Карта реки Ворскла №14-15: Новые Санжары-Забродки-Жуки-Белики-Кустоловы Кущи-Гали Горбатки-Гали Горбатки-Комаровка-Куновка-Кобеляки-Гарбузовка

Карта реки ВорсклаСкачать карту «Участок реки Ворскла: № 14-15» /Новые Санжары - Забродки - Жуки - Белики - Кустоловы Кущи - Гали Горбатки - Гали Горбатки - Комаровка - Куновка - Кобеляки - Гарбузовка/

Скачать «Карты рек для водного туризма: Днепр, Десна, Днестр, Южный Буг и др.»  бесплатно, а также скачать много других карт можно в нашем архиве карт

Поворскля - селище Білики, місто Кобеляки

Селище міського типу Білики знаходиться на правому березі річки Ворскла, вище за течією на відстані 0,5 км розташоване село Жуки, нижче за течією на відстані 2 км розташоване село Галі-Горбатки, на протилежному березі - села Кустолові Кущі та Жирки. Через селище проходить залізниця, станція Ліщинівка на лінії Полтава-Кременчук.

В селищі діє цукровий завод, музей мистецтва, є свої “Золоті Ворота”, які було збудовано графом Вороновим, є Панський ліс, який було посаджено паном Ліщиною, де налічується велика кількість видів листяних дерев.

За залізничним мостом є унікальне Кругле озеро або його називають Дзвоновим, глибина і ширина якого майже рівні (близько 12 метрів). За легендою, за часів Петра І, коли звозили дзвони на переплавку, один з них потонув у озері. Його не змогли дістати. І з тих пір, старожили стверджують, коли прикласти вухо до землі , чути його дзвін.

Сторінка історії. Перша письмова згадка про селище Білики датується 1636 р. Селище згадується у люстрації Переяславського староства. За легендою поселення було засноване пасічником Іваном Біликом з Говтви та гончарем зі Сміли Микитою Страженом. За іншою версією у місцевості осів загін козаків Андрія Білика після поразки Северина Наливайка, начебто на поч. ХХ ст. місцеві мешканці бачили кам'яну плиту з написом «Вічна пам'ять Андрієві Білику — засновнику Біликів. 1628 рік». На Генеральній карті України Гійома де Боплана (1648 р.) фіксується топонім «Bielikowy brod».

У березні 1709 р. у Біликах було розквартировано загін кошового Костя Гордієнка. У червні 1709 р. тут вже квартирували шведські кавалеристи із загону підполковника Мунка, які мали прикривати відступ армії. Ранком 29 червня 1709 р. повз Білики проходить вже переможена армія Карла ХІІ.

Важливим джерелом з історії Біликів початку XVIII ст. є Компут усього полку Полтавського… від 8 січня 1718 р. З нього дізнаємося, що у Біликах проживає 481 мешканець, у приналежних до сотні Комарівці — 137, Федорівці — 28 козаків. Також дізнаємося, що у Біликах створені шевський, різницький та кушнірський цехи, окрім того виділяються колісники, ковалі, бондарі, гончарі.

У 1726 р. в Біликах нараховується 417 козаків та 331 посполитий, у 1732 р. 704 посполиті, 5 підсусідків, окрім того Біликам належні 16 хуторів, 7 шкіл, 2 шпиталі.

Також цікавим джерелом виступає «Книга полку полтавського о всех маєтностях, местечках, селах…» 1730 р. У ній довідуємося, що сотенне містечко Білики, яке налічувало 705 дворів, не належало на жодні уряди і не перебувало у чиїйсь власності, а належало лише на полковий уряд і відбувало військову повинність. У джерелах також зафіксовано тяжбу останнього з полковником Кочубеємза маєтність, а в універсалі гетьмана Данила Апостола від 20 серпня 1730 р. довідуємося про наявність у Біликах водяного млина.

У 1748 р. Білики отримують сотенного герба — синю восьмипроменеву зірку на срібному тлі.

У 1750 р. в Біликах (містечко налічувало на той час 182 двори) відбувається козацько-селянське повстання проти сотенної старшини. Очолили його місцевий житель Литвиненко та військовий товариш Л. Васильєв. Було розгромлено сотенну канцелярію, побито отамана Вараву та збирача податків Піщанського. Адміністрацію було переобрано, атаку першого загону з Полтави було відбито. Другому, більшому, загонові врешті вдалося зламати спротив.

1751 роком датуються згадки про гайдамацький рух, що перекинувся на Поворскля. Кілька козаків напали на маєток білицького сотника Павла Кота й викрали худобу і коней. Їм навздогін було виправлено значний загін із двома гарматами та солдат із Новосанжарської сотні з однією гарматою. Така потужна відсіч наводить на думку про не пересічність крадіжки. Злодіїв врешті було схоплено, однак деякі змогли втекти на Запоріжжя.

У маєтку П. С. Жевахова в 1787 р. гостювали імператриця Катерина ІІ та полководець О. Суворов на шляху в Крим. Місцева легенда пов'язує облаштування підземних комунікацій Білицької фортеці саме з іменем князя Жевахова.

Під час радянської влади село постраждало від Голодомору, проведеного урядом СРСР 1932–1933. У 1938 році в Біликах було відкрито Будинок творчості та відпочинку для письменників.

З 1928 по 1936 рік у Біликах в літні місяці проживав угорський письменник Мате Залка. У 1950 році в Біликах відкрито літературно-меморіальний музей Мате Залки.

З 1957 р. Білики — селище міського типу. Селище індустріалізується. З 1950 до 1955 р. будується цукровий завод.....

Карта реки ВорсклаМісто Кобеляки розташовані на правому березі річки Ворскли, при впаданні в неї річки Кобелячки, за 13 км на південний схід від залізничної станції Кобеляки.

У Кобеляках діють: швейна фабрика, хлібокомбінат, комбікормовий завод, критий ринок, автовокзал, профтехучилище, центр мануальної терапії ім. М. Касьяна, сучасний Центр материнства й дитинства , будинок культури, історичний музей, музей літератури і мистецтва, Свято-Миколаївська церква.

Сторінка історії.

Територія міста та його околиці були заселені здавна. Про це свідчать рештки раннєслов’янського поселення черняхівської культури (II—VI ст. н. е.), виявлені в 1946 році на північній околиці міста, в заплаві р. Кобелячки.

В XI—XIII століттях місцевість ця входила до складу Переяславського князівства Київської Русі. Річка Ворскла була межею осілості на південному сході слов’янської держави. За нею починався Половецький степ — «край незнаний», де осілих руських поселень вже не було.

У другій половині XVI століття землі на Ворсклі (від Санжарського перевозу до гирла річки) польський король віддав родовитому козакові Омеляну Івановичу. На початку XVII століття землі ці були присуджені шляхтичу Гурському, який у 1643 році продав їх великому землевласнику Ю. Немиричу.

Поселення Кобеляки з’явилося на початку XVII століття. Перші згадки про них дійшли до наших днів завдяки картам, складеним І. Данкертом у 1620—1636 рр. (за даними на 1609—1613 рр.) і Ф. Девітом у 1632 році. Позначені Кобеляки і на карті французького інженера Боплана (1630—1646).

Як гадають, назва міста Кобеляки походить від річки Кобелячки, притоки Ворскли.

Незадовго перед визвольною війною українського народу землі навколо Кобеляк захопив магнат С. Потоцький, «з людьми, на тих грунтах осаженими», з мисливськими гонами, рибними ловами, млинами, виробництвом селітри і поташу.

Щоб рятуватися від нападів татар, жителі Кобеляк побудували в 1647 році земляну фортецю і обнесли її валом. З цього ж часу почалося спорудження підземних ходів, сліди яких збереглися до наших днів. Оборона міста покладалась на місцеве населення: козаків, міщан, озброєних жителів сіл і хуторів.

У 1648 році був створений Полтавський полк. Кобеляки з цього року стали сотенним містечком Полтавського полку. Козаки Кобеляцької сотні брали участь у визвольній війні (1648—1654 рр.) українського народу проти польської шляхти.

Після возз’єднання України з Росією для приведення населення Кобеляк до присяги сюди прибув посланець російського уряду Андрій Спасителєв. У січні 1654 року присягу склали представники міської адміністрації — отаман, писар, війт, 129 козаків, 179 міщан — всього 311 чоловік.

Володіння польських магнатів і шляхти були ліквідовані. Але незабаром їх замінила українська знать. Кобеляки знову стали власністю Немирича. Право володіти ними він дістав ще в 1650 році від Богдана Хмельницького, а згодом від гетьмана І. Виговського одержав нові маєтності на Лівобережній Україні. Коли селяни, які жили в Кобеляках, дізнались, що вони знову стали підданими Ю. Немирича, це викликало у них велике обурення. У квітні 1658 року російський уряд докоряв гетьману за те, що він при козацькому війську тримає «лютера» Ю. Немирича, віддав йому Кобеляки, чим викликав незадоволення серед козаків і селян, бо Немирич чинить підданим різні утиски здирає з них великі податки тощо.

Після смерті Б. Хмельницького в Кобеляках на деякий час взяли верх прибіч¬ники Виговського. Ю. Немирич у 1658 році навіть вирушив у похід на Полтаву проти повсталого козацького війська, очолюваного полковником М. Пушкарем, але був розбитий наголову. У зрадника відбили 9 бойових прапорів.

Постійна небезпека татарських нападів вимагала від населення бути повсякчас напоготові, дбати про забезпечення продовольством та водою на випадок облоги. Напевно, в ці часи і виникла необхідність побудувати водопровід. У 1890 році в місті було виявлено слабко випалені водопровідні глиняні труби. Водопровід простягався з заходу на схід від р. Кобелячки на гору, майже в центр міста.

За своїм зовнішнім виглядом Кобеляки нагадували тогочасне українське село з центральною частиною, обгороженою частоколом і земляним валом, з глиняними будинками, під солом’яними дахами. І все ж місто це було найбільш заселеним серед сотенних містечок Полтавського полку. На початку XVIII століття тут проживало 9500 чоловік. В цей час навіть у полковому місті Полтаві налічувалось 8 тис. жителів, у Кременчуці — 7500 чоловік.

Під час битви російських військ з військами Карла XII під Полтавою м. Кобеляки опинилися в колі цих важливих подій. Відступаючи з розбитим військом, Карл XII все ще не втрачав надії, з’єднавшись з загонами, розташованими в Нових Санжарах, Біликах, Кобеляках, Сокілках, дати бій російському війську, що його переслідувало.

Герб, який було присвоєно місту, відбиває ці події. На ньому зображено щит, розділений на дві частини: верхню — золоту, нижню — червону. На верхній — лавровий вінок, на нижній — річка, під нею рушниця і шабля, покладені навхрест.

На початку XVIII століття в економічному житті міста дедалі більшого значення почали набувати ремесла. Найбільш поширеними були шевство, ковальство, теслярство та деякі інші. Тут виникли цехові організації, які дбали про збут виробів та відстоювали інтереси і права цехових ремісників. Проте, деяких ремісників, особливо тих, що працювали на ринок, вже не влаштовували цехові рамки. Між цеховими і позацеховими майстрами загострюється боротьба.

У 1709 році шевці Кобеляк скаржилися на те, що в місті багато шевців — підсусідків і козаків, які не бажали рахуватися з цеховими братствами.

Велику роль у житті населення відіграли різноманітні  промисли, такі як млинарство, винокуріння тощо. Винокуріння, що було невід’ємною частиною землеробства, почало розвиватись ще в другій половині XVII століття. За даними

1722 року, на річках Ворсклі і Кобелячці було 15 постійних і весняних водяних млинів на 16 каменів та 9 — на ступних колесах для переробки борошна і круп. Кобеляцький сотник володів 4 найбільшими млинами. Дрібні млини належали козакам і міщанам, які платили «на гетьмана» по одній бочці борошна на рік.

У зв’язку з дальшим розвитком землеробства і нагромадженням у заможних верств населення надлишків хліба, які ніде було збувати, почалося швидке зростання гуральництва та броварництва. Старшина, заможні козаки, міщани, а також духівництво Кобеляк мали великі прибутки від винокуріння.

Останній гетьман України К. Розумовський, користуючись наданим йому правом роздачі маєтків, давав їх не тільки українській старшині, а й російським вельможам. Так, у 1760 році він віддав у вічне і спадкоємне володіння графу Р. Воронцову Кобеляки, Білики та Нові Санжари. В названих містечках, за ревізією 1756 року, було близько 300 дворів і бездвірних хат посполитих селян. Під час запровадження цього акту було допущено велику сваволю. За наказом гетьмана додатково вишукувалися землі та двори для передачі у власність графу. Для цього виконавці універсалу гетьмана зажадали від усіх власників і козаків документи на право володіння землею та маетностями. Якщо ті не могли пред’явити документу або подати такий, що був складений за давнім зразком, то землі і маєтності оголошувалися графськими. Вдавались і до різних хитрощів та махінацій, внаслідок яких не лише значна частина козачих земель стала власністю Воронцова, але й чимало козаків, оголошених посполитими, перейшло в його підданство. Про ці великі зловживання писав у 1762 році скаргу кобеляцький міський отаман Ф. Криса, кваліфікуючи це свавільство «...вымыслом еще до сего в Малой России при надаче каких-либо деревень небывалым».

3 1763 року в Кобеляках перебував штаб Дніпровського пікінерного полку та Кобеляцька рота, утворена замість козачої сотні. Скориставшись з відсутності

Кобеляцького гарнізону (пікінери саме вирушили в похід), татари в 1768 році ] вчинили напад на місто, захопили і зруйнували його.

З 1648 по 1764 рік Кобеляки були сотенним містечком Полтавського полку. Після скасування полкового устрою на Україні Кобеляки в 1765 році ввійшли до Катерининської провінції Новоросійської губернії, з 1784 року — до Катеринославського, а через три роки — до Київського намісництва. Після утворення Малоросійської губернії Кобеляки з 1796 року входили до Кременчуцького повіту.

З 1803 року Кобеляки — повітове місто Полтавської губернії.

І хоч Кобеляки стали повітовим містом, але за своїм зовнішнім виглядом і благоустроєністю вони по суті нічим не відрізнялися від навколишніх сіл. У 1804 році тут налічувалось 1035 дворів, хати були вкриті соломою. Цегляних будівель, за винятком церкви, місто не мало.

У 1828 році в Кобеляках була затверджена міська дума та ратуша.

Розвиток економіки міста на той час характеризувався виникненням деяких промислових підприємств. Якщо за даними першої половини XVIII століття в місті не значилося жодного підприємства, то в першій половині XIX століття в Кобеляках були пивоварний, два селітрові та два цегельні заводи. Селітру відправляли на Шосткинський пороховий завод, а цеглу, вироблену на обох заводах, продавали по три-чотири карбованці за тисячу. Пиво «портер» продавали по 2 крб. 40 коп. (за відро).

Основними заняттями населення Кобеляк лишалися землеробство, скотарство і промисли. Скотарству належало одне з провідних місць у господарстві. Худобу розводили не тільки для господарських потреб, але й на продаж. Кобеляки славилися великими отарами овець сірої («сокільської») породи.

Досить інтенсивно розвивалися ремесла. Особливо поширеними були ткацтво, шевство, кравецтво. Якщо в 1804 році в місті було 106 ткачів, 53 шевці, 54 кравці, а всього налічувалось 250 ремісників, то через 40 років тут було 992 чол. міщан і цехових.

Розвиток землеробства, скотарства, промислів і ремесел великою мірою сприяв розвитку торгівлі. З кінця XVIII століття місто Кобеляки стало одним з торговельно-ремісничих центрів на півдні Полтавщини. У 1850 році тут зареєстровано 182 купці другої та третьої гільдій.

Через місто пролягли три важливі торговельні тракти: на Полтаву, Кременчук і Катеринослав. З Причорномор’я і донських станиць цими трактами рухалося багато чумацьких валок з рибою і сіллю, до центральних губерній Росії переганялись гурти худоби.

Досить широку торгівлю вели чумаки. З Кобеляк і повіту вони вивозили крупу, і льняне насіння.

В місті важливого значення набула ярмаркова торгівля. За кількістю ярмарків Кобеляки займали одне з перших місць у Полтавській губернії. У 1810 році тут було 5 ярмарків. Тривали вони від 6 до 15 днів. Головними і найбільшими ярмарками по продажу рогатої худоби та овець були т. зв. вербний і троїцький. На них з’їжджалися купці з Москви, Орла, Тули, Курська, Мінська та інших міст. На інші три ярмарки, де в основному торгували промисловими товарами, медом і маслом, рибою і сіллю приїздили купці з Полтави, Харкова, Сум, Кременчука і Ромен. В Кобеляках були також щонедільні базари, щодня торгували 20 шинків.

У дні Вітчизняної війни 1812 року населення Кобеляк і повіту брало участь у створенні народного ополчення для боротьби з французькими загарбниками. У двох козачих полтавських полках, утворених для боротьби проти іноземних загарбників, було 949 козаків з Кобеляцького повіту.

Внаслідок економічного застою напередодні реформи 1861 року в Кобеляках помітно зменшилася кількість населення. Якщо на 1 січня 1848 року тут проживало 9157 чоловік, то в 1859 році — 7793 чоловіки.

Напередодні реформи 1861 року переважна більшість населення займалася сільським господарством. Так, із загальної кількості населення (7793 чол.), що проживало в Кобеляках у 1859 році, селян було 6570. Земля, яку вони обробляли, була їх власністю або орендована в поміщиків, казни та міського управління. Приділялась увага господарському використанню непридатних земель. Так, у 1846 році піски по берегах річки Ворскли, поблизу Кобеляк, були засаджені червоною шелюгою на досить значній площі. Це зробили з ініціативи видного губернського діяча М. І. Арандаренка, який у ті роки був управителем Полтавської палати державних маєтностей.

Скасування кріпацтва і прискорення розвитку капіталістичних відносин у промисловості та сільському господарстві сприяли зростанню чисельності міського населення. Значно розширили свого територію і Кобеляки, збільшилася кількість населення. Так, з 1862 по 1897 рік кількість дворів у місті зросла майже вдвоє, від 993 до 1886, а населення — з 9478 до 10487 чоловік. Наприкінці XIX століття в Кобеляках було понад три десятки цегляних будинків, хоча загалом місто ще нагадувало село. Жителі Кобеляк мали городи, баштани і навіть значні посіви зернових культур, тримали худобу.

З побудовою залізниці Полтава—Кременчук торгові шляхи, по яких рухалися чумацькі валки, втратили своє значення. Кобеляки лишилися містом дрібних крамарів і ремісників, відставних військових і чиновників. Більш-менш значним промисловим підприємством міста в 1878 році був цегельний завод, на якому працювало 13 робітників і яке за рік виробляло продукції на 7 тисяч крб. Через 20 років у Кобеляках налічувалося 19 кузень, цегельний завод, 3 заводи мінеральних вод, які виробляли продукції на 7750 крб. Це були підприємства напівкустарні, з примітивним обладнанням. Основне товарне виробництво зосереджувалося в кустарних і ремісничих майстернях. У 1897 році обробкою металів та дерева займалися 48 чол.. виготовленням одягу та взуття — 304, ткацтвом — 100 чоловік.

В другій половині XIX ст. Кобеляки і далі розвивалися як місто дрібних торгівців та крамарів. Якщо в 1862 році в місті було видано всього 75 торговельних свідоцтв, то в 1891 році торгівлею займалися понад 300 чоловік.

Слабкий розвиток промисловості і торгівлі в місті призводив до того, що значна кількість сезонних робітників, шукаючи роботи, часто мусила залишати місто і йти на заробітки. У 1891 році одержали паспорти на відхід з міста 129 чоловік, 639 чоловік працювало на сезонних роботах землекопами і чорноробами, 14 — пастухами.

В Кобеляках були зосереджені повітові адміністративні установи: земський і повітовий суди, казначейство, повітове поліцейське управління, міська дума.

Реформа 1861 року, звільнивши селян від кріпосної залежності, майже не поліпшила їх економічного становища. На 1 січня 1865 року в Кобеляцькому повіті селяни викупили тільки 8 тис. десятин землі. Рік у рік зменшувалась кількість землі на душу населення. Якщо в 1848 році в Кобеляцькому повіті на ревізьку душу населення припадало 3,9 дес. землі, то в 1863 році — 1,7 дес., а в 1900 році — менше однієї десятини.

Селянські господарства убожіли, зростала кількість малоземельних та безземельних господарств. Низькою була забезпеченість господарств робочою і продуктивною худобою.

Відбувався посилений процес розорення й зубожіння міщан. Трудове населення міста з кожним роком втрачало засоби для існування і потрапляло в кабалу до міських багатіїв. За цих умов у Кобеляках та повіті визрівали революційні сили. В цьому певну роль відіграли народники, які проводили пропаганду серед селян.

У 1905 році під впливом загального піднесення революційної боротьби в Росії і нз Україні в Кобеляках сталось селянське заворушення. 26 листопада (9 грудня) 1905 року тут зібрався з’їзд уповноважених селянських спілок, на якому було вирішено створити повітову організацію селянської спілки та обговорити її завдання. В постанові з’їзду вказувалося, що надалі не повинно бути міністрів, губернаторів, земських начальників і поліції, що управляти державою повинен народ, а землю треба відібрати у багатих і передати бідним. Щоправда, з’їзд «погодився» на царя, але при управлінні народу. В цьому виявився дрібнобуржуазний характер і обмеженість програми керівників селянської спілки.

Значний вплив на революційні події в Кобеляках мали полтавські соціал-демократи. Агітатори комітету РСДРП виступали на зборах і мітингах селян, використовуючи для цього і ярмарки.

Після поразки першої російської революції в Кобеляках, як і у всій країні, настав період реакції. Жорстоко придушувалися страйки та виступи робітників і селян. Мітинги і демонстрації були заборонені, посилили свою погромну «діяльність» чорносотенні організації.

У роки реакції становище трудового селянства значно погіршилося. Набагато зросла кількість безземельних і малоземельних господарств — населення, для якого основним засобом існування були поденщина і заробітки.

Все це сприяло дальшому зростанню революційної свідомості селянських мас. Перша світова війна, що важким тягарем лягла на плечі трудящих, ще більше загострила класові суперечності і сприяла революційному піднесенню, яке почалося в країні. Посилилось воно і в Кобеляках. У травні 1916 року сюди прибув губернський тюремний інспектор. Після відвідання міста він доповів начальникові жандармерії, що кількість ув’язнених в місті з кожним роком збільшується і, звичайно, зросте після прокладання залізниці через Кобеляки. Тому інспектор пропонував збудувати тут повітову в’язницю. Губернське начальство погодилося з цим.

Місцеві власті не дбали про охорону здоров’я трудящих. За даними 1848 року, в Кобеляцькому повіті не було жодної лікарні та аптеки, не було й лікарів. Населення повіту обслуговували 7 фельдшерів та 15 працівників, що прищеплювали віспу. Лікарню тут відкрили значно пізніше.

Спільниками експлуататорів була темнота, неписьменність трудового народу.

Народна освіта в місті і повіті, особливо в першій половині XIX століття, була на низькому рівні. До 1804 року тут існувало тільки «мале народне училище».

В 1808 році відкрилось Кобеляцьке повітове училище. Містилося воно у двох невеликих дерев’яних будинках на пустирі. Це було двокласне училище, яке тільки з 1833 року стало трикласним. В училищі вчилися діти відставних офіцерів (70 %), місцевих дворян (7 %), торговців та духівництва (18 %) і лише 2 % дітей козаків і селян. Таким чином, училище було народним тільки за назвою.

На цей час в Кобеляках було і церковно-парафіальне училище. В обох училищах вчилися менше ніж 100 дітей. Так, у 1861 році в повітовому училищі було 59, а в парафіальному — 35 учнів. При такій постановці освіти більшість населення міста лишилася неписьменною. У 1897 році тут було тільки 31,9 % грамотних.

Тяжким було становище вчителів. Заробітної плати не вистачало навіть на злиденне існування. З 340 крб., які одержував учитель на рік, він платив за житло 150 крб. та 20 крб. за освітлення.

Ненабагато поліпшився стан освіти і в наступні роки. У 1912 році в Кобеляках працювали чоловіча і жіноча гімназії, комерційна та 6 початкових шкіл. Проте кількість грамотних у місті все ще була незначною. На 100 жителів у 1910 році грамотних чоловіків було 46 проц., а жінок — 20 %:

Трудящі Кобеляк з радістю зустріли звістку про повалення царського самодержавства в лютому 1917 року. Народ повстав проти місцевих органів старої влади. Було роззброєно поліцію і жандармерію, визволено політичних в’язнів. Кобеляцький повітовий комісар повідомляв, що 7 березня на станції Кобеляки «солдатами і натовпом» були визволені заарештовані з цивільних, супроводжувані конвойною командою воїнського начальника. Документи на арештованих були знищені, а в книзі зроблено помітку: «Звільнили політичних. Іванов».

У квітні—травні 1917 року в Кобеляках і деяких селах повіту відбулись вибори до Ради робітничих і солдатських депутатів. На початку червня 1917 року до Кобеляцької Ради входило 45 робітників, 20 солдатів, 91 селянин і 35 чол. інтелігенції. На підприємствах міста Рада запровадила 8-годинний робочий день та встановила робітничий контроль, почала видавати картки на хліб. На прохання селян було скасовано базари та ярмарки і дозволено продаж лише харчових продуктів. Рада 8аймалась утворенням профспілок і взяла участь в реорганізації земства, ввівши туди 12 своїх представників2. Виступаючи на з’їзді Рад Полтавщини у липні 1917 року, представник від Кобеляцької Ради робітничих і солдатських депутатів доповів, що вона складається з 230 чол., а її виконавчий комітет — з 32 чоловік. Але організаційно Кобеляцька Рада була слабкою. Так, під час виборів до міської думи вона лишилась нейтральною, хоч революційно настроєні члени Ради виступали за рішучу боротьбу з чорносотенцями.

Владу Рад в Кобеляках і повіті було встановлено 9(22) січня 1918 року, коли червоногвардійські загони та частини 30-го полку під командуванням Миколи Руднєва визволили станцію і місто від розбійницьких банд гайдамаків і вільного козацтва. Відтоді влада перейшла до Ради селянських, солдатських депутатів. У місті почалась відбудова промисловості і відновлення торгівлі. Пересічний баланс торгових підприємств міста у 1918 році досяг 5,9 тис. крб. Селяни одержали по З десятини землі на працюючого та по 1,3—1,5 десятини на утриманця.

Наступ німецьких інтервентів тимчасово припинив радянське будівництво в Кобеляцькому повіті. 2 квітня 1918 року німецько-кайзерівські війська захопили Кобеляки. Звідси вони посилали каральні експедиції в села повіту, грабували населення, чинили насильства. Так, 12 червня 1918 року окупанти зробили поголовний обшук у Кобеляках, щоб виявити зброю і партизанів.

У цей час, приблизно в липні 1918 року, в підпіллі була створена Кобеляцька комуністична організація, що налічувала 10 дійсних членів партії. Комуністи-підпільники почали готувати повстання проти німецьких окупантів, гетьманців. Одна рота гарнізону була повністю комуністичною. Відбулось повстання, в місті проголосили «Кобеляцьку республіку». Окупантів було вигнано з Кобеляк і фактично відновлено Радянську владу.

27 січня 1919 року робітники й селяни підняли повстання проти влади Директорії. їм на допомогу прийшли частини 2 Української дивізії. Петлюрівські частини, яким загрожувало оточення, втекли з міста. Владу взяв у свої руки повітовий ревком, що складався з 9 чоловік. Він і очолив боротьбу трудящих за революційні перетворення в місті і на селі, проти саботажу і куркульського бандитизму.

На початку травня 1919 року до Кобеляк вдерлися озброєні банди авантюриста Григор’єва. В Полтаві та інших містах губернії всі здатні носити зброю були мобілізовані на фронт під Кобеляки. Завдяки цьому наступ бандитської зграї зупинили, а 14 травня місто і станцію Кобеляки було визволено від григор’євських банд, при цьому захоплено 500 полонених, яких відправили до Полтави.

В середині липня 1919 року виникла небезпека захоплення Кобеляк денікінцями, в місті утворився повітовий підпільний штаб у складі Галагана, Павленка, Арти- совича, Дрилевського, Литвиненка і матроса на ім’я «Петя». В тилу денікінських військ діяв підпільний ревком, у складі Алмазова (голова), С. А. Дрейзіна, Слонімського, Стрюкова, Г. І. Шевченка. До роботи в ревкомі спочатку були залучені українські ліві есери (боротьбисти). Проте своєю негідною поведінкою під час наступу денікінців вони викликали загальне обурення серед населення і гарнізону міста.

На початку грудня 1919 року партизани Верхньодніпровського повіту Катеринославської губернії за наказом командування переправилися на лівий берег Дніпра і почали наступ на Кобеляки. Вони підтримували війська Червоної Армії, які йшли на Полтаву. Верхньодніпровські партизани разом з іншими партизанськими загонами визволили Кобеляки від білогвардійців 5 грудня 1919 року і утримували місто до підходу регулярних частин Червоної Армії.

В грудні 1919 року, коли фронт був недалеко від Кобеляк, а в повіті розгулювали банди, ревком вийшов з підпілля і взяв владу в свої руки. 18 січня 1920 року було обрано новий склад ревкому, до якого ввійшли комуністи М. П. Чайка (голова), Г. І. Шевченко, І. К. Глухов. Ревком мав 12 відділів: по управлінню економікою, освітою і культурою, а також відділи охорони здоров’я, праці тощо. Створено було міліцію, народний суд; почала виходити газета «Вісті».

23 січня 1920 року було націоналізовано друкарню, млини. Нові органи влади мобілізували зусилля населення на відбудову шляхів, мостів, комунального господарства. Було взято на облік і націоналізовано майно місцевих багатіїв, які втекли з білогвардійцями.

Мирному соціалістичному будівництву в Кобеляцькому повіті заважав куркульський бандитизм. У політзведеннях Полтавського губкому за 1920 рік не раз відзначалося, що в цьому повіті все ще безчинствують банди Келеберди, Білика, Різника тощо. На початку травня 1921 року повіт пережив напад банди Махна та банди Марусі. Бандити катували і вбивали комуністів, радянських працівників, жорстоко розправлялися з сільськими активістами.

У боротьбі з бандитизмом велика роль належала зведеному військовому загону «Незаможник», створеному політвиконкомом та повітовим комітетом партії. Комісаром загону був секретар повітового комітету партії М. Мотузка, бойовими діями загону керував Я. Р. Огій.

Командування Червоної Армії направило в Кобеляки 56-й стрілецький полк 7-ї Володимирської дивізії. В сутичках з бандитами загинув командир роти Тітов та командир розвідки Акулов. У центрі міста в братській могилі поховані українці і росіяни, які віддали своє життя за встановлення і зміцнення Радянської влади в Кобеляках і повіті.

Відбудовний період у місті почався у складних умовах. У 1921—1922 рр. не було сировини для промисловості, державний банк не мав змоги виплачувати зарплату робітникам і службовцям, торгівля занепала. Сумна картина розрухи доповнювалася неврожаєм і голодом. Тому трудящі Кобеляк палко схвалили нову економічну політику партії як надійний засіб боротьби за відбудову народного господарства. У ці роки в місті набуло дальшого розвитку кустарно-промислове виробництво.

Матеріальне становище трудящого населення було тяжким, все ще панувало безробіття. Дрібні, переважно кустарного типу промислові підприємства не могли забезпечити роботою всіх робітників. У 1923 році на 22 підприємствах міста було зайнято всього 210 робітників, а безробітних — 343 чоловіки. Тільки з другої половини цього року кількість безробітних набагато зменшилася, а в 1924 році це зло, успадковане від минулого, було ліквідоване.

У зв’язку з ліквідацією повітів у 1923 році Кобеляки стали районним центром. Після ліквідації округів вони були районним центром Харківської, а з вересня 1937 року — Полтавської області.

Перші роки відбудовного періоду пройшли під лозунгом відродження підприємств місцевої промисловості. На кінець 1924 року в Кобеляках вже працювали 2 шкі¬ряних заводи, 5 сукновалень, 14 кузень, слюсарна майстерня, черепичний завод, 3   хлібопекарні, завод мінеральних вод.

Розвиток промислового і кустарного виробництва сприяв піднесенню торгівлі. В цей час у Кобеляках щороку відбувалося 6 ярмарків та щоденні базари.

Потреби відбудови народного господарства вимагали розвитку цегельної промисловості. Постало питання і про будівництво залізничної колії Ганнівка — Кобеляки.

Значне розширення площ, відведених під цукрові буряки і добудова залізниці висунули також на порядок дня будівництво великого цукрового заводу.

Перед Великою Вітчизняною війною в Кобеляках працювали 10 промислових артілей, шкірзавод з овчинно-шубним цехом. У 1940 році в місті було вироблено промислової продукції на 7 660 700 карбованців.

За роки Радянської влади Кобеляки стали новим, соціалістичним містом. Кобеляки перетворились на один з культурних центрів області. Успішно розгорталась боротьба за широкий розвиток народної освіти і культури трудящих. У 1940—41 навчальному році в місті працювали 3 середні, 2 семирічні та початкова школи, в яких навчалося понад 2500 учнів. У 1940 році в Кобеляках збудували Палац культури на 400 місць.

Коли гітлерівська Німеччина віроломно напала на нашу країну, понад 1200 чоловіків призивного віку зі зброєю в руках стали на захист і пройшли славний бойовий шлях в рядах Радянської Армії.

15 вересня 1941 року гітлерівці окупували місто. В період окупації вони перетворили Кобеляки на окружний центр, якому підпорядкували територію Кобеляцького, Кишеньківського, Козельщинського та Нехворогцанського районів. Кобеляки стали місцем розправи над радянськими людьми. Окупанти чинили тут масові вбивства і катування. Місцем масових страт стало урочище Піски на лівому березі річки Ворскли1. У 1941—1943 pp. есесівці по-звірячому вбили понад 400 радянських активістів. За роки окупації з Кобеляк та сіл району в Німеччину насильно вивезено 2540 юнаків і дівчат.

25 вересня 1943 року підрозділи 5-ї гвардійської армії Степового фронту визволили Кобеляки. У боротьбі проти ворога воїни — уродженці Кобеляк виявили героїзм і відвагу на фронтах Великої Вітчизняної війни. За неповними даними, орденами і медалями нагороджено 192 уродженці міста Кобеляк, зокрема орденами Червоного Прапора — 4, Вітчизняної війни — 21, орденом Слави — 13, Червоної Зірки — 55.

Німецько-фашистські загарбники завдали місту величезних матеріальних збитків. Було повністю зруйновано місцеві промислові підприємства, МТС, культурно- освітні і соціально-побутові заклади, спалено 186 адміністративних і комунальних будинків.

Трудящі Кобеляк за порівняно короткий строк відбудували зруйноване господарство.

У 1950 році виробництво промислової продукції в Кобеляках перевищило довоєнний рівень, особливо в таких галузях промисловості як борошномельна, круп’яна, цукрова, молочно-консервна та олійницька.

За післявоєнні роки, особливо за семирічку, значного розвитку набула промисловість міста.

З метою забезпечення трудящих міста дешевим паливом до кінця 1966 року прокладено магістральну лінію газопроводу довжиною 17 км. У 1957—1966 рр. були відбудовані основні будинки районних установ та споруджені нові….