Адміністративно-територіальний поділ Тернопільщини від давнини до сучасності

Тернопільська область - адміністративна картаСкачать «Тернопільська область - адміністративна карта»

Скачать «Карты областей и городов Украины» бесплатно, а также скачать много других карт можно в нашем архиве карт

Тернопільська область розташована на споконвічних українських землях, цивілізаційний розвиток яких триває більше тисячі років.

Початки адміністративно-територіального поділу краю належать до часів Київської Русі. Великий князь київський Володимир Святославич наприкінці Х ст. приєднав до своїх володінь нові землі західної території сучасної Тернопільщини, яка охоплює Західне Поділля, частину Східної Галичини та Південної Волині. Відтоді вона належала до Давньоукраїнської держави.

У час розпаду Київської Русі, приблизно в 1084 р., виникло удільне Теребовльське князівство. Воно займало центральну та південну частини сучасної Тернопільщини. Західна її частина належала до Звенигородського князівства. В 1141 р. обидва князівства увійшли на правах земель-князівств (волостей) у Галицьке князівство. У північній частині нинішньої Тернопільщини в середині ХІІ ст. виникло Шумське князівство, яке в 1170 р. опинилося під владою князя дорогобузького.

У 1199 р. вся територія Тернопільщини почала належати до Галицько-Волинської держави – згодом могутньої української держави Середньовіччя. Новими центрами волостей, окрім Теребовлі та Шумська, стали Збараж і Кременець.

Після того, як Галицько-Волинська держава у 1349 р. припинила існування, за її землі розгорілася збройна боротьба між Литвою, Польщею й Угорщиною. Польська корона захопила галицькі землі сучасної Тернопільщини, а Велике князівство Литовське – Збаразьку і Кременецьку волості. Деякий час, у 1372–1379 і 1385–1387 рр., на території Східної Галичини існувало васальне від угорської корони державне утворення – так зване Руське королівство. У 1387 р. його територія відійшла до Польського королівства, і тут була створена окрема територіальна одиниця з деякими правами внутрішньої автономії – Королівство Русі. Західне Поділля, що охоплює південно-східну частину нинішньої Тернопільщини, після 1363 р. увійшло до володінь литовських князів із роду Коріатовичів, котрі незабаром визнали себе васалами польського короля. В 1395 р. цей край (округи Скала і Червоногород) разом із усім Поділлям був переданий у приватне володіння Спиткові з Мельштина.

Упродовж 1400–1430 рр. Західне Поділля перебувало у Великому князівстві Литовському, а потім було віддане польській короні. В 1434 р. Східна Галичина і Західне Поділля приєднані до Польщі. Галицькі землі нашого краю увійшли до Галицького, Коропецького і Теребовлянського староств (від ХVІ ст. – повітів) Галицької землі Руського воєводства.

У 1560-х роках Коропецький повіт був приєднаний до повіту Галицького. Західноподільські землі склали Червоногородське, Скальське і частину Кам’янецького староств (повітів) Подільського воєводства.

Волинське князівство, що належало до Литви, у 1452 р. було ліквідоване, його волості (староства) стали провінціями на правах приватних володінь. Кременецька волость відійшла до королівського домену, а Збаразька набула статусу васального князівства, що належало роду князів Збаразьких, а потім іншим знатним маґнатським родинам (такий статус це князівство зберігало до 1773 р.). У 1463 р. зі Збаразького князівства виокремилася волость із центром у Вишнівці – приватне володіння князів Вишневецьких.

Після Люблінської унії 1 липня 1569 р. всі землі сучасної Тернопільщини опинилися під владою польського короля в новоутвореній державі – Речі Посполитій. Територія нинішніх Збаразького, Кременецького, Лановецького, Шумського та північної частини Підволочиського районів належала до Кременецького повіту Волинського воєводства (воно було створено в 1568 р.). Частина Тернопільщини між річками Збруч і Стрипа на південь від лінії сіл Суходіл–Пробіжна–

Угринь–Палашівка–Ріпинці, де нині територія Борщівського, Заліщицького, більшість території Чортківського, невелика територія Бучацького та Гусятинського районів, надалі належала до Червоногородського і Скальського й частини Кам’янецького повітів Подільського воєводства. Територія нинішніх Монастириського, Підгаєцького, більша частина Бучацького і невелика частина Теребовлянського районів увійшла до Галицького повіту, а решту земель склав Теребовельський повіт Руського воєводства.

Згідно з Бучацьким мирним договором від 18 жовтня 1672 р., що формально знаменував закінчення польсько-турецької війни, Поділля відійшло до Османської імперії. Межиріччя Збруча і Стрипи на південь від лінії Гусятин–Гадинківці–Біла–Білобожниця–Джурин–Бучач опинилося під владою Порти і становило Язловецький санджак у складі Касперівської та Язловецької нахій та Чортківську нахію Кам’янецького ейялету Подільського пашалику Туреччини. За умовами Карловицького мирного договору від 16 січня 1699 р. ці землі, як і все Поділля, знову відійшли до Речі Посполитої, хоча до цього часу Стамбул уже втратив контроль над ними.

5 серпня 1772 р. в Санкт-Петербурзі між Австрійською та Російською імперіями і Пруським королівством була підписана таємна конвенція про поділ Польщі; за цим документом Австрії віддали Галичину. Згідно з австрійсько-російською угодою від 18 вересня 1773 р. Габсбурґи захопили також Збаражчину. Отже, територія Тернопільщини на північ від лінії Білозірка–Москалівка–Верещаки–Шимківці–Колодне–Заруддя–Раковець–Бутин–Устечко–Башуки–Лопушне–Крутнів, охоплюючи ці населені пункти, залишалася за Річчю Посполитою, а решта відійшла до Австрійської імперії.

На захоплених Австрією галицьких і буковинських землях було створено адміністративно-територіальну одиницю – коронний край Королівство Галичини і Володимирії з центром у Львові. У 1773 р. цей край поділено на циркули, що складалися з дистриктів. Територія сучасної Тернопільщини належала до двох циркулів (округів) – Львівського (дистрикти Бережанський, Зборівський і Теребовельський) та Галицького (дистрикти Будзанівський, Монастириський і Чортківський). У наступні роки були внесені зміни щодо циркулів, зокрема, від 1786 р. діяли Бережанський, Заліщицький (від 1788 р. – Чортківський) і Тернопільський циркули. Окремі населені пункти в західній частині нинішньої Тернопільської області належали до Бродівського, Золочівського і Станіславського циркулів.

Частина території Тернопільщини на схід від лінії Залізці–Зборів та р. Стрипа, що належала до імперії Габсбурґів, за умовами Шенбруннського мирного договору від 14 жовтня 1809 р. відійшла до Росії. Під владою династії Романових вона перебувала від весни 1810 р. Царським указом від 15 червня 1810 р. тут було створено адміністративно-територіальну одиницю імперії – Тернопільський край із центром в окружному місті Тернополі. Спочатку край поділявся на два округи – Тернопільський і Заліщицький; у 1814 р. був створений третій округ – Теребовлянський. Управляв Тернопільським краєм намісник, якого призначав цар. Згідно зі заключним пактом Віденського конґресу від 6 червня 1815 р. територія Тернопільського краю була повернута Австрії.

У середині 1850-х років відбулися адміністративні зміни в Королівстві Галичини і Володимирії з Великим князівством Краківським – його основною територіальною одиницею стали повіти на чолі зі старостами. Повіти поділялися на ґміни, що об’єднували два та більше сільських населених пункти. Такий поділ був закріплений у 1867 р., коли імперія Габсбурґів стала дуалістичною й отримала офіційну назву Австро-Угорщина. Загалом до 1914 р. в австрійській частині Тернопільщини було 12 повітів: Бережанський, Борщівський, Бучацький, Гусятинський, Заліщицький, Збаразький, Зборівський, Підгаєцький, Скалатський, Теребовлянський, Тернопільський і Чортківський. Деякі населені пункти на заході сучасного Тернопільського краю належали до Бродівського, Золочівського, Перемишлянського, Рогатинського і Галицького повітів.

23 січня 1793 р. Австрія та Росія уклали угоду про другий, а в червні 1795 р. – про третій поділ Польщі. В результаті останнього акта вся територія сучасної Тернопільщини, що після 1772 р. належала Речі Посполитій, була передана Російській імперії та введена до Волинського намісництва. У вересні 1797 р. ці землі увійшли до Кременецького повіту Волинської губернії. Повіт поділявся на волості, а ті – на громади, що складалися з окремого сільського населеного пункту.

Волосними центрами в різний час стали Білозірка, Бірки, Великі Бережці, Великі Дедеркали, Вишгородок, Вишнівець, Кременець, Ланівці, Новий Олексинець, Почаїв, Шумськ.

Після початку 1-ї світової війни влітку 1914 р. в адміністративно-територіальному поділі Тернопільщини відбулися суттєві зміни. У серпні Східну Галичину та Північну Буковину окупували російські війська. На початку вересня тут було створено воєнне ґенерал-губернаторство Галичини, до якого належали Львівська, Перемиська, Тернопільська (спочатку кілька днів називалася Галицька) і Чернівецька губернії. Останні поділялися на повіти. В Тернопільській губернії їх було 15: Бережанський, Богородчанський, Борщівський, Бучацький, Гусятинський (повітове управління розташовувалося в Копичинцях), Заліщицький, Збаразький, Калуський, Підгаєцький, Скалатський, Станіславський, Теребовлянський, Тернопільський, Тлумацький і Чортківський. Територія повітів зберігалася в межах часів Австро-Угорщини. Адміністративна влада належала губернаторові та підлеглим йому начальникам повітових управлінь. Уся адміністрація складалася з військових і службовців, які прибули з російських губерній.

Після наступу австро-угорської та німецької армій улітку 1915 р. Тернопільська губернія існувала лише в межах 8 східних повітів. Воєнне ґенерал-губернаторство Галичини 23 листопада 1915 р. було ліквідоване. Наступ російських військ на початку літа 1916 р. спричинив відновлення Тернопільської губернії у попередніх межах. 3 липня цього року було створено воєнне ґенерал-губернаторство областей Австро-Угорщини, зайнятих за правом війни, в складі Тернопільської і Чернівецької губерній. У наступний період боїв на фронті територія першої з них зменшилася, в червні 1917 р. її західна межа пролягала по лінії Зборів–Козова–Підгайці–Монастириська–Коропець.

Улітку-восени 1917 р. німецькі й австро-угорські війська зайняли майже всю територію Тернопільської губернії.

7 грудня 1917 р. вона була ліквідована. Збаразький і Скалатський повіти, які російська армія втримала, до лютого 1918 р. підпорядкувалися волинському губернаторові. В Кременецькому повіті під час війни адміністративно-територіальних змін не було.

У результаті розпаду Австро-Угорщини і Листопадового чину 1918 р. на українських етнічних землях Східної Галичини виникла українська держава, яка 13 листопада 1918 р. отримала назву Західно-Українська Народна Республіка (ЗУНР). Того ж дня був прийнятий "Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель бувшої Австро-Угорської монархії", в якому визначений адміністративно-територіальний устрій ЗУНР. Її територія поділялася на три воєводства – Львівське, Станіславське і Тернопільське, котрі складалися з повітів. У Тернопільському воєводстві створили 19 повітів: Бережани, Бібрка, Борщів, Броди, Бучач, Гусятин, Заліщики, Збараж, Зборів, Золочів, Кам’янка-Струмилова (ниніКам’янка-Буська), Перемишляни, Підгайці, Радехів, Рогатин, Скалат, Теребовля, Тернопіль, Чортків.

Територія повітів зберігалася в тих самих межах, що й за Австро-Угорщини.

За умов польсько-української війни, яка розпочалася з першого дня Листопадового зриву, створювати воєводства виявилося недоцільним. Раді Державних Секретарів (урядові) ЗУНР безпосередньо підпорядковувалися повітові комісаріати на чолі з комісарами. У містах та містечках цивільна влада зосереджувалася в міських комісарів, у селах – відповідно в сільських комісарів. Після того, як польські війська захопили Львів, вищі органи державної влади ЗУНР переїхали в Тернопіль. Від 23 листопада до 31 грудня 1918 р. місто тимчасово було столицею Республіки. Надалі до кінця травня 1919 р. вище державне керівництво ЗУНР перебувало у Станіславі (нині Івано-Франківськ).

22 січня 1919 р. у Києві було прийнято Акт Злуки, що проголосив об’єднання двох українських держав у незалежну соборну Українську Народну Республіку (УНР). Наступного дня Трудовий конґрес України прийняв закон "Про форму влади в Україні", згідно з яким ЗУНР ставала Західною областю УНР (ЗОУНР). Однак під час безперервної війни і постійної зміни політичної ситуації в Україні реальне возз’єднання УНР і ЗУНР в одну державу не могло відбутися. На початку липня 1919 р. внаслідок наступу польської армії за підтримки країн Антанти територія ЗУНР обмежувалася невеликою частиною південної Тернопільщини між Збручем, Дністром та лінією Заліщики–Гусятин. Відступаючи під натиском переважаючих сил противника, УГА й керівництво ЗУНР 16–17 липня 1919 р. перейшли Збруч на схід і вступили у Велику Україну. Втративши свою територію, ЗУНР як держава перестала існувати, хоч її уряд до березня 1923 р. продовжував діяти в еміґрації (у Відні).

21 листопада 1919 р. був підписаний "Договір між союзними державами та Польщею про Східну Галичину", згідно з яким край, тимчасово і на правах територіальної автономії, залишався в Польській державі. Рада послів держав Антанти 14 березня 1923 р. прийняла остаточне рішення про прилучення українських земель Східної Галичини до Польщі. Уряд останньої ніколи не прагнув виконувати своє зобов’язання надати українцям автономію й анексував Східну Галичину.

У серпні–вересні 1920 р., під час польсько-радянської війни, внаслідок захоплення військами Червоної армії третини території Східної Галичини існувало маріонеткове державне утворення більшовицької партії і радянського уряду Росії – так звана Галицька Соціалістична Радянська Республіка (ГСРР). Називати ГСРР самостійною державою не можна, оскільки вона фактично не володіла основними державними атрибутами, її проголошення не мало жодного міжнародного резонансу і навіть не було відомим поза власною територією. Влада у цій республіці належала Галревкому (Галицькому революційному комітетові), який називав себе тимчасовим робітничо-селянським урядом Галичини. Створений у Харкові 8 липня 1920 р., він від 1 серпня до 20 вересня цього року перебував у Тернополі. В ГСРР опинилися повністю 18 і частково 4 повіти колишньої Австро-Угорщини та ЗУНР, у т. ч. всі повіти на Тернопільщині. Адміністративну владу на місцях зосереджували в своїх руках повітові, міські та сільські ревкоми. ГСРР припинила існування 21 вересня 1920 р. після вимушеного відступу більшовицьких військ зі Східної Галичини.

Територія Тернопільщини, що від 1795 р. перебувала під владою царської Росії, з проголошенням незалежності Української Народної Республіки (УНР) 22 січня 1918 р. увійшла до неї. Кременеччина з усією Волинню була визнана за українською державою Брестським мирним договором від 9 лютого 1918 р. між УНР і країнами Четверного союзу. Через місяць Центральна Рада в Києві прийняла закон про адміністративно-територіальний устрій України. Згідно з цим документом у складі землі Волинь створено Кременецький повіт. На його території в 1918–1920 рр. постійно тривали воєнні дії; її займали німецькі, польські та більшовицькі війська, тому налагодити стабільну діяльність української державної адміністрації не було змоги.

Наприкінці вересня 1920 р. вся територія Тернопільщини опинилася під владою Польщі. Разом з іншими західноукраїнськими землями вона залишилася в Другій Речі Посполитій за умовами Ризького мирного договору від 18 березня 1921 р. між Польщею і радянськими Росією та Україною. Та ще раніше, 3 грудня 1920 р., польський уряд прийняв рішення про створення Львівського, Станіславського і Тернопільського воєводств.

Територія Тернопільщини, що належала до Польщі у 1920–1930-і роки, була охоплена Тернопільським і Волинським воєводствами. Вони складалися з повітів, а ті – з ґмін, які об’єднували сільські громади. Тернопільське воєводство поділялося на 17 повітів, центрами яких були міста Бережани, Борщів, Броди, Бучач, Заліщики, Збараж, Зборів, Золочів, Кам’янка-Струмилова, Копичинці, Перемишляни, Підгайці, Радехів, Скалат, Теребовля, Тернопіль і Чортків. Північна частина Тернопільщини увійшла до Кременецького повіту Волинського воєводства. Окремі села на заході Тернопільського краю належали до Галицького і Рогатинського повітів Станіславського воєводства. Найзначніші адміністративно-територіальні зміни в повітах і ґмінах відбулися 1 квітня 1932 року. Адміністративну владу у воєводстві очолював воєвода, в повіті – староста, в місті – бурґомістр, у ґміні – війт, у селі – солтис.

На початку Другої світової війни, впродовж кількох днів після 17 вересня 1939 р., західноукраїнські землі зайняли війська Радянського Союзу. Під керівництвом прибулих партійних працівників і співробітників НКВС були створені тимчасові воєводські, повітові та міські управління, в селах – сільські комітети, які почали здійснювати радянську політику. 27 жовтня 1939 р. так звані Народні Збори Західної України прийняли ухвалу про включення Західної України до СРСР у складі УРСР. 1 листопада цього ж року позачергова сесія Верховної Ради СРСР прийняла закон про входження Західної України до СРСР, а 15 листопада позачергова сесія Верховної Ради УРСР – закон про возз’єднання Західної України з УРСР. За надзвичайно складних геополітичних обставин відбулось об’єднання більшості українських земель в одній державі.

Постановою Президії Верховної Ради УРСР від 4 грудня 1939 р. в Західній Україні впроваджено чинний в УРСР адміністративно-територіальний устрій і створено шість областей, серед них – Тернопільську з центром у Тернополі.

Від 1 січня 1940 р. територія області поділялася на 38 районів: Бережанський, Білобожницький, Борщівський, Буданівський, Бучацький, Великобірківський, Великоглибочецький, Вишнівецький, Гримайлівський, Гусятинський, Заліщицький, Заложцівський, Збаразький, Зборівський, Золотниківський, Золотопотіцький, Катербурзький (із жовтня 1940 р. – Великодедеркальський), Козівський, Козлівський, Копичинський, Кременецький, Лановецький, Мельнице-Подільський, Микулинецький, Монастириський, Новосільський, Підволочиський, Підгаєцький, Почаївський, Пробіжнянський, Скала-Подільський, Скалатський, Струсівський, Теребовлянський, Товстенський, Устя-Зеленський (від червня 1940 р. – Коропецький), Чортківський і Шумський. Тернопіль був окремою адміністративно-територіальною одиницею. Низовою ланкою стали сільради депутатів трудящих, які об’єднували один чи кілька сільських населених пунктів.

У липні 1941 р., після початку німецько-радянської війни, Тернопільщину окупували нацистські загарбники. 1 серпня 1941 р. територія колишнього Тернопільського воєводства була приєднана до дистрикту "Галичина" Генеральної губернії Німеччини. Цього ж дня командування вермахту передало владу німецькій цивільній адміністрації на чолі з ґенерал-губернатором, керівні посади в якій займали тільки військові. Дистрикт "Галичина" поділявся на округи ("бецірки") і повіти ("крайзе"); низовою адміністративною ланкою були ґміни. Із 16 округів у дистрикті на території Тернопільщини було два: Бережани (повіти Бережани, Бучач, Підгайці) й Тернопіль (повіти Збараж, Скалат, Теребовля, Тернопіль). У квітні 1942 р. в результаті реорганізації тут стало вже 13 округів (вони відтоді називалися "крайсгауптманшафтами"); серед них – новий округ Чортків (повіти Борщів, Заліщики, Копичинці, Чортків). У липні 1943 р. відбулися зміни в структурі повітів та управлінні ними: відтепер вони ділилися на волосні громади, що об’єднували від 5 до 15 сіл. Управляв округом окружний староста ("крайсгауптман"), а повітом – повітовий комісар ("ландкомісар"), котрі були офіцерами вермахту.

Територію колишнього Кременецького повіту Волинського воєводства гітлерівські окупаційні власті ввели у генеральний округ "Волинь і Поділля" рейхскомісаріату "Україна", створеного 20 серпня 1941 року. Адміністративні функції виконували німецькі військовики.

Після того, як у липні 1944 р. війська Червоної армії повністю звільнили територію Тернопільської області від нацистських загарбників, у ній відновлено адміністративно-територіальний поділ довоєнного радянського періоду.

Оскільки Тернопіль був майже повністю зруйнований, обласні органи влади й управління до серпня 1946 р. перебували у Чорткові.

Із метою вдосконалення й ефективності управління всіма сферами життя області наприкінці 1950-х – на початку 1960-х років здійснені суттєві адміністративно-територіальні перетворення. У січні 1959 р. були розформовані Коропецький і Скала-Подільський, у березні 1959 р. – Білобожницький, Буданівський, Гримайлівський, Новосільський, Пробіжнянський і Струсівський, у грудні 1962 р. – Великобірківський, Великодедеркальський, Великоглибочецький, Вишнівецький, Заложцівський, Золотниківський, Золотопотіцький, Козлівський, Копичинський, Мельнице-Подільський, Микулинецький, Монастириський, Підгаєцький, Почаївський, Скалатський і Товстенський райони. Невеликі адміністративно-територіальні зміни у районах відбулися в 1965–1966 рр. Указом Президії Верховної Ради УРСР від 8 грудня 1966 р. відновлено Монастириський район і створено новий район – Тернопільський.

Від середини 1940-х до кінця 1980-х років у Тернопільській області різко зменшилася кількість населених пунктів.

Якщо у 1946 р. їх було 1704, в 1958 р. – 1056, то у 1987 р. – вже 974. У перше десятиліття після закінчення Другої світової війни ліквідовано кілька сотень хуторів, що було пов’язано з намаганням радянських властей обмежити базу звитяжної боротьби УПА. Зменшення кількості сільських населених пунктів відбувалося переважно об’єднанням невеликих сіл і близьких хуторів з іншими селами або введенням їх у межі міст чи селищ міського типу.

Упродовж 1946–1967 рр. на Тернопільщині 202 населених пункти припинили існування внаслідок переселення жителів. Об’єднання населених пунктів і переселення їх мешканців були не завжди виправданими і доцільними, інколи їх проводили внаслідок політики ліквідації так званих "безперспективних сіл". Більше 100 сіл перейменували, і влада робила це найчастіше з ідеологічних мотивів, порушуючи історичні традиції.

Із проголошенням 24 серпня 1991 р. державної незалежності України в області вдосконалюється адміністративно-територіальний поділ, зважаючи на нинішні потреби, традиції минулого й інтереси жителів Тернопільщини. 6 грудня 1991 р. Верховна Рада України прийняла рішення створити Підгаєцький район. Відновлена діяльність багатьох сільських рад, на карті області знову постали деякі села, котрі раніше були вилучені з облікових даних, багатьом населеним пунктам повернено давні історичні назви.

На 1 січня 2016 р. Тернопільська область складається із 17 районів: Бережанський, Борщівський, Бучацький, Гусятинський, Заліщицький, Збаразький, Зборівський, Козівський, Кременецький, Лановецький, Монастириський, Підволочиський, Підгаєцький, Теребовлянський, Тернопільський, Чортківський і Шумський. У ній є 1058 населених пунктів, із них 18 міст (Бережани, Борщів, Бучач, Заліщики, Збараж, Зборів, Копичинці, Кременець, Ланівці, Монастириська, Підгайці, Почаїв, Скалат, Теребовля, Тернопіль, Хоростків, Чортків, Шумськ), 17 селищ міського типу (Велика Березовиця, Великі Бірки, Вишнівець, Гримайлів, Гусятин, Дружба, Заводське, Залізці, Золотий Потік, Козлів, Козова, Коропець, Мельниця-Подільська, Микулинці, Підволочиськ, Скала-Подільська, Товсте),  і 1023 сільських населених пунктів.