 2016 р. За кількістю населення Україна посідає 7 місце в Європі (після Росії, Німеччини, Великобританії, Франції, Італії, Іспанії) та 32 місце у світі. На її долю припадає 0,58% населення Землі.

За оцінкою Державного комітету статистики України кількість наявного населення станом на 1 вересня 2016 року становила 42 642 434 осіб (без врахування тимчасово окупованої території Автономної Республіки Крим і м. Севастополя). За січень-липень 2016 року чисельність населення зменшилася на 110 330 осіб, зокрема природне скорочення становило 117 101 осіб, міграційний приріст 6 771 осіб. Міське населення становить 69,1%, сільське — 30,9%. Густота населення — 74,3 осіб/км².

Демографічна ситуація в 2010 р. За кількістю населення Україна посідає 6 місце в Європі (після Німеччини, Італії, Великобританії, Франції) та 28 місце у світі. На її долю припадає 7,3% населення Європи.

За даними Державного комітету статистики України кількість наявного населення станом на 1 квітня 2010 р. становила 45905,3 тис. осіб. Природний приріст населення у 2010 році складає -0.619%.

Протягом тривалого часу територія України була розчленована між сусідніми державами, кожна з яких проводила політику денаціоналізації українців, прагнучи до їхньої повної асиміляції. Відновлення незалежності у 1991 році створило умови для консолідації українців, розвиткові їх етнічної самосвідомості, згуртуванню усіх, хто відчуває свою приналежність до української нації, навколо історичної батьківщини.

Динаміка чисельності. Систематичне проведення переписів населення протягом ХХ століття дає змогу достовірно відтворити найбільші зміни чисельності населення України за цей періоду.

У 1913 році в межах сучасної України проживало 35,2 млн. осіб. За приблизними підрахунками під час Першої світової і громадянської воєн, колективізації сільського господарства, репресій, штучного голодомору, Другої світової війни Україна втратила близько 20 млн. осіб.

У післявоєнний період відбувався приплив в Україну населення з інших республік колишнього СРСР, проте він був меншим за масову міграцію українців на новобудови Сибіру, Далекого Сходу, цілинні землі Казахстану. Довоєнного рівня населення (40,6 млн. осіб) держава досягла лише у 1956 році.

Чисельність населення в другій половині XX ст. поступово збільшувалася переважно за рахунок природного приросту. Пік її зростання припадає на початок 1993 року, коли в Україні було зафіксовано 52 244,1 тис. осіб.

Кризові процеси 90-х років негативно вплинули на демографічну ситуацію в Україні. Бурхлива міграція населення, викликана появою можливостей вільного переміщення у межах і за межі території країни, зниження народжуваності та зростання смертності внаслідок економічних і соціопсихологічних чинників спричинили загальне скорочення чисельності населення України. Лише у 2003 році, внаслідок стабілізаційних процесів та стабільного зростання економіки країни, в Україні намітилася низка позитивних тенденцій, які в подальшому здатні були вплинути на покращення демографічної ситуації. Проте за даними Державного комітету статистики України кількість наявного населення станом на 1 квітня 2010 р. становила 45905,3 тис. осіб. У 2009 р. цей показник знаходився на рівні 45962,9 тис. осіб. У переважній більшості областей зареєстровано скорочення населення. Так, загальний показник по всій Україні за січень–березень 2010 р. становить – 57 606 осіб, або – 5,1 на 1000 жителів. Хоча зберігається позитивна тенденція щодо уповільнення темпів скорочення населення, яка і відображається у показниках поточного року порівняно з аналогічним періодом 2009 р., коли цей показник становив – 63 256 осіб. У 2008 році чисельність населення України скоротилася на 0,5%, або на 229,0 тис. людей у порівнянні з початком року. У 2009 році чисельність населення України скоротилася на 0,1%, або на 62,6 тис. людей у порівнянні з початком року. Показник скорочення населення пов’язаний із переважанням кількості померлих над такою народжених, що продовжує залишатися характерною рисою природного руху населення України. При цьому в минулі роки відзначалося поступове збільшення кількості народжених та зменшення такої померлих. Останні ж дані Держкомстату свідчать про те, що в Україні знову почав знижуватися рівень народжуваності, що, вірогідно, пов’язано з поточною економічною кризою.

Густота та розміщення населення територією країни. Як і більшість європейських країн, Україна має високу щільність населення - 77 осіб/км2. Найнижчий показник щільності на півночі, в Чернігівській області - 39 осіб/км2. Найвищий - у Донецькій області - 183 особи/км2. Східні області мають дещо вищий за середній показник - 90 осіб/км2.

Україна залишається переважно урбаністичною країною, з чисельною перевагою міського населення над сільським: 32 млн. 754 тис. городян (або 68%) проти 15 млн. 883 тис. (або 32%) сільського. Найменш сільськими є такі області України, як Донецька - 10%, Луганська - 14%, Дніпропетровська - 17%, Харківська - 21%, Запорізька - 24% (селян). Найбільш сільськими є Тернопільська і Закарпатська області - по 59% сільського населення, Івано-Франківська і Чернівецька - по 58%, Вінницька - 56% і Рівненська - 55%. Водночас найвищий рівень урбанізації в Донецькій області, в якій мешканці міста становлять 90% населення, Луганській - 86% та Дніпропетровській - 83%.

В Україні збільшилась кількість міст, їх нині нараховується 454. З них 37 - це міста з кількістю населення від 100 до 500 тисяч. Дев’ять міст мають понад півмільйона жителів, а у п’яти кількість населення перевищує 1 млн. осіб. У Києві, столиці України понад 2,6 млн. жителів.

Статевий склад населення. В Україні спостерігається перевищення кількості жіночого населення над чоловічим: 22 млн. 441 тис чоловіків (або 46,3%) проти 26 млн. 16 тис. жінок (або 53,7%). Найбільший відсоток жінок - 55 в Чернігівській області, найменший - 52 в Закарпатській, у решті регіонів коливається в діапазоні 53-54%.

Віковий склад. У віковій структурі збільшилася частка людей пенсійного віку, яка складає понад 15.9% (чоловіки 2 422 311 осіб/жінки 4 831 110 осіб), і зменшилася частка дітей, яка становить 13.8%. Середня тривалість життя людей в Україні становить приблизно 68 років, зокрема жінок - 75 роки, чоловіків - 62 роки. Старіння населення є характерним явищем для всіх європейських держав.

Національний склад. Протягом усієї історії України її територію окрім корінного населення, українців, населяли також й інші народи. Їх поселення було результатом історичних подій: воєн, міграцій, примусового переміщення населення, природних та соціальних катаклізмів на території інших країн. Саме ці процеси і сформували яскраву картину багатонаціональної держави, якою сьогодні є Україна.

Згідно з даними останнього перепису населення, який відбувся у 2001 році, понад 37,5 млн є українцями, що складає 77,8% загальної кількості населення. Після українців найбільш чисельною групою є росіяни – близько 8,3 млн (17,3%). Далі йдуть білоруси – 275 тис (0,6%), молдавани – 258 тис (0,5%) і кримські татари – 248 тис (0,5%).

Загалом Україну населяють представники понад 130 національностей та народностей. Залежно від області найчисельнішими національними групами після українців можуть бути угорці, як у Закарпатській області, або румуни, як у Чернівецькій області, що зумовлено історією розвитку територій, які були дуже тісно пов’язані економічно, соціально та політично із сусідніми державами. Центральна частина країни заселена компактно українцями, території найбільшого впливу Російської імперії, Луганська та Донецька області – порівну українцями та росіянами. У Криму на сьогодні домінує російське населення як етнічна група пізнішого поселення, що викликано подіями 40-х років ХХ століття, коли за радянської влади було депортовано кримських татар, організовані репресії проти німців, болгар та греків.

Але, не дивлячись на таку велику кількість національностей, у період розпаду Радянського Союзу, для якого було характерне загострення міжетнічного протистояння, Україні вдалося зберегти цілісність і уникнути конфліктів на міжнаціональній основі.

Сьогодні представники різних національностей мають можливість вивчати мову, культуру та історію свого народу, створювати народні центри, святкувати національні свята. Верховною та місцевою владою всіляко підтримується розвиток та повноцінне існування етнічних груп, їх інтеграція в українське суспільство.

Громадянство, національний склад населення. У складі населення спостерігається яскраво виражена перевага двох етносів: 37,5 млн. осіб (77,8%) є українцями і 8,3 млн. (17,3%) - росіянами. Протягом міжпереписного періоду кількість українців дещо зросла, натомість кількість етнічних росіян зменшилася на чверть. Вперше після другої світової війни в Україні відбулося зростання питомої ваги осіб, для яких українська мова є рідною, тобто відбувся перелом тенденції русифікації населення. Лише чотири з двадцяти семи регіонів переважно російськомовні (Севастополь, Крим, Донеччина та Луганщина), у трьох областях (Запорізька, Одеська та Харківська) кількість осіб із рідною українською та російською мовами приблизно однакова, понад дві третини населення решти двадцяти регіонів вважають рідною українську мову.

Основним фактором етнічних трансформацій стали міграційні процеси та зміна самосвідомості - якщо за радянського періоду частина українців (як і багатьох інших народів) відносила себе до росіян, то нині вони усвідомлюють себе представниками основного етносу незалежної України.

Рівень освіти. Останніми роками спостерігається тенденція до підвищення рівня освіти населення, тобто зростання кількості осіб, які мають вищу і повну загальну освіту.

Рівень освіти населення в Україні є одним з найвищих серед країн Центральної та Східної Європи. За питомою вагою учнів серед населення 15-18 років Україна поступається в Європі тільки країнам Балтії та Угорщині. Зрушення впродовж міжпереписного періоду свідчать про істотне поліпшення освітнього складу населення. Значно (на 26 %) зросла і чисельність випускників вузів, що дозволяє оптимістично оцінювати подальші зміни. Більш освіченим є міське населення, яке значною мірою поповнюється за рахунок навчальної та післянавчальної міграції сільської молоді.

Сучасні тенденції. За даними Державного комітету статистики України кількість наявного населення станом на 1 квітня 2010 р. становила 45905,3 тис. осіб

Природний приріст населення у 2010 році складає -0.619%.Показник скорочення населення пов’язаний із переважанням кількості померлих над такою народжених, що продовжує залишатися характерною рисою природного руху населення України. При цьому в минулі роки відзначалося поступове збільшення кількості народжених та зменшення такої померлих. Останні ж дані Держкомстату свідчать про те, що в Україні знову почав знижуватися рівень народжуваності, що, вірогідно, пов’язано з поточною економічною кризою. Так, у січні–березні 2009 р. було зареєстровано 125 834 народжених, тоді як в аналогічний період 2010 р. кількість народжених становила 120 884 особи. Хоча тенденція до зменшення кількості померлих зберігається (182 996 осіб у цьому році; 193 043 особи за аналогічний період минулого року).

Водночас відбувається скорочення міграції населення. Його рівень у січні–лютому 2004 року виявився майже втричі меншим, ніж у той же період 2003 року. Це відбулось за рахунок зниження (з 9,3 тис. до 6,9 тис.) числа вибулих за межі країни. Хоча прийнято вважати, що на заробітки за кордон їдуть представники найбідніших верств населення, дослідження доводять, що у 58% тих, хто збирається за кордон, є робота в Україні. Близько 80% трудових мігрантів працюють за кордоном нелегально, хоча із 13 країнами світу Україна підписала двосторонні міждержавні угоди щодо працевлаштування мігрантів, а з 15 ведуться переговори. По суті, трудова міграція українського населення не відрізняється від подібних процесів Центрально-Східної Європи, громадяни яких виїжджають на заробітки до країн Західної Європи, де їхня праця оплачується дорожче, ніж на батьківщині.

Національний склад. У національному складі населення України переважають українці. Їхня чисельність становить 37541,7 тис. осіб, або 77,8% від загальної кількості населення.

Найбільша етнічна меншина в Україні - росіяни. Їхня кількість становить 8334,1 тисяч осіб і складає 17,3 %.

Кожна з інших етнічних меншин становить менше 1% від загальної кількості населення, серед них виділяються білоруси (0,6%), молдавани (0,5%), кримські татари (0,5%), болгари (0,4%), угорці (0,3%), румуни (0,3%), поляки (0,3%), євреї (0,2%), вірмени (0,2%), греки (0,2%), роми (0,1%), грузини (0,1%), гагаузи (0,1%) та ін.

В Україні розселення етносів має виразну регіональну визначеність. Центральна й Північно-Західна Україна є історично основними регіонами розселення українського етносу, який найменше «розбавлений» іншими етносами. Найбільша частка українців у населенні Тернопільської (96,8%) та Волинської (94,6%) областей, найнижча - в АР Крим (25,8%), Луганській (51,9%), Донецькій (50,9%), Одеській (54,6%) областях.

Найбільше росіян проживає в Донецькій, Луганській, Харківській областях та на Півдні України. Крім того, вони становлять абсолютну більшість у Криму.

Практично всі кримські татари-репатріанти поселилися у Криму на своїй історичній батьківщині. Причому зростання чисельності кримських татар в Україні супроводжується збільшенням чисельності інших тюркомовних народів.

 

Забезпечення прав національних меншин. Реалізовуючи етнонаціональну політику, українська держава гарантує повагу й рівноправну участь осіб, які належать до різних етнічних спільнот, в усіх сферах життя українського суспільства та допомагає їм в усуненні будь-яких перешкод на цьому шляху.

Українське законодавче поле та Конституція України дозволяють забезпечити всі основні права та свободи національних меншин. Право на існування, використання здобутків культур та використання мов (у тому числі в здобутті освіти) гарантовані статтями 10, 11, 22, 53 і 119 Конституції, Законами «Про мови», «Про національні меншини». Право на представництво частково гарантоване ст. 14 Закону «Про національні меншини» та ст. 22 Конституції щодо недопущення звуження форм та обсягу існуючих прав та свобод.

Рамкова конвенція про захист національних меншин була ратифікована Верховна Рада України у грудні 1997 року. Відповідно до Конституції України, вона стала частиною національного законодавства. Наступним кроком до запровадження міжнародних стандартів у сфері забезпечення прав національних меншин має стати ратифікація Європейської хартії регіональних мов або мов меншин, законопроект якої вже поданий на розгляд до Верховної Ради України.

Статті, присвячені захисту прав нацменшин, стали невід’ємними атрибутами усіх договорів про добросусідство, дружні відносини та співробітництво, укладених Україною з державами-сусідами.

Етнонаціональна політика. Національні меншини беруть активну участь у державотворчих процесах в Україні. Етнічні росіяни обіймають понад 20% високих посад в українській політиці та на державній службі, що відповідає відсотку російського населення в Україні. Для посилення взаємодії громадських організацій національних меншин з органами центральної виконавчої влади та місцевого самоврядування у 2000 році було створено Раду представників громадських організацій національних меншин при Президентові України.

Українська держава активно сприяє задоволенню етнокультурних потреб національних меншин: відродженню їхніх звичаїв і традицій, всебічному розвитку мови й освіти, аматорського та професійного мистецтва, охороні та збереженню пам'яток історії та культури, заснуванню періодичних видань.

Два мільйони дітей навчаються в Україні мовами національних меншин. Україна є однією з небагатьох держав, де представникам нацменшин надано можливість здобувати повну середню освіту з усіх предметів рідною мовою (як правило, в європейських країнах національні меншини навчаються лише рідної мови, історії та культури). За даними Міністерства освіти і науки, нині у державі діють 1880 шкіл з російською мовою навчання, 94 - з румунською, 69 - з угорською, 12 - з кримськотатарською, 4 - з польською, 9 - з молдовською, а також 2242 школи з двома і більше мовами викладання. У тих випадках, коли представники нацменшин не проживають компактно, для п'яти і більше дітей дозволяється відкривати в звичайних школах спецкласи.

Задоволенню інформаційних потреб сприяють 169 видань, які виходять мовами національних меншин, з них 46 мають загальнодержавну сферу розповсюдження. Додатками до парламентської газети "Голос України" виходять для болгар - "Роден край", поляків - "Дзєннік Кійовскі", румунів - "Конкордія", вірмен - "Арагац", євреїв - "Єврейські вісті", для кримських татар - "Голос Крыма". Національно-культурні товариства є також засновниками спільних періодичних видань - "Наша Батьківщина" та "Форум націй".

На сьогодні в Україні діє близько 800 громадських товариств національних меншин, понад 30 з яких мають всеукраїнський статус. Такі всеукраїнські громадські об'єднання, як Асоціація національно-культурних об'єднань України, Українське товариство російської культури "Русь", Єврейська Рада України, Асоціація корейців України, Асоціація єврейських організацій і громад України, Спілка поляків України, Демократична спілка угорців України, Всеукраїнське національне культурно-просвітницьке товариство "Русское собрание", Федерація грецьких організацій в Україні, Асоціація болгарських національно-культурних товариств, накопичили значний досвід суспільної діяльності, спільно з органами виконавчої влади здійснюють заходи, спрямовані на задоволення етнокультурних потреб представників своєї національності.

Держава організаційно й фінансово сприяє відзначенню днів культури національних меншин, пам'ятних дат, релігійних та обрядових свят. Щороку проводяться культурно-мистецькі акції: Форум національних культур "Усі ми діти твої, Україно!", Всеукраїнський фестиваль "Ми - українські", Міжнародний ромський фестиваль "Амала", численні обласні фестивалі румунської, угорської, польської, корейської, молдовської та грецької культур, що здобули визнання не лише в Україні, але й за її межами.

Така державна політика у сфері національних меншин успішно сприяє міжетнічній взаємодії та консолідації українського суспільства. Спільно з українцями національні меншини будують незалежну та демократичну державу.

Ментальність. Ментальність українського народу формувалася під впливом складних історичних обставин. Основну роль відіграло геополітичне розташування України на перехресті історичних шляхів зі Сходу на Захід і з Півночі на Південь. Ця обставина обумовила химерне поєднання у світогляді українця західної (активно-раціоналістичної, індивідуалістичної, матеріалістичної) та східної (пасивно-споглядальної, спрямованої на вищі істини) ментальності. Так, наприклад, сучасний українець, як західнянин, високо поціновує досягнення науки та техніки, але водночас для нього важливо, щоб вони використовувалися задля гуманістичних цілей.

Українець, не відмовляючись від раціоналістичної думки, великої ваги надає виявам почуттів та емоцій. Інколи він може видаватися навіть сентиментальним і надто ліричним. Це, зокрема, відбилося у фольклорній лексиці, в якій часто зустрічаються пестливі форми, навіть для негативних персонажів (“воріженьки”).

Поряд з ліричністю має місце певна українська замкненість стосовно зовнішнього світу, настанова на іншу, вищу правду. Якщо українцеві доводиться емігрувати, він важко звикає до нового оточення.

Українець дуже прив’язаний до своєї родини, в якій намагається будувати міцні і надзвичайно близькі стосунки. Для його ментальності характерно піклуватися. Українці, як правило, оточують своїх близьких турботою, своєрідною материнською опікою. Дітей підтримують до зрілого віку, і часто ще й у зрілому віці. Така щільність родинних стосунків певною мірою теж визначається історичним минулим: на території, що лежала на перехресті західного й східного світів, практично не припинялися війни і грабіжницькі напади. Жити тут було небезпечно, панування часто змінювалося, і зберегтися як єдине ціле можливо було лише замкнувшись у колі найближчих.

Довгий час суспільство поділялося на тих, хто годував країну (селянство), і тих, хто її боронив (козацтво). Це породжувало дві майже протилежні форми свідомості. Перша – тип захисника, воїна, шаленого, нестримного і авантюрного, що п’яніє від парубоцького запалу, здатного на афективні, нерозсудливі і героїчні вчинки. Такими козаки нерідко постають у “Кобзарі” Тараса Шевченка, такими їх змальовували українські і польські романтики.

Другий тип свідомості українців визначався поміркованістю і миролюбністю, яка дозволяла „перечекати” численні негоди історичної долі. Цей тип свідомості виявлявся у певній замкненості характеру, схильності до оборони проти зовнішнього світу і звернення психічної енергії на розбудову внутрішнього життя. Однією з рис цього стилю, що обачно уникає нав’язування контакту, є селянська звичка відповідати на питання питанням.

Виключна перевага селянського класу в деякі періоди української історії мала також і позитивний вплив на українську ментальність: селянський побут, який більшою мірою узалежнює людину від природи, ніж від іншої людини, спричинює високе емоційне переживання природи, спокійну, витриману вдачу, елегійність, ніжність і схильність до рефлексії. Ці риси сприяли також збереженню родинних і родових груп, приятелювання й побратимств.

Водночас українцям властиві такі позитивні риси як працелюбність, гостинність, потяг до освіти, здоровий оптимізм, мужність, універсальність, розбудова міцних сімейних стосунків.

Для української родини традиційно характерна велика роль жінки і передусім матері. Зі смертю чоловіка саме вона завжди виступала на перший план, ставала главою сім’ї – навіть тоді, коли вдруге виходила заміж. Образ матері-удовиці – розсудливої, доброї і водночас суворої господині – яскраво змальований у класичній літературі. Українська жінка брала участь в усіх справах родини не лише після смерті чоловіка, а й за його життя. «Чоловік за один кут хату тримає, а жінка – за три», – говорить приказка. У давнину, коли в Європі панували патріархальні стосунки, в Україні було можливим сватання дівчини до парубка.

Важливу роль у становленні української ментальності зіграла також церква. Історично народний світогляд українців має три основні шари: демонологічний, міфологічний і християнський. Християнська релігія, яка прийшла на українські землі в кінці Х ст., абсолютизувала дохристиянську ієрархічність, намагаючись якщо не зруйнувати стару світоглядну систему, то максимально пристосувати її до своїх потреб. Результатом такого протиборства ідей став релігійний дуалізм (двовір'я), елементи якого донині збереглися у народних звичаях і обрядах. Із впровадженням християнства у віруваннях і повір'ях посилюється елемент надприродного. Разом з тим, фантастичне і надприродне, яке не пов'язувалося з офіційною релігією, витіснялося у сферу фольклорної традиції (поезії, казок, легенд тощо).

Українська мова. Українська мова - державна мова України. Вона також є рідною мовою українців, які проживають за межами України: у Росії, Білорусі, Казахстані, Польщі, Словаччині, Румунії, Канаді, США, Австралії та інших країнах. Українською мовою розмовляє близько 45 мільйонів людей і вона входить до другого десятка найпоширеніших мов світу.

Українську мову вважають рідною 67% жителів України. Російську мову визначають як рідну 24% населення. Частка інших мов, які були вказані в якості рідної, становить 9%

Походження. Генеалогічно українська мова належить до індоєвропейської мовної сім’ї. Спільно з російською і білоруською мовами вона входить до східнослов'янської підгрупи слов'янської групи мов (до західнослов'янської підгрупи входять словацька, чеська, польська, кашубська, верхньо- і нижньолужицька мови (Німеччина), до південнослов'янської- словенська, македонська, болгарська, сербська, хорватська і старослов'янська мови).

Історію української мови починають від праслов’янської (спільнослов'янської) мовної єдності, яка виділилася з індоєвропейської прамови приблизно в ІІІ тис. до н. е. Праслов'янська доба тривала близько 2000 років.

За традиційною версією походження східнослов'янських мов, яка ще донедавна була офіційною та обов'язковою, вважалося, що після завершення праслов'янської епохи розпочався спільний східнослов'янський період, який тривав понад 500 років та закінчився лише в XI-XII ст. під час феодальної роздрібненості Київської Русі. У цей час нібито сформувалася й спільна для всіх східних слов'ян так звана давньоруська мова, на основі якої з XIII ст. виникають три східнослов'янські мови — українська, російська та білоруська — як мови відповідних народностей. Такий підхід базувався здебільшого на низці ідеологічних настанов спочатку доби царської Росії, а згодом радянської епохи. Сучасний рівень лінгвістичних, археологічних та історичних знань, а також можливість відходу від усталених ідеологічних догм дають змогу внести в цю схему істотні корективи.

Сучасні дослідники, критикуючи теорію єдиної давньоруської (або праруської) мови, вичленовують українську мову безпосередньо з праслов’янської мови без проміжних ланок. Згідно з цим підходом, три східнослов’янські мови, українська, білоруська й російська, зростали незалежно одна від одної як мови самостійні, і так званої “праруської” спільної мови не існувало.

Безперервність історичного розвитку етносу на українських землях від середини І тис. н. е. до нашого часу може свідчити про те, що після розпаду праслов'янської мовної спільності в цьому ареалі почав формуватися український етнос і відповідно — українська мова. Вона перейняла від праслов'янської значний специфічний лексичний фонд і чимало фонетичних та граматичних (насамперед, морфологічних) рис, які в інших слов'янських мовах замінилися новими, а в українській мові вони склали найдавнішу групу мовних особливостей.

Разом з християнством до Київської Русі прийшла старослов'янська (або церковнослов’янська) мова, створена на базі давньоболгарських діалектів Кирилом і Мефодієм (одних з перших слов’янських культурних діячів). Нею писалися релігійні та офіційні тексти. Старослов’янська мова довгий час виконувала функції писемної мови.

З XIV по XVIII ст. на теренах України побутувала староукраїнська мова, яка активно використовувалася як писемна. Поява новоукраїнської мови, яка згодом стала сучасною літературною, датується ХІХ ст. Її зачинателем вважається письменник І.Котляревський, а основоположником – Т.Шевченко. В основі сучасної літературної мови лежить система полтавсько-наддніпрянських говірок.

Писемність. Питання походження слов'янської писемності залишається досі остаточно не з'ясованим. Але однозначно визнано факт її існування ще до Хрещення Русі. Про це маємо декілька свідчень у стародавніх літописах.

Після прийняття християнства (988 рік) на території Київської Русі були відомі два типи письма – кирилиця (від імені Костянтина Філософа, в чернецтві Кирила) і глаголиця (від давньослов’янського “глагол”, що означає “слово”).

Глаголиця вважається давнішим письмом, але досі не існує єдиної думки щодо її походження. Азбука глаголиці складалася з 39 літер, які мали дуже складне накреслення у вигляді кружечків і петельок, з'єднаних між собою. Незважаючи на графічну складність літер глаголиці, вона тривалий час вживалася в деяких південнослов'янських країнах.

Кирилиця — цілком оригінальна система слов'янської писемності, яка є складною творчою переробкою грецького алфавіту. Азбука кирилиці складалася з 43 літер, у тому числі з 24 грецьких і 19 оригінальних слов'янських. Графіка кириличної азбуки була близькою грецькому та візантійському алфавітові. Такі накреслення літер у подальшому стали графічною основою сучасної української, російської, білоруської, болгарської, сербської та македонської писемності.

Сучасний український алфавіт складається з 33 літер, які вживаються для позначення на письмі 38 фонем. 21 літера позначає приголосні звуки: б, в, г, ґ, д, ж, з, к, л, м, н, п, р, с, т, ф, х, ц, ч, ш, щ; 10 — голосні звуки, з яких а, е, и, і, о, у передають кожна по одному звуку, а літери є, ю, я позначають по одному звуку лише після м’яких приголосних (синє, люди, ряд), а на початку слова, після голосних і після апострофа ( ‘ ) — по два [ й + е ] , [ й + у ] , [ й + а ] — має, юнак, в’янути; літера ї завжди позначає два звуки [ й + і ] — їжа, з’їзд ; літера й перед о позначає приголосний [ j ] — його, а в інших позиціях — нескладовий голосний [ і ] — йду, гай; літера ь звукового значення не має, а вживається для позначення м’якості приголосного звука (кінь, льон). Літера г позначає фарингальний [ h ] (голова), а ґ — задньоязиковий проривний приголосний [ g ] (ґава, ґрунт, ґудзик). Літера щ позначає сполучення звуків [шч] — щука. Літери українського алфавіту за формою бувають великі й малі, а за різновидом — друковані й писані.

Сучасна українська мова. Сучасна українська мова є мовою флективною: для граматичної зв’язності служить закінчення слова, тому мова вирізняється розгалуженою системою закінчень. Функція суфіксів і префіксів –уточнювати зміст кореня, носія основного лексичного значення.

Іменник характеризуються сімома відмінками, один з яких – кличний – відрізняє українське відмінювання від аналогічної системи інших східнослов’янських мов. Дієслово української мови існує в чотирьох часах: окрім минулого, теперішнього та майбутнього, використовується давноминулий час (для вираження дії, яка відбулася в минулому, але раніше від дії, вираженої звичайним минулим часом).

Основний словниковий фонд української мови містить чотири пласти слов’янських слів: спільноіндоєвропейська лексика (батько, матір, сестра, дім, вовк, бути, жити, їсти тощо); праслов’янські слова (коса, сніп, жито, віл, корова, ловити тощо); власно українські слова, наявні тільки в українській мові (кисень, водень, мрія, зволікати, зайвий, байдуже, примхи, перекотиполе тощо); запозичення з інших слов’янських мов (з білоруської — розкішний, обридати, нащадок, з польської — перешкода, недолугий, дощенту, обіцяти, цікавий, гасло, міць, шлюб, раптом, принаймні тощо; з чеської — брама, огида, ярка, паркан, карк; з сербської — хлопець; з болгарської — храм, глава, владика, сотворити тощо). Решту лексики складають більш пізні запозичення, серед яких найбільше з мертвих класичних мов – давньогрецької, латини і старослов’янської. За радянських часів до лексичного складу ввійшло багато русизмів, які часто вводилися без адаптування до вимог граматичної системи. Останнім часом лексичний склад активно поповнюється запозиченнями з англійської мови. Але загальний розвиток мови відбувається за рахунок внутрішньомовних ресурсів: нові слова творяться на базі вже існуючих.