Загальна океанографічна характеристика Чорного та Азовського морів

Загальна океанографічна характеристика Чорного та Азовського морів

Чорне та Азовське моря належать до басейну Атлантичного океану. Води Чорного моря омивають береги України, Росії, Ґрузії, Туреччини, Болгарії та Румунії, а води Азовського – береги України й Росії. Між собою моря сполучаються мілководною Керченською протокою; межа проходить по лінії мис Такил – мис Панаґія. Чорне море протокою Босфор (межа по лінії мис Румелі – мис Анадолу) сполучається із Мармуровим морем і далі протокою Дарданелли – із Середземним. Найбільша довжина Чорного моря по паралелі 42°29’ пн. ш. становить 1148 км; найбільша ширина – між Очаковом і мисом Ереглі – 611 км, а найменша – по меридіану південної точки Криму (мис Сарич) – 258 км. Найбільша довжина Азовського моря – від коси Арабатська Стрілка до гирла р. Дон – 360 км, а найбільша ширина – 176 км. Середня глибина Чорного моря становить 1300 м, максимальна – 2245 м; Азовське море мілководне – середня глибина його 7 м, максимальна – 15 м.

Площа Чорного моря дорівнює 423 тис. км2; об’єм води – 538 тис. км3. Площа Азовського моря дорівнює 39 тис. км2, об’єм води у ньому – 290 км3. Середній рівень Чорного моря є нижчим за середній рівень Азовського на 7­11 см та вищим за рівень Мармурового моря на 22 см.

Чорне море належить до типу внутрішніх міжматерикових океанічних морів, а Азовське – до внутрішньо­ материкових шельфових.

У будові дна Чорного моря виділяються області з корою континентального, субконтинентального і субокеанічного типів. У рельєфі дна чітко простежуються континентальний шельф, материковий схил, материкове підніжжя і глибоководна западина. Шельф займає близько 25% площі дна моря. Максимальна його ширина (200­-250 км) на північному заході, а біля Південного берега Криму, кавказького й анатолійського узбереж вона всього декілька кілометрів. Шельф поділяється на внутрішній (іноді співпадає з підводним схилом берегової зони), середній та зовнішній. Поверхня шельфу дуже повільно (під кутом 0­1°, подекуди – до 2,5°) знижується у напрямку глибокої западини. На материковий схил припадає майже 40% дна; обмежується він ізобатами 100 і 2000 м. Дно западини (глибше ізобати 2000 м) займає майже 35% морського дна і являє собою слабко нахилену у південному напрямку акумулятивну рівнину.

Материковий схил простягається майже на 1600­-1900 м і є досить крутим. Найчастіше він опускається під кутом 11­-13°, але у деяких місцях спуск сягає 28­-31°, а максимальний показник його крутизни – 38°.

Прикладом цього є ділянки уздовж Південного берега Криму, зокрема навпроти мисів Нікітин, Аю­Даг, та уздовж Малоазійського узбережжя (навпроти мисів Чамли, Ишикли, Демірлі). Поверхня материкового схилу ускладнюється блоками земної кори, які часто придають йому ступінчастий профіль.

Значній площі материкового схилу притаманні підводні каньйони різного походження. Вони можуть починатися у прибережній зоні на глибинах 10­-15 м та сягати глибин 1600 м. Каньйони сприяють найефективнішому переміщенню осадового матеріалу від берегів до глибоководної западини Чорного моря. У найглибшій частині каньйону, переважно на глибинах 1600-­1900 м, перенесений осадовий матеріал утворює великі конусоподібні відкладення. Окремі конусоподібні утворення можуть зливатися один з одним, що призводить до утворення акумулятивної форми – материкового підніжжя. Швидкість осадонакопичення на дні центральної частини западини в середньому становить 30­-40 мм на 1000 років.

Дно Азовського моря переважно рівнинне, з рівномірним наростанням глибини у напрямку центра западини. На ньому спостерігається кілька підвищень, з яких найбільшою є банка Піщана.

Товщу відкладів, що покривають дно Чорного моря, можна поділити на одинадцять речовинно­генетичних типів. Шість типів належать до мілководних і п’ять – до глибоководних. Усі типи донних відкладів безперервно змінюють свій гранулометричний та речовинний склад, переходячи з одного речовинно­генетичного типу в інший. Переважають теригенні слабовапнисті алеврито­пелітові та пелітові мули, на другому місці – біогенно­ теригенні пелітові мули. Майже однаково поширені біогенні сильновапнисті та сапропелеві мули. Для наймолодших відкладів характерне зниження вмісту теригенних компонентів при одночасному зростанні біогенних. Загальною закономірністю утворення глибоководних відкладів Чорного моря в голоцені є домінуюча роль теригенної седиментації, причому ступінь її для різних частин басейну різний (менше у західній частині, більше – у східній). В областях халістаз сучасного басейну переважаючим є біогенний чинник, роль якого в осадонакопиченні почала зростати з пізньочетвертинного часу, змінюючи співвідношення теригенного і біогенного матеріалів в осадах.

Протяжність берегової лінії Чорного моря згідно з вимірами по топографічній карті масштабу 1:100 000 становить 4725 км, з яких 1629,1 км (34,5%) знаходиться у межах України. В інших країнах протяжність берегової лінії така: 410 км (8,7%) у Росії, 315 км (6,7%) у Ґрузії, 1701 км (36,0%) у Туреччині, 385 км (8,1%) у Болгарії та 285 км (6,0%) у Румунії. Загальна довжина берегів Азовського моря становить 1860 км.

Порізаність берегової лінії Чорного моря є порівняно незначною, виняток становлять низовинні береги його північно-­західної частини, які порізані затоками й лиманами. Північно­західний берег Чорного моря невисокий. На схід від Севастопольської бухти береги помітно крутішають. Береги Керченського півострова майже по всій його протяжності обривисті, за винятком ділянок з пересипами, лиманами та лагунами. Північно­-східний берег Чорного моря здебільшого високогірний. Виняток становить низинний район між мисами Панаґія та Анапський на узбережжі Таманського півострова. На сході до моря примикає велика Колхідська низовина. Південний берег, на відміну від східного, високий та обривистий майже вздовж усієї системи Північно­Таврійських гір. Місцями він переривається рівнинними низовинами в гирлових районах (дельтах) великих річок Кизилирмак, Єшільирмак, Фільос, Сакар’я. Берег західніше протоки Босфор порівняно невисокий, з поступовим переходом до низинного. На північ від гирла р. Резовська розташовані узбережжя Странджицьке та Меденрудніцьке впритул до Бурґаської затоки. Далі знову тягнеться низький берег до Варненської затоки. Миси на цій ділянці з боку моря круто обриваються. Від високого мису Каліакра до дельти Дунаю берег знижується, поступово переходячи у велику рівнину цієї дельти.

Береги Азовського моря на заході, півночі і сході переважно низинні, а на півдні – обривисті. Характерним елементом для цього морського узбережжя, як і для чорноморського, є наявність лиманів та лагун, особливо у північно­-західному секторі. Типовим тут є вторинне членування з формуванням великих піщано­-черепашкових кіс та різнотипних пересипів. Вони відділяють від моря низку мілководних заток і лиманів. Найбільша з кіс – Арабатська Стрілка – відокремлює мілководну лагуну – затоку Сиваш. Незначні підвищення являють собою активні кліфи, швидкість абразії в середньому на рік становить від 0,3 до 2,7 м – на півночі, від 0,2 до 4,5 м – на сході та <0,5 м – на півдні. Акумулятивні форми розвиваються у режимі критичного дефіциту наносів, на сучасному етапі спостерігається відчутне розмивання, інколи утримується динамічна рівновага.

Кліматичні умови Чорного та Азовського морів визначаються їх географічним положенням і загальною атмосферною циркуляцією. Північна частина Чорного моря і Азовське море знаходяться у південній частині помірного, а південна частина Чорного моря – у північній частині субтропічного кліматичних поясів. Середня температура повітря у січні у центральній частині Чорного моря становить +8° С, у північно­-західній вона знижується до 0­3° С нижче нуля з абсолютним мінімумом ­30° С. Середня температура повітря у липні становить 22­-24° С, а найвища – близько 35° С. В Азовському морі холодні зими (до ­33° С) можуть поєднуватися із сухим і спекотним літом (до +40° С). Річна кількість опадів над Азовським морем, на заході та північному заході Чорного моря становить 300­-500 мм, на півдні Чорного моря – 700-­800 мм, на сході – 1800­-2500 мм. На більшій частині акваторії Чорного моря переважають північні і північно­-східні вітри; для південно-східної частини моря характерні вітри південних і південно-­східних напрямів. Середньомісячна швидкість вітрує максимальною у січні­-лютому (7­8 м/с) і мінімальною у червні­-липні (4­5 м/с). Постійний максимум швидкостівітру спостерігається у західній частині Чорного моря, мінімум – у південно­східній.

Крижаний покрив на Азовському морі утворюється щорічно. У суворі зими він поширюється на значну частину моря, а в окремі роки і на всю його площу. У м’які зими крига спостерігається у лиманах, затоках і уздовж берегів. У Чорному морі льодоутворення, яке впливає на судноплавство, спостерігається лише у північно­-західній частині. Щорічно припай утворюється у лиманах і затоках. Цілковите замерзання відкритих районів північно­-західної частини моря можливе лише у дуже холодні зими.

У Чорне море впадає багато річок. Їх сумарний стік упродовж року дорівнює 350 км3. Близько 80% такого стоку надходить у північно­-західну частину моря (річки Дунай, Дніпро, Дністер, Південний Буг). Сумарний стік річок (найбільші – Дон і Кубань) в Азовське море становить в середньому 35 км3 на рік.

Температура води у Чорному морі коливається від значень температури замерзання (­0,97° С при

солоності 18‰, ­0,54° С при солоності 10‰) у прибережній зоні північної частини моря до +28-­29° С при максимальному його прогріванні. По всьому об’єму моря середня температура води становить близько 9° С вище нуля. Для термічної структури Чорного моря характерна наявність холодного проміжного шару – підповерхневого (на глибині 40­-80 м) шару мінімуму температури, який традиційно виділяється по ізотермі 8° С. Нижче 75­-100 м температура води зі зростанням глибини поступово підвищується до значень 9,1° С біля дна.

Середня температура води в Азовському морі становить 11,5° С. Взимку температура на поверхні моря знижується – у районах з високою солоністю до ­1° С (затока Сиваш), а у районах з низькою солоністю – до ­0,1° С. У липні­-серпні температура води на більшості акваторії становить 24­25° С (біля берегів – близько 32° С).

Солоність поверхневого шару води у Чорному морі (18‰) майже удвічі нижча за солоність поверхневих вод Світового океану, а солоність Азовського моря є ще нижчою (10­12‰). Середня солоність вод Чорного моря зростає залежно від глибини – на поверхні 17,6‰ у травні і 18,1‰ у лютому, біля дна – 22,33‰. До глибинних вод з Нижньобосфорською течією надходять високосолоні води з Мармурового моря. Для вертикальної галинної структури моря характерна наявність двох галоклінів (шарів різкої зміни солоності): сезонного – у шарі 0­-30 м і постійного – у шарі 50­-200 м.

Внаслідок особливостей термогалинної структури вод Чорного моря на глибинах 50-­200 м спостерігається різкий стрибок густини води (умовна густини досягає 16,15­-16,25), що називається основним пікнокліном. Це призводить до суттєвого обмеження вертикального водообміну.

Водні маси і структура вод Чорного моря формуються в результаті взаємодії водної маси Мармурового моря, яку приносить Нижньобосфорська течія, і прісних вод, що надходять з річковими стоками і з атмосферними опадами. Виділяють до п’яти чорноморських водних мас, що різняться за своїми термогалинними характеристиками: прибережна чорноморська водна маса, верхня чорноморська водна маса, холодний проміжний шар, проміжна чорноморська водна маса і, нарешті, глибинна чорноморська водна маса. Водна маса Азовського моря формується в результаті водообміну з Чорним морем і надходження прісних вод.

У Чорному морі переважає циклонічний рух водних мас, що у період з червня по грудень поділяється на два циклонічні кругообіги у західній і східній частинах моря. В цей само період, при зниженні інтенсивності загальної циркуляції моря, починають розвиватися антициклонічні вихори, що локалізуються у зоні материкового схилу. Течії в Азовському морі переважним чином вітрового походження і циклонічного характеру. Найскладнішою є структура течій у Керченській протоці, де потоки можуть спрямовуватися з Чорного моря в Азовське і навпаки – залежно від напрямку вітру, а при довготривалих вітрах у протоці виникають компенсаційні течії, направлені проти вітру.

Гідрохімічна структура Чорного моря характеризується наявністю незначного поверхневого шару аеробних вод, що містять розчинений кисень, і потужного глибинного анаеробного шару, в якому немає кисню, а є сірководень і його похідні. Можливість появи сірководню визначається наявністю окиснювачів і відновників, в першу чергу співвідношенням потоків кисню і органічної речовини. У глибинних водах Чорного моря спостерігається дефіцит окиснювачів. У значній мірі це пов’язано зі зміною густини вод, що призводить до істотного обмеження вертикального потоку кисню, тоді як потік осідаючої завислої органічної речовини підтримує високий рівень відновлювальних біогеохімічних процесів, що сприяє продукуванню і накопиченню сірководню.

Гідрохімічна структура водного шару над основним пікнокліном. Процеси її формування аналогічні тим, що спостерігаються у водах більшої частини Світового океану, які містять розчинений кисень. Кисень продукується у верхньому 30­40­метровому фотичному шарі моря, або поступає туди з атмосфери, а потім переноситься завдяки фізичним процесам водообміну у більш глибокі шари. Кисень витрачається на окиснення органічної речовини. При цьому органічний вуглець і біогенні елементи (азот, кремній, фосфор) переходять у неорганічні форми. З цим пов’язане зменшення, залежно від глибини, концентрації кисню і збільшення концентрації нітратів, силікатів і фосфатів, а також збільшення карбонатної лужності.

Гідрохімічна структура шару основного пікнокліну є перехідною від аеробних до анаеробних умов. У цьому шарі концентрація кисню зменшується спочатку до субаеробного рівня (10 мікромоль/л), а потім кисень зникає ближче до межі появи сірководню. Зміна окиснювально­відновлювальних умов призводить до того, що форми азоту поступово з глибиною змінюються від нітратів до амонію. При цьому спостерігається максимальний вміст нітратів над верхньою межею субкисневого шару, зменшення вмісту нітратів аж до їх зникнення поблизу межі появи сірководню, поява у нижній частині субкисневого шару амонію і зростання його концентрації зі зростанням глибини, а також поява шару підвищених концентрацій нітриту у нижній частині субкисневого шару. Вміст силікатів не піддається впливу окиснювально­відновлювальнихних умов, що змінюються, а їх концентрація з глибиною збільшується. Вертикальний розподіл фосфатів характеризується наявністю локального мінімуму у нижній частині субкисневого шару і максимуму у верхній частині анаеробної зони.

Гідрохімічна структура вод нижче основного пікнокліну характеризується посиленням з глибиною анаеробних умов. Кисень відсутній. Кількість сірководню, амонію, силікатів і фосфатів збільшується, досягаючи максимальних значень у придонному шарі вод.

Процес формування сучасної флори і фауни Чорного моря триває впродовж останніх 5­8 тис. років, після чергового його сполучення зі Світовим океаном. Нині за своїм генезисом у басейні моря виділяють чотири основні групи гідробіонтів: середземноморські іммігранти – найчисельніші за видовим і кількісним складом; понтичні автохтонні релікти; прісноводні види й інтродуценти.

У межах економічної зони України, за останніми даними, виявлено близько 150 видів зоопланктон них організмів, серед яких є кілька видів­ вселенців. Разом із тим деякі аборигенні види повністю зникли, включаючи важливі кормові об’єкти живлення для личинок риб. За оцінками 90­х років ХХ ст. вміст «кормового» зоопланктону у верхньому заселеному шарі (до глибин 150­-200 м) коливався у межах від 1 до 25 г/м2. Різке зниження чисельності й біомаси «кормового» зоопланктону співпало у цей період із вселенням гребінника мнеміопсиса.

Флора макрофітів української частини шельфу Чорного моря нараховує понад 270 видів, у тому числі 4 види морських трав і 2 види квіткових рослин. У альгофлорі домінують червоні водорості (близько 140 видів), а кількість бурих і зелених майже однакова і більше ніж удвічі менша.

Рослинні угруповання поширені на глибині від 0 до 20 м, однак найбільші зарості макрофітів зосереджено на глибині від 1 до 5 м. Протягом останніх десятиліть відбулися істотні зміни у складі і структурі цистозірових і філофорових фітоценозів. Ці зміни найбільш виражені у північно-­західній частині Чорного моря і у низці районів біля кримського узбережжя.

Основними показниками стану іхтіопланктонних угруповань є видовий склад, чисельність ікри та личинок, а також виживання личинок у різних умовах. На початку 90­х- років минулого століття чисельність іхтіопланктону, порівняно з 50­-60 роками, скоротилась на 1­2 порядки, а частка мертвої ікри збільшилась від 40 до 80% і більше. У 2000-2003 роках частка мертвої ікри знову зменшилася приблизно до 70%.

Іхтіофауна Чорного моря налічує майже 200 видів і підвидів, включаючи випадкових прісноводних і морських риб, відомих за поодинокими знахідками. Основу іхтіофауни – близько 140 видів і підвидів –становлять власне морські риби, які, в свою чергу, поділяються на дві підгрупи: середземноморські іммігранти і бореально­атлантичні релікти. Середземноморські види заселяють переважно верхній шар, що прогрівається.

З них понад 60 видів повністю натуралізувались аж до утворення ендемічних підвидів, і всі стадії їх життєвого циклу пов’язані з Чорним морем. Інші регулярно мігрують у теплий період року на нагул з інших морів Середземноморського басейну. Бореальноатлантична підгрупа представлена 13 видами, що мешкають теплої пори року переважно в охолодженому підповерхневому шарі й проникають у поверхневий шар у зимовий період. Група солонуватоводних риб нараховує 22 ендемічні або спільні з Каспійським морем види і підвиди, які є автохтонними реліктами солонувато-водного нижньопліоценового Понтичного озера­моря. Анадромні прохідні і напівпрохідні риби представлено 25 видами, які мають давнє походження – приблизно 1,5­-2 млн. років. Штучно акліматизована в Азово­-Чорноморському басейні далекосхідна кефаль (піленгас).

Чорне та Азовське моря мають велике економічне значення як перспективний регіон видобутку вуглеводневої сировини та район промислу риби, а також як важлива транспортна магістраль. Має він і величезний рекреаційний потенціал.

У межах акваторії цих морів лежать значні поклади корисних копалин. Деякі з цих родовищ промислово експлуатуються. Родовища вуглеводневої сировини розвідано на північно­-західному шельфі, перспективні поклади газогідратів – в області халістаз та материкового схилу. Залізні, марганцеві та хромові руди зустрічаються ближче до прибережної зони. Ділянки поширення залізо­-марганцевих конкрецій (перспективних руд) виявлено на шельфі та у верхній частині материкового схилу уздовж північних, західних і південних берегів Чорного моря. Розсипні родовища важких металів та титано­ільменіту віднайдено на шельфі у тектонічній зоні альпійського орогенезу. Уздовж підніжжя материкового схилу західної частини Чорного моря зустрічаються ділянки відкладів, збагачених ураном. Біля Південного берега Криму, кавказького берега та північно­-східних берегів Туреччини відомі підводні джерела прісних вод, придатних для використання. Інтенсивно експлуатуються родовища будівельного піску. Наявність грязевих вулканів вказує на активні тектонічні процеси і є ознакою нових родовищ корисних копалин.

Чорне та Азовське моря донедавна були найбільш рибопродуктивними у Середземноморському басейні.

Проте надмірний рівень антропогенного впливу в останній чверті ХХ ст. призвів до значного зниження їх продуктивності. Основними промисловими видами риб в Азово­-Чорноморському басейні протягом останніх десятиріч є шпрот і камса. У Чорному морі частка цих видів від загального вилову України становить понад 98%.

В Азовському морі промисел базується на тюльці, камсі, піленгасі й судаку, спостерігається відновлення запасів бичків. Занепокоєння викликає стан запасів найцінніших видів риб Азово­Чорноморського басейну – осетрових, чорноморського лосося та камбали калкан.

Найбільшими портами України є Ізмаїл, Іллічівськ, Одеса, Южний, Миколаїв, Херсон, Севастополь, Феодосія і Керч – на Чорному морі, Бердянськ і Маріуполь – на Азовському. Порти Одеса, Іллічівськ, Южний відіграють значну роль не лише в транспортній системі України, а й у структурі транспортних міжнародних коридорів, що активно розвиваються.

Природно-­кліматичні умови морського узбережжя сприяють розвитку курортів і туризму у приморській смузі як Чорного, так і Азовського морів. Протяжність морського узбережжя України становить майже 2500 км, з яких 1160 – цінні пляжі. Тут вирізняються два основні регіони зосередження природних рекреаційних ресурсів – Кримський та Азово­-Чорноморський. Найбільшим кліматичним курортом є Південний берег Криму.

Цінним елементом рекреаційного потенціалу України є родовища лікувальних грязей морського походження.

Екосистеми Чорного та Азовського морів впродовж останніх десятиліть зазнають значного антропогенного навантаження. Визначальними факторами головних екологічних проблем є річкові стоки, 80% яких надходить до чорноморської екологічно найуразливішої мілководної північно­-західної частини; стокові води з точкових (особливо суттєво для Азовського моря) і дифузних берегових джерел; забруднення від морських транспортних засобів. Серед наслідків антропогенної дії найбільш значущими є евтрофікація, яка впливає на стан екосистем Чорного та Азовського морів. Рівень евтрофування та об’єм забруднювальних речовин, що надходять, перевищили асиміляційну ємність морського середовища вже на початку 80-­х років і значно зросли в середині 90­-х. У 2000­-і роки екологічна ситуація дещо поліпшилась: простежується стійка тенденція відновлення біорізноманіття та кількісних характеристик багатьох видів гідробіонтів, включаючи промислові, зменшився, але не досяг екологічно безпечного рівня ступінь евтрофування басейну.

Геологічна будова і донні осади

Речовинно-генетичні типи донних осадів Чорного та Азовського морів

Шар відкладів, якими покрито дно Чорного моря, поділяється на одинадцять речовинно­генетичних типів: шість – мілководних і п’ять – глибоководних. Між всіма типами донних відкладів існують постійні взаємопереходи, обумовлені поступовою зміною їх гранулометричного та речовинного складу.

Переважають теригенні слабовапнисті алеврито­пелітові та пелітові мули, на другому місці – біогенно­теригенні пелітові мули. Майже однаково поширені біогенні сильновапнисті та сапропелеві мули.

У наймолодших відкладах відбувається зниження вмісту теригенних компонентів при одночасному зростанні біогенних.

Загальною закономірністю утворення глибоководних відкладів Чорного моря в голоцені є домінуюча роль теригенної седиментації, причому значення її для різних частин басейну неоднакове (менше у західній, більше – у східній). В областях халіста з сучасного басейну визначальним є біогенний чинник, роль якого в осадко-накопиченні зростає з пізньочетвертинного часу, змінюючи співвідношення теригенного і біогенного матеріалів в осадах.

Розподіл карбонатів у донних осадах Чорного та Азовського морів

Карбонатонакопичення – один з основних процесів седиментації у Чорному морі. Карбонатний матеріал поширений на усій площі дна в сучасних чорноморських, давньочорноморськиіх та новоевксинських відкладах.

У двох перших мінеральні типи карбонатного матеріалу представлені двома основними формами – низько-магнезіальним кальцитом та арагонітом. У глибоководній області низько-магнезіальний кальцит є основним карбонатним мінералом, на шельфі він поступається арагоніту. Арагоніт переважає тільки у прибережній частині шельфу, зі збільшенням глибини моря його вміст знижується. Генетично карбонатний матеріал вважається полігенним, але переважають біогенні карбонати: у шельфовій зоні – черепашкові, у глибоководній – коколітові. Друге місце посідають терригенні карбонати, що відіграють значну роль у загальному процесі карбонатонакопичення.

Мінеральні ресурси Чорного та Чзовського морів

У межах акваторій наявні значні запаси корисних копалин. Деякі з родовищ промислово експлуатуються.

Родовища вуглеводневої сировини розташовані у межах північно­-західного шельфу, перспективні площі покладів газогідратів – в області халістаз та континентального схилу. Залізні, марганцеві та хромові руди тяжіють до прибережної зони. Ділянки поширення залізо­-марганцевих конкрецій (перспективних руд) виявлено на шельфі та у верхній частині континентального схилу вздовж північного, західного і південного берегів Чорного моря. Розсипні родовища важких металів та титано­ільменіту розташовані на шельфі у тектонічній зоні альпійського орогенезу. Вздовж підніжжя континентального схилу західної частини Чорного моря зустрічаються ділянки відкладів, збагачених ураном. Біля південного узбережжя Криму, Кавказького берега та північно­східного берега Туреччини відомі підводні джерела прісної води, придатної для використання.

Інтенсивно експлуатуються родовища будівельного піску. Грязьові вулкани є ознакою сучасних активних тектонічних процесів і пошуковими ознаками для виявлення нових родовищ корисних копалин.

*** «Океанографический атлас Черного и Азовского морей»