Адміністративна карта України

Адміністративна карта України«Адміністративна карта України»

Скачать лист № 1

Скачать лист № 2

Скачать лист № 3

Скачать лист № 4

Скачать «Карты областей и городов Украины» бесплатно, а также скачать много других карт можно в нашем архиве карт

Незалежна суверенна держава Україна утворилася 24 серпня 1991 року в межах Української PCP, що входила до СРСР, який припинив своє існування. Україна — друга за площею (603 700 км2) країна Європи. На заході межує з Польщею, Словаччиною, Угорщиною, на південному заході — з Румунією і Молдовою, на півночі — з Білоруссю, а на північному сході та сході — з Російською Федерацією.

Українські простори — це неосяжна далина Східноєвропейської рівнини з мереживом річкових долин, яку на заході й півдні м’яко окреслюють ланцюги невисоких привабливих Українських Карпат і Кримських гір, що складають лише 5 % площі країни.

Вельми комфортний для існування клімат України визначається як помірно континентальний. Він поступово змінюється із заходу на схід і тільки на вузькій смузі південного берегу Криму має ознаки субтропічного.

В Україні чотири тисячі річок завдовжки понад 10 км, а півтораста з них сягають за 100 км. Переважна більшість несуть свої води на південь, до Чорного та Азовського морів, і лише десята частина — у Балтійське море. Найбільша головна водна артерія країни — ріка Дніпро — поділяє її терени на Правобережну і Лівобережну Україну.

Складовою родючих українських ланів є чорноземи, сірі лісові, дерено-підзолисті, каштанові та лучно-болотні ґрунти. Змінена природна рослинність вкриває третину теренів України, а ліси займають сьому частину її площі. Багаті надра до часу притримують ледь не всі відомі у світі хімічні елементи та різноманітні корисні копалини.

За кількістю населення Україна посідає шосте місце в Європі, поступаючись лише країнам, які делеговані континентом до вісімки найвпливовіших держав світу. За останнім переписом населення (2001) державну українську мову дві третини громадян визнали за рідну, хоча значна частина жителів у повсякденні спілкується російською.

Перші людські поселення на теренах України з’явилися в ранньому палеоліті (500—300 тис. років тому) на Закарпатті, Наддністрянщині та в Криму, а численні пізньопалеолітичні (35—10 тис. років тому) стоянки відомі майже всюди.

У неоліті в Середньому Придніпров’ї зародилася трипільська культура (5—3 тис. років до н. е.). Завдяки землеробській і скотарській спрямованості діяльності трипільців деякі вчені вважають їх за прабатьків українського народу.

Революційним проривом у розвитку українських земель, притаманним відсталим регіонам, стала колонізація. Заснування в VII—V ст. до н. е. у Північному Причорномор’ї та Криму давньогрецьких міст-держав значно розширило межі античного світу. Греки принесли культуру державного устрою, містобудування і співжиття, не перевершену за тисячу наступних років.

В середині І-го тисячоріччя на землях нинішньої України з’являються слов’яни, які в VII ст. утворили князівства полян, древлян, сіверян, волинян, тиверців тощо. Наприкінці IX ст. племена об’єднала могутня держава Європи — Київська Русь, що простяглася між Балтійським і Чорним морями. Її столиця Київ — «мати міст руських» — став (988) місцем запровадження нової державної релігії — православного християнства.

Згодом Київська Русь розкололася на удільні князівства і була знищена руйнівною навалою Золотої Орди (1239—1241). Найпотужніше Галицько-Волинське князівство проіснувало до середини XIV ст.,коли Правобережжя і частину Лівобережжя між собою поділили Польща і Велике князівство Литовське. Після Люблінської унії (1569) вони об’єдналися у Річ Посполиту, що століттями контролювала правобережні українські землі. З середини XVI ст. корінному населенню майбутньої України випало опинитися між трьома наймогутнішими силами. У релігійному плані вони уособлювали непримиренні гілки християнства (католицизм на заході та православ’я на сході) та мусульманство (на півдні). За державним устроєм католицизм персоніфікувала Річ Посполита (її після зникнення замінила імперія Габсбургів, а пізніше — Польща), православ’я — Московська держава (згодом Російська імперія, Радянський Союз, а нині — Російська Федерація), а мусульманство — Османська імперія (у сьогоденні — Туреччина).

Територія з красномовною назвою — Україна, за однією з версій, займала невелику площу за порогами Дніпра. Тут із місцевих жителів і збіглого люду зародилося козацтво, яке згодом стало паростком нової нації та держави.

Запорозькі козаки зазвичай очолювали численні селянські по¬встання на теренах Речі Посполитої, а виступ полковника Б. Хмельницького в 1648—1654 рр. переріс у Визвольну війну, що завершилася вимушеним союзом козацтва з Московською державою. Українські козаки билися у війнах Росії зі шведами, поляками, турками та кримськими татарами (інколи з обох боків). Відносна незалежність Запорозької Січі зберігалася, доки (1775) не стала на заваді розвиткові імперії.

Під час громадянської війни (1917—1920) на українських теренах створювалися Українська Народна Республіка, Західноукраїнська Народна Республіка, Гетьманщина, Українська держава, але найдовше проіснувала Українська Радянська Соціалістична Республіка, що стала (1922) складовою частиною СРСР.

Нинішній адміністративно-територіальний поділ України склався в 1930—1950-ті роки, коли після приєднання західноукраїнських земель (1939—1945), півдня Бессарабії (1945) і передання півострова Крим зі складу РРФСР Українській PCP (1954) вона сформувалася у нинішніх межах.

Архітектурна спадщина України мозаїчна і фрагментарна. Найбільше у справі облагороджування просторів країни рукотворними пам’ятками прислужилася церква. Вцілілі зразки, поруч з якими постають, милуючи око, достойні нові або відтворені храми прикрашають українські ландшафти всюди.

Свого часу прагнення вижити на цій землі змушувало людей будувати різноманітні фортифікаційні споруди — фортеці і замки, міські оборонні мури і вежі, оборонні монастирі — і перетворювати на донжони окремі храми різних конфесій. Практично всі вони втратили захисне значення після переділу державних кордонів наприкінці XVIII ст. Деякі із замків перетворили на стильні резиденції, а більшу частину фортифікацій зруйнували час і люди.

Монументальне мистецтво на українських землях свого часу зазнало нищівної класової корекції й дотепер представлено переважно творами радянських часів, які рік у рік дедалі частіше розбавляються пам’ятками нової України.

Природничу скарбницю України наповнюють різноманітні біосферні і природні заповідники, національні природні парки, заказники, пам’ятки природи, ботанічні сади, дендрологічні і зоологічні парки, парки- пам’ятки садово-паркового мистецтва, кількість яких щороку зростає.

Київ — столиця і найбільше місто України, що змагається за право бути в десятці мегаполісів Європи, розкинулося на величезних просторах (понад 800 км2) на обох берегах Дніпра. Комфортний помірно континентальний клімат з відносно м’якою зимою, теплим літом приваблює гостей протягом року. Але відвідини Києва у травні, коли цвітуть каштани, стануть незабутньою на все життя подорожжю.

Київ розташований у середній течії рівнинної ріки Дніпро. Правобережна частина міста перебуває в районі поєднання Поліської низовини і Київського плато, нещадно порізаного долинами невеличких річок, балок і ярів. їхня невпинна довгострокова робота поділила правобережне місто на сім значних пагорбів. Неосяжне оком лівобережне місто лежить на Придніпровській низовині, яку неспинний Дніпро формував останні тисячоліття.

Історія виникнення Києва достовірно невідома, але прижилася давня поширена і тиражована легенда. За нею місто у другій половині V ст. заснували брати Кий, Щек, Хорив та їхня сестра Либідь. Молодші брати жили на високих дніпровських пагорбах, які на їхню честь названі горами Щековиця і Хоревиця. Палати старшого брата — Кия, від імені якого, ймовірно, й утворилася назва міста, стояли на найвищій Старокиївській горі. На згадку про сестру місту перепала назва невеликої річки.

Легендарному сімейству присвячено один з найефектніших і знакових міських монументів на честь заснування Києва (1982). Вдало вписаний у дніпровську набережну пам’ятник був споруджений до 1500-річного ювілею міста, що пишно відзначався в Києві і став можливим після умовного визнання 482 року датою утворення майбутньої столиці України.

Найстарша ж документальна згадка про Київ відома з давньоруського літопису і датується 862 роком, коли тут княжили Аскольд і Дір. За два десятиліття київські князі загинули від рук новгородського князя Олега, який разом із військом захопив місто. З його приходом на береги Дніпра, де він правив у 882—912 pp., починається золота пора розквіту Київської Русі.

Піднесення держави стало можливим завдяки вмілому і жорсткому князюванню низки його послідовників: Ігоря (912—945), Ольги (945—957) і Святослава (957—972). Ця плеяда київських князів укладала вигідні для Русі договори з Візантією і силою зброї підкорила величезні простори в Центральній Європі. Особливе місце серед них історія відвела княгині Ользі, яка правила у Київській Русі після загибелі чоловіка — князя Ігоря. Саме їй, зведеній православною церквою в ранг святих, був встановлений прекрасний пам’ятник (1911), відновлений у мармурі в роки української незалежності (1996).

Найбільшим розквітом Київської Русі стали часи правління Володимира Святославича (980—1015), відзначені безліччю досягнень. Знаковою і найважливішою подією, що помітно вплинула на подальший хід європейської історії, стало впровадження християнства (православ’я) як нової державної релігії (988). Про хрещення Русі нагадує перший скульптурний монумент міста — пам’ятник князеві Володимирові Святославичу (1853). Він постав на схилі високої дніпровської Старокиївської гори, і навіть атеїстична влада Радянського Союзу не зазіхнула на хрестителя всіх наших земель.

За князювання Володимира на Старокиївській горі була укріплена частина міста — дитинець з князівською резиденцією, а попід горою на широкій терасі Дніпра — Поділ — велика прибережна частина, де вирувало ремісниче і торгове життя міста. За припущеннями П. П. Толочка, населення Києва XI століття становило 50—100 тис. мешканців.

Найдовше безперервно Київську Русь очолював Ярослав Мудрий (1019—1054), за часів якого терени Києва значно розширилися. За нього постали перлини української культової архітектури і головні православні святині країни — Софійський собор і Києво-Печерська лавра, включені до Списку світової культурної і природної спадщини ЮНЕСКО.

Софійський собор — головний митрополичий храм Київської Русі, побудований приблизно у 1017—1037 рр. Його назва походить від грецького слова «софія», що означає «мудрість». В інтер’єрі величного храму збереглися давні мозаїки, серед яких найвідомішою є незрівнянна «Оранта», та унікальні фрески. Вважається, що свій первісний вигляд собор зберігав понад п’ять сторіч, у XVI ст. ним володіли уніати, а в 1640-х роках київський митрополит Петро Могила заснував тут чоловічий монастир. В 1685—1707 рр. Софійський собор відбудували в стилі українського бароко, згодом на монастирських теренах з’явилися Трапезна церква, будинок митрополита, консисторія і найпомітніша культова споруда верхньої частини міста — 76-метрова чотириярусна дзвіниця (1748).

Не менш відома інша православна святиня — Києво-Печерська лавра, заснована 1051 р. біля літньої князівської резиденції. В XI ст. вона стає центром поширення і затвердження християнства в Київській Русі і досі залишається найбільш відвідуваною вірянами і туристами лаврою України. Розташована на розложистих дніпровських схилах, відома своїми півкілометровими печерами обитель у XII ст. здобула статус лаври (головного великого монастиря), а у XVIII ст. стала найбільшим церковним феодалом Малоросії.

Серед десятків первісних монастирських споруд збереглися Троїцька надбрамна церква (1108), що веде свій родовід із часів ста-новлення монастиря, і розташована за лаврськими мурами церква Спаса на Берестові (1125).

Особливе місце посідає головний лаврський храм — Успенський кафедральний собор, доля якого склалася трагічно. Побудований 1078 р., він зазнав значних реконструкцій в 1720-ті роки і був дощенту зруйнований під час Великої Вітчизняної війни (1941). За часів незалежності головний лаврський храм відбудували (1990-ті роки) у формах XVIII ст., і нині лише величезна брила колишньої стіни, дбайливо захищена спеціальною альтанкою, нагадує про його страхітливий повоєнний вигляд.

Збереглася єдина фортифікація, що постала за князювання Ярослава Мудрого, — Золоті ворота (1037). Вважається, що то була парадна київська брама, названа так на честь царгородської (константинопольської) брами. Від воріт пролягав насипний земляний оборонний вал, що оточував і захищав розширене князем Верхнє місто. 1648 р. через них в Київ входило переможне військо Богдана Хмельницького, а 1654 р. після підписання Переяславської угоди біля воріт городяни зустрічали посольство руського царя Олексія Михайловича. До святкування 1500-річчя заснування Києва (1982) залишки воріт сховали всередині зведеного в натуральну величину та увінчаного Благовіщенською церквою 30-метрового макета в’їзних Золотих воріт.

По смерті Ярослава Мудрого між його синами точилася міжусобна війна за князівство. За владу боролися понад сторіччя, доки 1240 р. численні орди хана Батия не захопили і не зруйнували місто. Так почався багатовіковий час занепаду Києва.

У XVII—XVIII ст. місто розвивалося поволі, проте це не завадило появі на його теренах окремих будівель, що нині правлять за архітектурні шедеври. Серед них ансамбль споруд Видубицького монастиря, заснованого ще князем Всеволодом Ярославичем в XI ст. У сучасному вигляді монастир відродився, коли тут постали стрімкий Георгіївський собор і трапезна з церквою Спаса Преображення (1701), до яких згодом долучилася дзвіниця (1733).

На місці колишнього Андріївського бастіону Старокиївської фор¬теці ефектно пірнає у небо Андріївська церква (1753), зведена з ініціативи російської імператриці Єлизавети І. Для себе вона побудувала затишний Маріїнський палац (1755), що став у пригоді й керівникам незалежної України.

У XV ст. Київ здобув магдебурзьке право, але пам’ятник цій події біля підніжжя дніпровських схилів з’явився значно пізніше (1808), коли після остаточного поділу Речі Посполитої 1797 р. Київ став центром однойменної російської губернії.

Тоді місто чотирикілометровою смугою простяглося уздовж правого берега Дніпра майже на 17 км і поділялося на чотири частини — Печерськ, Верхнє місто, Поділ і Плоска слобода. 1812 р. після жахливої пожежі найбільш заселений Поділ почали відбудовувати за регулярною системою розміщення вулиць. Торгово-ремісничі функції Подолу збереглися — тут з’явився Контрактовий будинок (1817) і Гостинний двір (1828). Створений 1837 р. генеральний план забудови Києва передбачав злиття Печерська, Верхнього міста і Подолу.

Для заснованого 1834 р. університету звели великий Головний корпус (1842). Незвичні сучасні кольори найголовнішого освітянського закладу країни (червоні стіни та чорні бази і капітелі колон) відповідають кольорам стрічок ордена Святого Володимира, ім’я якого присвоєно університету.

Тільки у другій половині XIX ст. чисельність городян перевищила 50 тисяч і стала наближатися до тієї, що склалася на початку другого тисячоріччя. 1856 р. лише кожна чотирнадцята міська будівля була кам’яницею, а за 30 років їх кількість зросла на порядок. Стрімкий розвиток капіталізму в Росії сприяв значному зростанню міста, населення якого напередодні Першої світової війни складало понад півмільйона мешканців. Адміністративний центр Києва почав переміщуватися на Хрещатик, де 1876 р. з’явився будинок міської думи. Як гриби, зростали особняки заможних городян, серед яких резиденція цукрозаводчика і мецената Терещенка (1884, нині Музей російського мистецтва), знаменитий будинок з химерами Городецького (1904, нині будинок прийомів Президента України) і багато інших.

З’являється низка культових споруд, що досі стильно ошляхетнюють місто — Володимирський собор (1882), Миколаївський костел (1909, нині будинок органної і камерної музики) і багато інших. Київ прикрасився безліччю адміністративних будинків, театрів (найефект- нішою є споруда Національної опери України, 1901), готелів, дохідних будинків і торгових закладів, з яких поза конкуренцією пере¬буває найпопулярніший дотепер Бессарабський критий ринок (1912). З київських монументів тієї пори вирізняється вцілілий знаменитий бронзовий пам’ятник Богдану Хмельницькому (1888).

З перенесенням 1934 р. столиці Української PCP із Харкова до Києва у місті почалося інтенсивне будівництво адміністративних споруд, що відповідали його новому статусу. У печерських Липках виросли будинки Ради Міністрів (1937), Верховної Ради (1939) і Центрального Комітету Комуністичної партії Української PCP (1940).

На Старокиївській горі, звільняючи місце під будівництво урядового центру, в середині 1930-х років зруйнували головні споруди Михайлівського Золотоверхого монастиря, створеного київським князем Святополком Ізяславичем на початку XII ст. Але комплексу урядових будівель не судилося бути завершеним. Встигла з’явитися лише величезна споруда міського комітету Компартії України (1939, нині Міністерство закордонних справ України). Блакитно-яскраві будівлі Михайлівського Золотоверхого монастиря із властивим українським колоритом відновили на радість туристам лише за часів незалежності України (2000).

Київ, як найбільш жорстоко окуповане фашистами місто на теренах СРСР, сильно постраждав у роки Великої Вітчизняної війни. Близько 200 тис. городян розстріляно в Бабиному Яру, ще 100 тис. вивезено на примусові роботи до Німеччини, а скільки людей полягло під час оборони Києва та його штурму — підрахувати неможливо. Трагічним подіям тих років у місті присвячено безліч монументів, серед яких 62-метрова титанова скульптура Батьківщини-Матері (1981) — головна і найпомітніша споруда Національного музею історії Великої Вітчизняної війни.

Десятиліття знадобилося на відновлення повоєнного міста. Практично повністю зруйнована головна вулиця Києва — Хрещатик — стала чудовою ілюстрацією архітектурних переваг тогочасних зодчих. Нині місто переживає черговий будівельний бум.

Сучасний Київ — надзвичайно красиве і мальовниче місто, якому можуть заздрити столиці переважної більшості держав світу.