Карта країн-членів Європейського Союзу

Карта країн-членів Європейського СоюзуСкачать «Карта країн-членів Європейського Союзу»

Скачать «Карты стран, материков, континентов, океанов» бесплатно, а также скачать много других карт можно в нашем архиве карт

Європейський Союз створено на основі Римського договору, підписаного 25 березня 1957 р. шістьма європейськими державами, які вважаються його засновниками. Це – Бельгія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Німеччина, Франція.

Європейський Союз побудований за інституційною системою, яка є винятковою у світі. Держави-члени делегують суверенне право на вирішення певних справ незалежним інституціям, які представляють інтереси Союзу в цілому, його країн та громадян.

Мета Європейського Союзу – створення економічного союзу з найвищим рівнем інтеграції економік держав (спільна зовнішня економічна політика, спільний ринок послуг, матеріальних благ, капіталу і праці, а також спільна валюта) і політичного (спільна зовнішня політика) союзу, а також упровадження спільного громадянства.

Країни-члени Європейського Союзу – країни, що приєднались до Європейської економічної спільноти, залишаються незалежними суверенними державами, що утворили спільні інституції, яким делегували деякі зі своїх законотворчих повноважень, наприклад у таких галузях, як транспортна, комерційна та аграрна. У 1973–2013 рр. відбулось п’ять етапів послідовного розширення ЄС. 1 травня 2004 р. до ЄС приєднались 10 нових членів, що стало найбільшим розширенням Союзу за всю його історію. Після входження у 2013 р. Хорватії ЄС нараховує 28 країн-учасників.

За хронологією вступу до Європейського Союзу це такі країни:

25 березня 1957 р. (Франція, Німеччина, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург);

1 січня 1973 р. (Данія, Ірландія, Великобританія);

1 січня 1981 р. (Греція);

1 січня 1986 р. (Іспанія, Португалія);

1 січня 1995 р. (Австрія, Фінляндія, Швеція);

1 травня 2004 р. (Чехія, Естонія, Кіпр, Латвія, Литва, Угорщина, Мальта, Польща, Словенія, Словаччина);

1 січня 2007 р. (Болгарія, Румунія);

1 липня 2013 р. (Хорватія).

Адміністративний устрій ЄС: до складу ЄС входять 28 національних держав.

Загальна територія ЄС становить 4 479 968 км кв.

Чисельність населення –  516 195 432 громадян (2017 р.).

Середня тривалість життя. У країнах Євросоюзу тривалість життя перевищує пенсійний поріг. Середній показник тривалості життя в країнах ЄС у 2017 р. становив 80,2 рокыв (чоловіки – 77,4, жінки – 83,2).

Адміністративний центр ЄС – м. Брюссель (з лютого 1992 р.).

Прапор Європейського СоюзуПрапор Європейського Союзу – коло з 12 золотих зірочок на синьому фоні як символ єдності.

Європейський прапор – це єдина емблема Європейської Комісії – виконавчого органу Європейського Союзу.

Демократія та верховенство закону – основоположні принципи функціонування ЄС.

Основні європейські цінності:

Європейська ідентичність. Упродовж історії людства відчуття європейської ідентичності, за винятком християнства, яке тісно об’єднало жителів Європи в XIV–XV ст., було властиве в основному представникам еліти. До них належали просвітники, наприклад Вольтер, ідеї якого були вельми популярними в багатьох країнах.

Повага до прав людини. Певне посилання на принципи поваги до прав людини з’явилося в преамбулі Єдиного європейського акта (1986 р.), де проголошувалося сприяння розвитку демократії через забезпечення основних прав і свобод та розглядалася можливість включення принципу поваги до прав людини до Договору про ЄС.

Принцип верховенства права і закону. Положення про верховенство права і закону є однією з найважливіших характеристик правової держави (поряд із поділом влади та зв’язком між державою і громадянами, що базується на взаємних правах та обов’язках).

Демократія. Європейський Союз постійно прагне до підвищення власних стандартів демократичного управління, а також до розвитку демократії та забезпечення прав людини у країнах, які не входять до його складу. Політика Європейського

Союзу у цій царині визначена в документі Європейської Комісії “Роль Європейського Союзу у розвитку прав людини і демократизації у третіх країнах” від 8 травня 2001 р.

Толерантність. Толерантність у всі часи вважалася людською чеснотою. Вона передбачає терпимість до особливостей інших людей, уміння жити, не порушуючи прав і свобод інших. Толерантність також є основою демократії і прав людини. Нетерпимість у поліетнічному, поліконфесійному або полікультурному суспільстві призводить до порушень прав людини, насильства і збройних конфліктів.

Повага до людської гідності. Змістом права на повагу до гідності є можливість усвідомлювати себе як особистість, поважати власні моральні принципи й етичні норми, наполягати на повазі до себе інших людей, державних органів та їх посадових службових осіб, а також вимагати, щоб будь-які сумніви щодо їх моральних якостей та етичних принципів були належно обґрунтовані. Реалізація цього права здійснюється на основі його ґарантування в обсязі міжнародних стандартів.

Складність та багатогранність Європейського Союзу як наднаціонального об’єднання зумовлює необхідність створення потужної та розгалуженої системи управління та координації дій для досягнення поставлених цілей Союзу.

Країни-члени Європейського Союзу передають повноваження з вирішення деяких питань незалежним інститутам, які представляють інтереси Союзу, його держав і громадян. Європейська Комісія захищає інтереси Союзу в цілому, кожен національний уряд представлений у Раді Міністрів (Раді), а члени Європейського Парламенту безпосередньо обираються громадянами ЄС. Таким чином, демократія і верховенство закону – наріжний камінь цієї структури.

Основні інституції Європейського Союзу

Європейський Парламент – законодавчий орган Європейського Союзу, що обирається прямим голосуванням громадянами Європейського Союзу.

Спільно з Радою Європейського Союзу і Європейською Комісією Парламент виконує законодавчі функції в ЄС і вважається одним з найбільш потужних законодавчих органів у світі. Нині Парламент складається із 750 членів і одного головуючого, які представляють найбільший міжнаціональний демократичний електорат у світі (500 млн виборців у 2013 р.)

Сучасні повноваження Європейського Парламенту передбачають участь у законодавчому процесі, бюджетні процедури, участь у виборах Комісії і в процесі вироблення й ухвалення рішень, а також надання згоди на асоціацію чи приєднання нових держав.

Починаючи з 1979 р. Європейський Парламент обирають прямим загальним голосуванням. Місця в ньому розподілені між країнами-членами відповідно до чисельності населення. Маастрихтська та Амстердамська угоди значно розширили права Європарламенту, який виконує такі основні функції:

  • разом із Радою бере участь у законодавчому процесі через численні процедури (спільне ухвалення рішень, співпраця, узгодження, формулювання консультативного висновку тощо);
  • контролює діяльність інституцій Союзу, затверджуючи склад Комісії та через право висловлювати їй вотум недовіри, а також через письмові й усні запити, які він може адресувати Комісії та Раді;
  • поділяє з Радою бюджетні повноваження, а саме: ухвалює річний бюджет та контролює його виконання.

Розподіл місць у Європейському Парламенті. Всього у Парламенті – 751 місце від усіх 28 країн Європейського Союзу, відповідальних за прийняття європейських законів, зокрема від Німеччини – 96; Франції – 74; Італії – 73; Великої Британії – 73; Іспанії – 54; Польщі – 51; Румунії – 32; Нідерландів – 26; Бельгії – 21; Греції – 21; Португалії – 21; Угорщини – 21; Чехії – 21; Швеції – 20; Австрії – 18; Болгарії – 17; Данії – 13; Словаччини – 13; Фінляндії – 13; Ірландії – 11; Литви – 11; Хорватії – 11; Латвії – 8; Словенії – 8; Естонії – 6; Кіпру – 6; Люксембургу – 6; Мальти – 6.

Депутати Європарламенту безпосередньо обираються громадянами країн-членів ЄС строком на 5 років. Голова Європарламенту обирається на 2,5 роки.

Депутати Європарламенту вивчають законопроекти і затверджують бюджет.

Вони приймають спільні рішення з Радою Міністрів з конкретних питань і контролюють роботу Рад Європейського Союзу і Європейської Комісії.

Члени Парламенту відстоюють принципи однієї із восьми політичних груп, а не національні інтереси своєї держави.

Хоча Парламент наділений такою законодавчою владою, якої Рада і Комісія не мають, він формально не володіє законодавчою ініціативою, як більшість національних парламентів. Парламент – “перша інституція” ЄС (першим згадується в договорах) і поділяє законодавчі та бюджетні повноваження з Радою (за винятком деяких випадків, коли застосовуються спеціальні законодавчі процедури). Він також здійснює контроль над бюджетом. Зрештою, і Європейська Комісія – виконавчий орган ЄС, підзвітний Парламенту. Зокрема, Парламент обирає голову Комісії та затверджує чи відкидає призначення Комісії в цілому. Також Парламент, прийнявши резолюцію, може змусити членів Комісії піти у відставку.

Європарламент засідає в трьох містах: Брюсселі (Бельгія), Люксембурзі і Страсбурзі (Франція). Пленарні засідання проходять у Страсбурзі і Брюсселі, в той час як Люксембург є місцем для адміністративних офісів. Засідання комітетів проводяться також у Брюсселі.

Можна виділити три основні сфери компетенції Європейського Парламенту: бюджетні правочини; контроль за діяльністю органів Співтовариства і, насамперед, Комісії; участь у правотворчій діяльності співтовариства.

Європейський Парламент не має самостійних законодавчих повноважень, він лише бере участь у виробленні того, що називається “європейським правом”, як умовно називають норми, якими Співтовариство керується у своїй діяльності. Проте далеко не всі норми “європейського права” прийняті за його участю.

Європарламент також призначає Омбудсмена, уповноваженого розглядати скарги від громадян Союзу з приводу порушень у діяльності інституцій та органів Спільноти. Зрештою, Парламент може створювати тимчасові комітети з розслідування, повноваження яких не обмежуються вивченням діяльності інституцій Спільноти, а можуть поширюватись і на дії країн-членів із впровадження політики спільноти.

Амстердамський договір спростив законодавчий процес, фактично скасувавши процедуру співпраці (її ще використовують при вирішенні деяких питань, що належать до розділу “Економічний та монетарний союз”) і значно розширивши сферу застосування процедури спільного ухвалення рішень.

Ніццький договір (набрав чинності 1 лютого 2003 р.), у свою чергу, додав Парламентові ваги в законотворчому процесі, ще більше розширивши сферу застосування спільного ухвалення рішень і надавши йому право звертатися до Суду Європейських Спільнот на тих самих умовах, що й інші інституції.

Засідання Парламенту відбуваються 24 офіційними мовами Європейського Союзу, як і вся робота інших інституцій.

Наразі Європарламент складається з 17 постійних комітетів, які спеціалізуються в конкретній сфері політики ЄС: Комітет з питань закордонних справ, прав людини, спільної політики безпеки та оборони; Комітет з питань бюджету; Комітет з бюджетного контролю; Комітет з питань прав і свобод громадян, юстиції та внутрішніх справ; Комітет з питань економіки та грошово-кредитних справ; Комітет з питань права та внутрішнього ринку; Комітет з питань промисловості, зовнішньої торгівлі, досліджень та енергетики; Комітет з питань зайнятості та соціальної сфери; Комітет з питань екології, охорони здоров’я та споживчої політики; Комітет з питань сільського господарства та розвитку села;

Комітет з питань рибальства; Комітет з питань регіональної політики, транспорту і туризму; Комітет з питань культури, молоді, освіти, засобів масової інформації та спорту; Комітет з питань розвитку та співробітництва; Комітет з питань конституційної сфери; Комітет з питань прав жінок і рівних можливостей; Комітет з питань звернень.

У назвах комітетів загалом відображаються їх специфічні інтереси і в цілому визначаються обов’язки відповідно до положень угод і міжінституційних відносин. Наприклад, Комітет з питань бюджету забезпечує: здійснення Європарламентом бюджетних повноважень; обговорення проекту бюджету з витрат; співробітництво з Комітетом бюджетного контролю; бюджетне виконання, управління та контроль. На Комітет з бюджетного контролю покладено: зобов’язання щодо контролю за фінансовими, бюджетними й адміністративними заходами стосовно здійснення спільного бюджету ЄС, виконання фінансових інструкцій, закриття, презентації та перевірки рахунків і балансових звітів Співтовариств; контроль виконання поточних бюджетів; підготовку законодавчих пропозицій щодо регулювання бюджетної процедури, перевірку випадків шахрайства і порушень; розгляд повідомлень і пропозицій Суду аудиторів і виконання цих обов’язків у співробітництві з Комітетом з бюджетних питань. Комітет з питань економіки та грошово-кредитних справ здійснює контроль за функціонуванням внутрішнього ринку; забезпечує вирішення питань монетарної політики, платіжного балансу (регулювання руху капіталу), реформи світової грошово-кредитної системи.

Парламент може також створювати тимчасові комісії, а для розгляду особливих комунітарних проблем –слідчі комісії.

Європейська Рада – керівний політичний орган, заснований у 1974 р., який включає глав держав або урядів, міністрів закордонних справ, а також голову Європейської Комісії разом з одним зі своїх заступників. На відміну від інших інституцій, Європейська Рада діє без будь-яких правил внутрішнього розпорядку (цей формальний недолік є характеристикою вищого органу, скликаного державою-членом, що головує в ЄС, його засідання зазвичай проводяться в цій країні, порядок денний готує ця сама країна).

Європейська Рада у 2009 р. стала однією з офіційних інституцій Європейського Союзу. Крім того, у 2009 р. згідно з Лісабонським договором було запроваджено пост Голови Європейської Ради, який обирається Європейською Радою строком на 2,5 роки і може бути переобраний на цю посаду ще один раз.

Засідання проводиться щонайменше двічі на 6 місяців; Голова Європейської Комісії бере участь у засіданнях як повноправний учасник, визначає генеральні політичні напрями діяльності для ЄС та спонукає його до подальшого розвитку.

Рішення Європейської Ради не мають обов’язкового характеру, але дають потужніполітичні імпульси та визначають магістральні напрями подальшого розвитку ЄС. Маастрихтська угода 1992 р. наголошує на провідній ролі Європейської Ради як органу, який має всіляко сприяти розвитку Єврооюзу і визначати відповідні загальнополітичні керівні принципи. Згідно зі ст. 13 Договору про ЄС Європейська Рада визначає принципи й загальні напрями спільної зовнішньої та безпекової політики, зокрема й питання захисту, які держави-члени мають виконувати на основі втілення рішень Ради в життя.

Європейська Рада має право обмежувати коло питань у сфері зовнішньої й безпекової політики, а також залучається до узгодження економічної політики держав-членів.

Порядок денний кожного засідання Європейської Ради відображає діапазон найважливіших щоденних проблем, з якими стикається ЄС. Можна стверджувати, що Європейська Рада вирішує внутрішні й зовнішні питання економічного та політичного характеру європейської інтеграції. Разом з тим Європейська Рада відіграє роль “удосконалювача” економічної й соціальної інтеграції. Наприклад, висновки держави-члена, що головувала, з нагоди прийняття Амстердамської угоди зачепили такі загальноекономічні питання:

– розширення Співтовариства відповідно до історичного рішення, прийнятого у 2000 р. з огляду на політику Союзу, враховуючи сільськогосподарську та структурну політику, а також майбутній фінансовий потенціал через розширення;

– прийняття резолюції стосовно Економічного та валютного союзу, зокрема й зобов’язань держав-членів, Комісії та Ради щодо імплементації пакту про стабільність і зростання, засвідчуючи цим самим спільний намір залишити питання зайнятості найголовнішими в порядку денному політики Союзу;

рішення Європейської Ради про забезпечення бюджетної дисципліни державчленів, а також рішення, що підтверджують принципи нового механізму оцінювання, які становлять юридичну структуру для євро.

Європейська Рада тісно співпрацює з Європейським Парламентом. Зокрема, після кожного засідання Європейська Рада надає Європейському Парламенту звіт щодо своїх слухань і щорічний письмовий звіт про досягнутий Союзом прогрес. У такий спосіб із залученням Європейського Парламенту до систематичного розгляду справ Союзу створено додатковий демократичний елемент дебатів стосовно майбутнього європейської інтеграції.

Європейська Рада – переважно політичний орган ухвалення рішень у ЄС, що затверджує або коригує пропозиції Європейської Комісії, якій доручено виконання рішень Ради міністрів. Рада ЄС характеризується двома основними ознаками:

– її засідання відбуваються не на постійній основі;

– склад та назва Ради змінюються залежно від порядку денного її роботи, із залученням різних представників урядів держав-членів (на рівні міністрів) до участі в засіданнях. Наприклад, залежно від порядку денного збираються міністри закордонних справ (Рада із загальних справ та зовнішніх відносин), економіки й фінансів (ЕКОФШ), сільського господарства тощо, формуючи загалом 9 конфігурацій Ради. Кількість засідань протягом року залежить від масштабів та інтенсивності законодавчого процесу в ЄС і впливу політичних чинників на вирішення певного питання. Незважаючи на змінність складу Ради міністрів, Рада залишається єдиною інституцією.

Керівництво в Раді здійснює країна-президент, яка змінюється кожні півроку. Рішення Ради готують 250 робочих груп і комітетів; вони виконують технічну роботу і передають документи в Комітет постійних представників, що здійснює політичну підготовку рішень. Рішення в Раді ухвалюються голосуванням міністрів з держав-членів. Залежно від питання, що розглядається, застосовується один з трьох видів голосування: проста більшість голосів для процедурних питань; кваліфікована більшість (коли кожна країна має визначену “вагу” голосу) для питань внутрішнього ринку, економічних справ і торгівлі; одностайне рішення для питань про вступ нових членів, оподаткування, спільної зовнішньої та безпекової політики, правосуддя та внутрішніх справ.

Як правило, Рада голосує кваліфікованою більшістю, що означає необхідність наявності більшості голосів (255 з 345) і більшості держав-членів (дві третини).

Прийняті законодавчі акти ЄС мають форму постанов і директив. Постанови є обов’язковими для виконання і стають частинами національних законодавств. Директиви також обов’язкові, але залишають за державами право вибору методів виконання.

Рада Європейського Союзу (Рада міністрів) – основний орган ухвалення рішень, який збирається на рівні міністрів національних урядів, і його склад змінюється залежно від обговорюваних питань: Рада міністрів закордонних справ, Рада міністрів економіки і т. ін. В рамках Ради представники урядів держав-членів обговорюють законодавчі акти Європейського Союзу і приймають або відкидають їх шляхом голосування.

Рада Європейського Союзу складається з 28 національних міністрів певних галузей та одного відповідального за цю галузь єврокомісара, який не має права голосувати. Наприклад, якщо обговорюється сільськогосподарська політика, то на засіданні присутні 28 міністрів країн Європейського Союзу і єврокомісар, відповідальний за сільськогосподарську політику. Кількість засідань протягом року залежить від масштабів та інтенсивності законодавчого процесу в ЄС і осіб, що несуть політичну відповідність з того чи іншого особливого питання. Деякі конфігурації Ради збираються раз на місяць; інші – раз на півроку. Попри те, що склад Ради міністрів змінюється, це єдина інституція.

Посаду Президента Ради Європейського Союзу держави-члени обіймають по черзі упродовж шести місяців. У цей період певний міністр країни, яка головує, організовує роботу і встановлює порядок денний. Раду міністрів закордонних справ очолює Верховний представник. Над підготовкою рішень Ради працюють близько 250 робочих груп і комітетів; вони виконують технічну роботу і передають документи в Комітет постійних представників, який здійснює політичну підготовку рішень. Організаційну роботу виконує генеральний секретаріат на чолі з генеральним секретарем Ради.

Повноваження та функції. Основною метою Ради є діяльність як однієї частини двопалатного законодавчого органу ЄС, іншою частиною є Європейський Парламент. Однак Рада має законодавчу ініціативу тільки в окремих випадках. Спільно з Парламентом вона поділяє бюджетну владу Європейського Союзу, а також має більший контроль, ніж Парламент, над міжурядовими сферами ЄС, такими як зовнішня політика і макроекономічна координація. Нарешті, до набрання чинності Лісабонським договором Рада формально була виконавчою гілкою влади ЄС.

Законодавчий процес. Законодавча влада ЄС поділена між Радою і Парламентом. Оскільки відносини та повноваження цих двох установ розвивалися, різні законодавчі процедури були створені для прийняття законів. Переважна більшість законів приймається за звичайною законодавчою процедурою. Це означає, що для прийняття закону його повинні схвалити і Парламент, і Рада.

Згідно з цією процедурою Комісія подає пропозицію Парламенту та Раді.

Після першого читання Парламент може запропонувати поправки. Якщо Рада прийме ці поправки, то закон буде схвалено. Якщо цього не відбудеться, то вона виробляє “спільну позицію” і направляє нову версію до Парламенту. Під час другого читання Парламент може або прийняти текст, або ж запропонувати додаткові поправки до пропозиції Ради. Якщо Рада, як і раніше, не схвалює позицію Парламенту, то законопроект беруть до “погоджувального комітету”, що складається з однакової кількості членів Ради і Європарламенту. Якщо комітету вдається прийняти спільний текст, то він має бути схвалений у третьому читанні і Парламентом, і Радою, в противному разі законопроект буде відхилений.

У деяких випадках: в питаннях правосуддя і внутрішніх справ, бюджету і податків та деяких аспектах інших сфер політики, наприклад фінансового аспекту екологічної політики, Рада або Парламент можуть приймати рішення самостійно.

Організація. Головування – це не одинична посада – керування здійснює уряд держави-члена. Кожні 6 місяців головування переходить від однієї держави до іншої в порядку, встановленому членами Ради, що дає змогу кожній країні головувати. Починаючи з 2007 р. 3 члени співпрацюють під час їх 18-місячного терміну, наприклад президент у другій половині 2007 р. – Португалія, була другою у трійці держав разом з Німеччиною і Словенією, з якими вона співпрацювала. Рада проводить свої засідання в різних конфігураціях (як зазначено нижче), тому тема співпраці змінюється залежно від вирішуваного питання. Міністр, який очолює Раду, завжди буде представником країни, що головує. Делегат з наступного головування також допомагає очільнику Ради і може взяти на себе роботу за запитом. Єдиний виняток – Рада міністрів закордонних справ, яка очолюється Верховним представником, а не міністром з країни, що головує.

Роль керівника є адміністративною та політичною. З адміністративного погляду він несе відповідальність за процедури та організацію роботи Ради протягом терміну її дії. Це включає: організацію роботи Ради, а також керівництво роботою COREPER та інших комітетів і робочих груп. Політична складова передбачає успішне вирішення питань і посередництво в Раді, зокрема

визначення порядку денного Ради. Отже, головування справляє істотний вплив на роботу Ради протягом терміну її дії. Президія також відіграє важливу роль у представленні Ради в рамках Євросоюзу та у представленні Євросоюзу на міжнародному рівні, наприклад в Організації Об’єднаних Націй.

Конфігурації. З юридичного погляду Рада є єдиним цілим, але на практиці вона розділена на 10 різних конфігурацій. У ст. 16 (6) Договору про Європейський Союз зазначено:

  • Рада повинна збиратися різними складами, список яких повинен бути затверджений відповідно до ст. 236 Договору про функціонування Європейського Союзу.
  • Рада із загальних питань узгоджує роботу всіх конфігурацій. Разом з президентами Європейської Ради і Єврокомісії вона повинна підбивати підсумки засідань Європейської Ради.
  • Рада міністрів закордонних справ повинна розробити зовнішні дії Союзу на основі стратегічних орієнтирів, установлених Європейською Радою, і забезпечити, щоб дії Союзу були послідовними.

Кожен склад Ради відповідає за власну галузь на кшталт Міністерства сільського господарства і риболовлі. У цьому разі Рада складається з міністрів від кожної держави, які відповідають за цю сферу – Міністерства сільського господарства і риболовлі. Головою цього складу стає міністр з країни, що головує. Аналогічно Рада міністрів економічних і фінансових справ складається з національних міністрів фінансів, а головою є міністр економіки країни, що головує у певний момент. На сьогодні існують такі конфігурації:

  • Рада із загальних питань координує роботу Європейської Ради, організовує її засідання і вирішує питання, що виникають у різних формацій Ради;
  • Рада міністрів закордонних справ – єдина конфігурація, яка очолюється Верховним представником, а не міністром закордонних справ країни, що головує. Вона керує спільною зовнішньою та безпековою політикою, спільною політикою безпеки і оборони, торгівлею та розвитком співробітництва;
  • Рада з економічних і фінансових питань складається з міністрів фінансів і міністрів економіки держав-членів. Вирішує бюджетні питання і питання, пов’язані з діяльністю єврозони;
  • Рада юстиції та внутрішніх справ об’єднує міністрів юстиції і міністрів внутрішніх справ держав-членів. На Раді обговорюються питання цивільного захисту;
  • Рада з питань зайнятості, соціальної політики, охорони здоров’я і захисту прав споживачів складається з міністрів з питань зайнятості, соціального захисту, захисту прав споживачів, захисту здоров’я і рівних можливостей;
  • Рада з питань конкурентоспроможності створена в червні 2002 р. шляхом злиття трьох попередніх конфігурацій: внутрішнього ринку, промисловості та наукових досліджень. Залежно від питань, включених до порядку денного, ця формація складається з міністрів, відповідальних за такі сфери, як європейські справи, промисловість, туризм та наукові дослідження. З набуттям чинності Лісабонського договору космічна політика була віддана Раді з питань конкурентоспроможності;
  • Рада з питань транспорту, телекомунікацій та енергетики створена в червні 2002 р. шляхом об’єднання галузей транспорту, телекомунікацій та енергетики в рамках однієї конфігурації, склад формації залежить від порядку денного. Члени Ради зустрічаються приблизно раз на два місяці;
  • Рада з питань сільського господарства та риболовлі – одна з найстаріших формацій, що один раз на місяць об’єднує міністрів сільського господарства і рибальства та комісіонерів, відповідальних за сільське господарство, рибальство, безпеку харчових продуктів, ветеринарні питання та питання охорони здоров’я;
  • Екологічна рада складається з міністрів навколишнього середовища, які зустрічаються приблизно 4 рази на рік;
  • Рада з питань освіти, молоді, культури та спорту складається з міністрів освіти, культури, молоді, спорту та зв’язку, які зустрічаються приблизно 3 або 4 рази на рік, розглядає аудіовізуальні питання.

Кожна країна має певну кількість голосів, яка визначається залежно від чисельності населення. Рада Європейського Союзу приймає закони та вирішує питання щодо спільної зовнішньої політики, політики у сфері безпеки.

Європейська Комісія (Комісія ЄС)

Європейську Комісію часто представляють як виконавчий орган Європейського Союзу, хоча насправді вона має обмежені повноваження та можливості щодо впровадження політики ЄС. Точніше, роль Комісії відображає неформальна назва “двигун європейської інтеграції”. І не лише тому, що в рамках повноважень першого стовпа вона має майже виняткове право на законодавчу ініціативу, а з огляду на її історію, склад, культуру й скоріше європейський, а не національний світогляд. Крім того, Комісія наглядає за виконанням прийнятих рішень, дотриманням угод і традиційно захищає інтереси малих держав-членів.

Відповідно до угод Комісія має: розробляти й пропонувати законодавчі акти; керувати запровадженням політики Співтовариства; розпоряджатися бюджетом; підтримувати зовнішні відносини; наглядати за дотриманням законів Співтовариства; вказувати шляхи та перспективи розвитку ЄС.

Склад Комісії затверджується Європейським Парламентом. Кожен член Комісії відповідає за певну сферу політики ЄС і очолює відповідний Генеральний Директорат.

Європейська Комісія є незалежною від національних урядів та відстоює інтереси Європейського Союзу загалом. Європейська Комісія складає законопроекти, вживає заходів щодо упровадження європейських політик та використання коштів Європейського Союзу, контролює виконання зобов’язань європейських договорів країнами-членами. Саме до компетенції Комісії належить переважна більшість ініціатив у сфері фінансів.

Отже, завдання Комісії ЄС стисло можна сформулювати так: ініціатива (підготовка законодавчих ініціатив, які після прийняття стають постановами та директивами, необхідними для досягнення певних цілей), виконання (забезпечує виконання положень договорів про ЄС) і контроль (гарантує виконання затверджених законопроектів). Відповідно до договору про ЄС Комісія несе відповідальність за управління фондами Співтовариства, що становлять частину його бюджету.

Комісія складається з 28 незалежних членів (по одному від кожної країни-члена) разом з Президентом і п’ятьма віце-президентами. Як член колективного органу кожен член Комісії керує одним або кількома напрямами діяльності (аналогічно міністру Уряду) і відповідає за роботу певного адміністративного департаменту – Генерального Директорату, що працює з відповідною галуззю.

Комісію призначають на п’ятирічний термін за згодою країн-членів, рішення про її призначання ухвалює Європейський Парламент. Комісії, до складу якої входять Генеральні Директорати та Генеральний Секретаріат, у її діяльності надає допомогу власний адміністративний апарат.

Суд Європейського Союзу

Суд Європейського Союзу є офіційною інституцією Європейського Союзу, яка охоплює всю судову владу ЄС.

Європейський Суд був заснований відповідно до Угоди про Європейське співтовариство вугілля та сталі у 1952 р. як Суд Європейського співтовариства з вугілля та сталі. З набранням чинності Римськими договорами в 1958 р. Суд став спільним інститутом для трьох Співтовариств (ЄСВС, ЄЕС, Євроатом), згідно з Лісабонською угодою у 2009 р. назву Суду було змінено на сучасну.

Оскільки Суд ЄС має надзвичайно великий обсяг обов’язків, Єдиний європейський акт (1987 р.) передбачив створення Суду першої інстанції – додаткового судового органу, покликаного “розвантажити” Суд ЄС і надати йому максимальну допомогу у виконанні основної функції. Отже, Суд ЄС та Суд першої інстанції втілюють судову гілку влади Євросоюзу.

Суд розглядає суперечки між державами-членами, між Союзом і країнами ЄС, між інститутами, фізичними особами або спільними органами і Союзом; готує експертні висновки і відповідає за попередні рішення (за клопотанням національного суду); висловлює свою думку щодо міжнародних угод.

Хоча Суд не наділений примусовими повноваженнями, в переважній більшості випадків сторони виконують його рішення, спираючись на концепцію дотримання спільних інтересів.

Цей судовий орган ЄС вищої інстанції регулює розбіжності між: державами-членами ЄС; державами-членами ЄС і самим Європейським Союзом; інститутами Європейського Союзу; ЄС і фізичними або юридичними особами.

Відповідно до ст. 19 Договору про Європейський Союз “Суд справедливостіЄвропейського союзу повинен включати Суд справедливості, загальний суд та спеціалізовані суди”. Таким чином, термін “Суд справедливості Європейського Союзу” позначає судову систему ЄС в цілому і включає:

  • Європейський Суд справедливості – найвищу ланку судової системи Європейського Союзу;
  • Загальний Суд (раніше Суд першої інстанції, створений у 1989 р. та перейменований Лісабонським договором на Трибунал);
  • Трибунал у справах публічної служби (створений у 2004 р.) – єдиний спеціалізований суд, створений до цього часу.

Суд виконує такі функції:

  • перевіряє законність актів інститутів Європейського Союзу;
  • забезпечує виконання зобов’язань державами-членами за договорами ЄС;
  • інтерпретує право Європейського Союзу на прохання національних судів і трибуналів.

Склад Суду справедливості. До складу Суду входить по одному судді від кожної країни ЄС. Таким чином, у Суді представлені національні юридичні системи всіх країн ЄС. Однак з метою підвищення ефективності своєї роботи Суд рідко засідає в повному складі. У Суді також працюють 9 генеральних адвокатів, які висловлюють вмотивовану точку зору у справах, що розглядаються в Суді. Публічно і неупереджено члени Суду призначаються спільним рішенням урядів-членів ЄС кожні 3 роки по половині складу. Відповідно генеральних адвокатів має бути 4 особи; суддів – 13 і 14. Незаангажованість суддів та генеральних адвокатів не підлягає жодному сумніву. Вони мають кваліфікацію та компетенцію, необхідні для призначення на найвищі юридичні посади у власних країнах, призначаються до Суду ЄС за спільною згодою урядів країн ЄС на шестирічний термін з правом повторного призначення.

Звичайно засідання Суду відбуваються у форматі “Великої палати” з 13 суддів або у форматі палати (колегій) з п’яти або трьох суддів.

Організація роботи Суду. Справи подаються на реєстрацію, і за кожною справою закріплюються конкретний суддя та генеральний адвокат. Далі процедура проходить дві стадії: спочатку письмову, потім – усну.

На першій стадії всі причетні сторони подають письмові заяви, і закріплений за справою суддя складає звіт, у якому узагальнює ці заяви й викладає юридичні обставини справи.

Потім настає друга стадія – публічні слухання. Залежно від важливості та складності справи такі слухання проходять перед колегією у складі з трьох, п’яти або 13 суддів або в присутності всього Суду. На слуханнях адвокати сторін представляють справу суддям і генеральному адвокату, які можуть вимагати роз’яснень. Генеральний адвокат виносить своє рішення, після чого судді радяться й повідомляють остаточне рішення. Вони не обов’язково погоджуються з думкою генерального адвоката.

Рішення Суду приймаються більшістю голосів і оголошуються на публічних слуханнях. Інші погляди, що суперечать загальному рішенню Суду, не оприлюднюються. Кожне рішення публікується в день його виголошення.

Типи справ, які розглядає Суд. Суд виносить рішення у справах, які він розглядає. Існує 5 найбільш типових справ:

  1. Попереднє рішення. Суди в усіх країнах ЄС несуть відповідальність за належне впровадження законодавства ЄС на території своєї країни. Але існує ризик того, що в різних країнах суди по-різному можуть тлумачити закони ЄС.

З метою запобігання цьому існує процедура “попереднього рішення”. Це означає, що якщо національний суд має якісь сумніви щодо тлумачення чи юридичної сили закону ЄС, він може, а іноді і повинен звернутися за порадою до Європейського Суду. Така порада надається у формі “попереднього рішення”.

  1. Позови у зв’язку з невиконанням зобов’язань. Комісія може ініціювати такий позов, якщо в неї є підстави вважати, що держава-член ЄС не виконує свої зобов’язання відповідно до законодавства ЄС. Такий позов може бути ініційований і іншою державою – членом ЄС.

У будь-якому разі Суд вивчає цю ситуацію і виносить своє рішення. Якщо виявиться, що країна ЄС, яку звинувачують у порушенні, справді припустилася помилки, вона відразу ж повинна виправити ситуацію. Якщо ж Суд виявить невиконання свого рішення країною-членом ЄС, він може накласти на країну штрафні санкції.

  1. Позови про визнання рішень недійсними. Якщо якась країна ЄС, Рада, Комісія або за певних умов Парламент вважають, що конкретний правовий акт ЄС не є правомірним, вони можуть звернутися до Суду з проханням його скасувати. Позови про скасування можуть також ініціювати фізичні особи, які звертаються до Суду з проханням скасувати певний закон, оскільки він безпосередньо та негативно впливає на них.

Якщо Суд вважає, що закон, про який ідеться, був прийнятий з порушенням відповідної процедури або якщо він безпідставно базується на установчих договорах, він може оголосити його недійсним і таким, що не має юридичної сили.

  1. Позови про бездіяльність. Установчі договори вимагають, щоб Європейський Парламент, Рада ЄС та Комісія ЄС виносили певні рішення за певних обставин. Якщо вони цього не роблять, держави, інші інституції ЄС та в окремих випадках фізичні особи і компанії можуть подати скаргу до Суду, щоб це порушення було офіційно зареєстроване.
  2. Позови про збитки. Громадяни або компанії, які зазнали збитків у результаті дій або бездіяльності Співтовариства або його співробітників, можуть подати позов до Суду першої інстанції про одержання компенсації.

Рахункова палата (Суд аудиторів) колегіальний орган, заснований 1975 р., який забезпечує зовнішній контроль спільних європейських фінансів і консультативний розгляд бюджетних проектів ЄС. Цей орган Європейського Союзу створений з метою проведення аудиторської перевірки бюджету ЄС і його інститутів. До складу Рахункової палати входить по одному громадянину від кожної держави-члена. Її члени є цілком незалежними у виконанні своїх обов’язків у загальних інтересах ЄС.

Члени Рахункової палати призначаються строком на 6 років.

У сфері бюджетного планування значну роль відіграють дорадчі органи ЄС – Європейський економічний і соціальний комітет (виражає позиції громадянського суспільства із соціальних та економічних питань) та Комітет регіонів (виражає позицію регіональних та місцевих органів влади).

Європейський економічний і соціальний комітет – інституція, що представляє інтереси держав – членів ЄС в економічній і соціальній сферах і здійснює дорадчі функції. Це консультативний орган ЄС, що спостерігає за функціонуванням єдиного внутрішнього ринку. Комітет складається з 317 членів, які представляють різні сфери економіки та соціальні групи і незалежні у  виконанні своїх обов’язків.

Функція Комітету полягає у наданні Комісії та Раді своїх висновків щодо запланованих до ухвалення правових актів у випадках, передбачених договором, тобто тоді, коли консультації з ним є необхідною передумовою законності ухваленого правового акта, але не мають обов’язковоїюридичноїсили. Крім того, Комісія і Рада можуть ухвалювати рішення про додаткові консультації з Економічним і соціальним комітетом, що виходять за межі потреб, зазначених

у Договорі. Європейський Парламент також може консультуватися із Комітетом. Європейський економічний і соціальний комітет має повноваження надавати висновки з власної ініціативи, які, проте, не можуть набувати правової чинності. На вимогу Європарламенту, Комісії і Президії Ради Комітет здійснює постійний контроль за внутрішнім ринком з метою виявлення порушень. Двічі на рік він організовує форум Спільного ринку країн-членів для аналізу поточного стану.

Членів Комітету пропонують національні уряди і формально призначає Рада міністрів. Склад Комітету має забезпечити належне представництво всіх держав – членів різних груп, які діють в економічній і соціальній сферах суспільного життя. На практиці для забезпечення широкого спектра представлених інтересів члени Комітету поділяються на три групи, що є приблизно однаковими за чисельністю, зокрема:

  • підприємців, з яких лише менша половина є представниками промисловості; а решта – представниками переважно державних підприємств, комерційних організацій, банків, страхових компаній тощо;
  • найманих працівників; переважна більшість у цій групі є членами національних профспілок;
  • різноманітні організації, що здійснюють представництво за інтересами (спілки споживачів, торговельні палати, об’єднання сільськогосподарських виробників тощо).

Групи працюють дещо подібно до політичних груп у Європарламенті: проводять регулярні зустрічі (приблизно 90 засідань щорічно), на яких розглядаються питання спільних інтересів, обговорюється щоденна робота Комітету, погоджуються позиції під час голосування стосовно пропозицій і проблем, що мають розглядатися на пленарних засіданнях.

Основна робота Комітету зводиться до надання фахових висновків з питань економічного і соціального розвитку ЄС у таких сферах:

  • сільське господарство та його розвиток у розрізі регіонів;
  • економічний та грошово-кредитний розвиток;
  • зайнятість, соціальна політика і громадянство;
  • зовнішні відносини;
  • формування єдиного ринку, виробництво та споживання;
  • розвиток транспорту, енергетики, інфраструктури й інформаційного суспільства.

Пленарні засідання проводяться в Брюсселі впродовж двох днів приблизно 9 або 10 разів на рік.

Комітет регіонів – консультативний орган, створений у 1993 р. у рамках Маастрихтського договору, який забезпечує представництво регіональних та місцевих спільнот у процесі прийняття рішень ЄС. Завдяки створенню Комітету регіонів регіональні та місцеві органи отримали можливість брати участь у діяльності ЄС, щоб просувати спільні інтереси та за необхідності представляти і лобіювати їх на рівні Союзу.

Комітет регіонів, який за своєю суттю є дорадчою інституцією, здійнює систематизацію та концентроване представництво регіональних і місцевих інтересів у законотворчому процесі ЄС. Комітет регіонів функціонує як допоміжна інституція, з якою мають консультуватися Рада, Комісія та Європейський Парламент насамперед з питань, які безпосередньо зачіпають інтереси регіонів. Без консультацій з Комітетом не вирішуються питання освіти, культури, охорони здоров’я, фондів регіонального розвитку, проектування транс’європейських мереж. Консультативні повноваження Комітету регіонів було поширено на вирішення питань щодо подальших напрямів політики Співтовариства, зокрема питань, пов’язаних із забезпеченням зайнятості, а також на соціальну й екологічну політику після укладення Амстердамського договору.

До складу Комітету регіонів входять 344 члени, висунуті країнами-членами, які призначаються на 4 роки Радою Європейського Союзу. Склад Комітету: представники локальної та регіональної влади: прем’єри, віце-прем’єри, федеральні міністри, депутати місцевих рад, мери (бургомістри, президенти) міст.

Кількісний склад Комітету регіонів: Великобританія – 24 особи; Італія – 24 особи; Німеччина – 24 особи; Франція – 24 особи; Іспанія – 21 особа; Польща – 21 особа; Румунія – 15 осіб; Австрія – 12 осіб; Бельгія – 12 осіб; Болгарія – 12 осіб; Греція – 12 осіб; Чеська Республіка – 12 осіб; Нідерланди – 12 осіб; Португалія – 12 осіб; Угорщина – 12 осіб; Швеція – 12 осіб; Литва – 9 осіб; Данія – 9 осіб; Словаччина – 9 осіб; Ірландія – 9 осіб; Фінляндія – 9 осіб; Словенія – 7 осіб; Естонія – 7 осіб; Латвія – 7 осіб; Люксембург – 6 осіб; Кіпр – 6 осіб; Мальта – 5 осіб.

Роботу Комітету забезпечують 8 постійних комісій і 4 підкомісії, зокрема:

  • Комісія 1 – Регіональний розвиток, економічний розвиток, місцеві та регіональні фінанси (підкомісія 1 – Місцеві та регіональні фінанси).
  • Комісія 2 – Просторове планування, сільське господарство, полювання, рибальство, лісництво, морське навколишнє середовище та гірські райони (підкомісія 2 – Туризм і сільські райони).
  • Комісія 3 – Транспорт і системи комунікацій (підкомісія 3 – Телезв’язок).
  • Комісія 4 – Міська політика.
  • Комісія 5 – Планування та використання землі, довкілля й енергетики.
  • Комісія 6 – Навчання й виховання.
  • Комісія 7 – Громадянство Європи, дослідження, культура, молодь і споживачі (підкомісія 7 – Молодь і спорт).
  • Комісія 8 – Економічна і соціальна єдність, соціальна політика й охорона здоров’я.

Висновки Комітету обговорюються на засіданнях зазначених фахових комісій, після чого виносяться на пленарне засідання для остаточного ухвалення.

Важливу роль у реалізації фінансової та монетарної політики ЄС відіграють фінансові інституції – Європейський інвестиційний банк і Європейський центральний банк.

Європейський інвестиційний банк створено у 1958 р. відповідно до Договору про Європейське економічне співтовариство для сприяння розвитку, інтеграції і співпраці шляхом надання інвестиційних позик. Позики надаються під однаковий відсоток, що забезпечує збалансованість управління позикою в частині погашення заборгованості. Позики надаються для розвитку відсталих європейських регіонів і реалізації проектів, що становлять спільний інтерес.

Відповідно до ст. 267 Договору основне завдання Банку полягає у сприянні за допомогою власних ресурсів і доступу на ринок капіталу збалансованому та стійкому розвитку спільного ринку. Це означає, що Банк переважно має діяти як джерело інвестиційних ресурсів для проектів, які сприяють досягненню певних цілей ЄС. Банк працює на некомерційній основі, уповноважений надавати позики та гарантії для полегшення фінансування трьох типів проектів у всіх секторах економіки:

  • проектів для розвитку найменш розвинутих регіонів ЄС;
  • проектів для модернізації або конверсії підприємств, розвитку підприємницької діяльності в нових галузях, які є пріоритетними з огляду на прогресивне функціонування спільного ринку;
  • проектів, що мають спільний інтерес для кількох країн-членів (підтримка проектів загальноєвропейського масштабу в галузях транспорту, зв’язку, охорони навколишнього середовища, енергетики).

Фінансові ресурси Банку складаються з оплаченої частини статутного капіталу, накопичених резервів, а також запозичених коштів. Проекти, в які Банк вкладає гроші, мають відповідати певним критеріям, а саме:

  • сприяти виконанню завдань ЄС, зокрема підвищувати конкурентоспроможність європейської промисловості та малих підприємств, стимулювати розвиток інформаційних технологій;
  • здійснюватись переважно на користь найвідсталіших регіонів;
  • залучати інші джерела фінансування.

Приблизно 90% від банківських позик Європейського інвестиційного банку призначаються для реалізації проектів у межах держав-членів, а решта – для реалізації проектів поза їх межами. За межами Європейського Союзу Банк здійснює фінансові операції за рахунок як власних коштів, так і (за умови одержання відповідних повноважень) бюджетних коштів ЄС або окремих країн – учасниць Союзу. Крім країн – членів ЄС, Банк надає кредити країнам, які підписали з Європейським Союзом угоди: учасникам Ломейської конвенції; країнам, що підписали угоди про співробітництво, а також перебувають в асоціації з ЄС (наприклад країнам – членам Європейської асоціації вільної торгівлі). Із країн, які не входять до складу ЄС, найбільш численною є група країн, що розвиваються (зокрема Африки, Карибського басейну і Тихого океану, які свого часу у м. Ломе (Тоголезька Республіка) підписали відповідні конвенції, що передбачають досить широку кооперацію між цими країнами і ЄС, у тому числі надання учасникам Ломейської конвенції фінансової допомоги і кредитів).

Банк надає кредити як державним, так і приватним позичальникам у промисловості, сільському господарстві, екологічній та енергетичній інфраструктурі, сферах послуг, комунікацій. Кредити надаються для особливих типів проектів, що мають важливе значення для ЄС.

Банк може фінансувати інвестиційні програми спільно зі структурними фондами, що функціонують під керівництвом Європейської Комісії (Європейським фондом розвитку, Європейським соціальним фондом, Європейським фондом сільськогосподарської орієнтації і гарантій). Європейський інвестиційний банк фінансує не більше від 50% вкладених у проект коштів (строк надання кредитів: 7–12 років для проектів у сфері промисловості; 20 і більше років – для проектів з розвитку інфраструктури).

У рамках Європейського інвестиційного банку з 1994 р. діє Європейський інвестиційний фонд, який надає довгострокові гарантії для фінансування транс’європейських транспортних та комунікаційних і енергетичних мереж, а також для розвитку малих і середніх підприємств.

Європейський центральний банк (ECB) (офіційна дата створення – 1 червня 1998 р.) розпочав роботу з липня 1998 р. у Франкфурті-на-Майні у результаті прийняття рішення главами держав та урядів ЄС про перехід до третього етапу розвитку Економічного та валютного союзу. Його було створено на базі Європейського валютного інституту, який функціонував з 1994 р. і підготував запровадження спільної валюти на другому етапі розвитку Економічного валютного союзу.

Органами Європейського центрального банку, які ухвалюють рішення, є Рада директорів банку, Рада Європейського центрального банку та Розширена рада банку. Європейський центральний банк разом із національними центральними банками країн – членів ЄС входить до складу Європейської системи центральних банків. Керівні органи Європейського центрального банку, що ухвалюють рішення, здійснюють керівництво Європейською системою центральних банків. Зокрема, Рада директорів банку відповідає за провадження грошової політики відповідно до директив і рішень. Рада Європейського центрального банку є найвищим органом Європейської системи банків, уповноваженим ухвалювати рішення. До складу Ради банку входять члени Ради директорів банку, голови національних центральних банків країн-членів, які увійшли до зони євро, а також без права голосу – Голова Ради ЄС з питань економіки й фінансів та член Комісії. Рада Європейського центрального банку видає важливі директиви та постанови, ухвалює рішення і вживає необхідних заходів щодо виконання завдань, покладених договором на Європейську систему центральних банків.

Європейський центральний банк разом з національними центральними банками утворює Європейську систему центральних банків (ЄСЦБ). Він разом з національними центральними банками держав-членів, валютою яких є євро, що становлять Євросистему, провадить монетарну політику Європейського Союзу. Європейський центральний банк:

  • визначає валютну політику країн Європейського Союзу;
  • встановлює ключові процентні ставки;
  • управляє офіційними резервами Європейської системи центральних банків (ESCB), головним завданням якої є підтримка стабільності цін;
  • має право санкціонувати емісію банкнот у межах Валютного союзу.

Вирішальним кроком у діяльності Європейського центрального банку стала жорстка фіксація обмінних курсів євровалют щодо євро з 31 грудня 1998 р.

Завдяки цьому з 1 січня 1999 р. 11 із тоді ще 15 країн – членів ЄС ввели нову грошову одиницю – євро. Отже, з 1 січня 1999 р. Європейський центральний банк взяв на себе відповідальність за стабільність нової валюти (євро), а також за політику відсоткових ставок і грошової маси у зоні євро. Крім того, Європейський центральний банк має право:

  • на висловлення своєї думки стосовно всіх пропозицій про ухвалення правових актів ЄС та щодо всіх проектів законів національних офіційних органів влади, які стосуються його сфери повноважень;
  • на звернення із запитами про надання статистичних даних, необхідних для його роботи, представництво у сфері міжнародного співробітництва, участь у діяльності міжнародних валютних установ.

Європейський Омбудсмен – уповноважений приймати від будь-якого громадянина Європейського Союзу або будь-якої фізичної або юридичної особи, що проживає або має юридичну адресу на території держави-члена, скарги щодо випадків незадовільного управління в діяльності установ, органів, служб або агенцій Європейського Союзу, крім Суду Європейського Союзу, який здійснює свої судові повноваження.

Він розглядає скарги європейських приватних і юридичних осіб на інститути і установи Європейського Союзу.

Таким чином, сучасна система адміністративно-територіального устрою країн Європейського Союзу має свою територіальну сферу діяльності, особливі місцеві інтереси, які пов’язаніз відповідною специфікою адміністративно-територіальних одиниць: історичними, економічними, екологічними, географічними і демографічними особливостями, етнічними, релігійними, культурними, національними та іншими традиціями.