Карта реки Ворскла №16-17: Гарбузовка-Перегоновка-Правобережная Соколка-Ольховатка-Кишеньки-Светлогорское- устье Ворсклы

Карта реки ВорсклаСкачать карту «Участок реки Ворскла: № 16-17» /Гарбузовка - Перегоновка - Правобережная Соколка - Ольховатка - Кишеньки - Светлогорское - устье Ворсклы/

Скачать «Карты рек для водного туризма: Днепр, Десна, Днестр, Южный Буг и др.»  бесплатно, а также скачать много других карт можно в нашем архиве карт

Недосліджена сторінка історії Поворскля. Ми знаємо про битву 300 спартанців у Фермопілах у 480 р. до н. е., Льодове побоїще 1242 р. російського війська Олександра Невського з німецькими лицарями, Куликовську битву 1380 р., нарешті, Полтавську битву 1709 р. та багато інших відомих битв.

Карта реки ВорсклаОднією з найбільш великих і в той же час незаслужено забутих битв в історії Золотої Орди є битва на р. Ворсклі  у 1399 році, адже це була битва об'єднаних військ великого князя Литовсько-Руської держави Вітовта з золотоординцями, і відбулася вона на українській, а саме на полтавській землі.

Як і битві на Калці, їй присвячено набагато менше досліджень, ніж битви на Куликовому полі  та на Синіх Водах.

Щоб краще усвідомити роль і місце цієї битви в нашій історії, повернемося назад на кілька десятиліть від цієї дати. Після татаро-монгольської навали у 1238-1240 роках і
розорення Давньоруська держава припинила існування, встановилось панування завойовників. На тривалий час більшість земель Русі прийшли в запустіння, а їх населення змушене було платити данину ханам Золотої Орди. Минуло більше століття, поки Південна Русь почала звільнятися від ординського панування і потрапила під владу литовських князів.

….У 1398 р. Тохтамиш з Вітовтом уклали угоду про спільні дії в боротьбі проти своїх внутрішніх і зовнішніх суперників. Згідно з договором, Тохтамиш обіцяв допомогти захопити Московське князівство і всю Північно-Східну Русь. Вітовт отримав також від колишнього правителя Орди ярлик на підвладні Литві українські та білоруські землі, що мав значну вагу в татарсько-литовських відносинах. Але ці дії Тохтамиша не слід розглядати як відмову ординських правителів від традиційної тактики заохочення суперництва між руськими князівствами, від прийомів, спрямованих на підтримку рівноваги між ними, які завжди використовувалися для збереження влади над захопленими землями. Ця угода швидше була тимчасовим компромісом між правителем Литовсько-Руського князівства та претендентом на роль правителя Орди. І Тохтамиш, і фактичний правитель Золотої Орди Едігей не змінювали своєї політики щодо руських земель.

Вирішальний похід Вітовта на Золоту Орду почався влітку 1399 р., але цьому передувала тривала підготовка. Літописи одностайно повідомляють, що було зібрано величезне військо, яке включало литовські полки, загони татар Тохтамиша, близько 500 хрестоносців, 400 воїнів з Польщі, загін волоського господаря. Але основну силу складало ополчення з українських, білоруських і російських земель на чолі з Борисом київським, волинськими князями Андрієм Ольґердовичем полоцьким і його братом Дмитром брянським, Глібом смоленським і іншими. Літописи називають в лавах війська Вітовта п'ятдесят руських князів, серед них виявилися і прославилися в Куликовській битві: воєвода Дмитра Донського Дмитро Боброк-Волинський і брат Андрій та Дмитро Ольґердовичі.

Навесні 1399 р. велика ординська армія зосередилася в степах південного Лівобережжя. По деяких, далеко не повними, даними ординські війська налічували близько 100 тис. осіб.

Навесні того ж року Вітовт з'явився в Києві, куди прибували полки з різних князівств. На початку липня армія Вітовта виступила з Києва з лівого берега Дніпра на південь. Після походів на Орду у 1397 р. та 1398 р. Вітовт поселив у своїх володіннях кілька тисяч татар, особливий загін яких очолював Тохтамиш. Руські літописи та литовські хроніки не зафіксували даних про кількість військ, зібраних Вітовтом, але якщо взяти до уваги, що Д. Донський з порівняно меншою території зібрав 100 тис., то Вітовт зі всього Литовсько-Руського князівства міг зібрати значно більше військо. У всякому разі воно, ймовірно, чисельно не поступалося ординського.

В кінці липня армія Вітовта досягла нижньої течії р. Ворскли і зупинилася на її правому березі. «Витовт стоашу на другой стране реки Ворсклы, во обозе, в кованых телегах на чепех железных, со многими пищалми и пушками и самостреломи», — зазначав літописець. Незабаром на лівому березі з'явилися золотоординці.

Настало 12 серпня 1399 р., на берегах Ворскли розігралася одна з найбільших битв середньовіччя, в якій Вітовту та його союзникам був нанесений страшний удар.

Полки Вітовта першими рушили на ординців. Удар прийняли тумени Едигея. Вітовт застосував артилерію, піщалі та арбалети. Перший натиск його полків міг бути розцінений як вдачний. Кінні тумени Едигея попрямували назад. Але успіх був удаваним. Орда, вірна своїй тактиці, втягувала у бій якомога більше сил противника. І те, що за розповідями очевидців могло здатися літописцям тимчасовим успіхом Вітовта, швидше за все було заманивающим відступом Едигея, тому що незабаром виявилося, що тумени Темір-Кутлуя встигли обійти військо Вітовта з флангів і тилу.

Почався розгром литовського війська. Тохтамиш першим покинув поле бою, втікаючи зі своїми загонами, заподіяв чимало лиха Литовсько-Російському князівству, місцевому населенню.

І хоча прості воїни Вітовта «мужнє билися з поганством», величезна армія була розгромлена. «И токо татарове взяше обоз и телеги кованые утвержденыя с чепмы железными, и пушки и пищали и самострелы, и богатство многое и великое, златые и серебряные сосуды поимаша», — вказувала літописець.

У битві на Ворсклі загинули і герої Куликовської битви Андрій та Дмитро Ольґердовичі, загинув і славний воєвода Дмитра Донського князь Дмитро Михайлович Боброк-Волинський. Одні літописці називають вбитих 20 литовських і руських князів, інші — 50, а Никонівський літопис — 74 (ймовірно, це разом з польськими, волоськими та іншими).

Переслідуючи залишки військ Вітовта, ординці громили і грабували Україну, їх загони досягли аж Західної Волині. Українське населення ставало на захист своєї землі. Тому ворогам не вдалося взяти Кам'янець-Подільський, Кременець, Луцьк і багато інших міст. Основні ординські сили на чолі з важкопораненим Темір-Кутлуєм з'явилися біля Києва. Вони захопили та спалили Поділ. Але жителі міста і навколишніх сіл зосередилися в замку і Київсько-Печерському монастирі та успішно відбивали напади татар. Після невдалого штурму замку вороги взяли з киян «тисячу червоних» викупу, а з Києво-Печерського монастиря «тридесять червоних». «И поиде царь Темир-Кутлуй к Киеву, и взя с него окуп 3000 рублев литовским серебром, а силу свою все роспусти воевать земли литовские, и ходиша рати татарские, воюючи даже до Великого Лучьского», — зазначав літописець. Ординці до пізньої осені грабували міста і села Наддніпрянщини, Поділля, Брацлавщини та Волині. Дійшовши до Луцька, вони звернули в причорноморські та прикаспійські степи. Після цієї битви знову були знищені всі відроджені та побудовані у другій половині XIV століття міста — фортеці та інші поселення на Лівобережжі по шляху проходження золотоординців аж до берегів Дніпра навпроти Києва.

Російський історик С. М. Соловйов у своїй праці «История государства Российского» висловлював задоволення з приводу розгрому армії Вітовта золотоординцями. Але для тодішніх жителів лівобережного Придніпров'я це було страшне лихо, це було друге велике розорення краю після навали Батия.

Масштаби трагічної битви на Ворсклі, де були зосереджені кращі сили Литви і Русі, мимоволі викликають у пам'яті битву на Калці 1223 р., в якій загинули тисячі руських воїнів. Ця аналогія доречна тому, що в обох випадках татари безпосередньо не загрожували Південної Русі. На Калці руські князі відстоювали інтереси половецького хана Котяна, а на Ворсклі війська під проводом Вітовта стали на захист опального золотоординського хана Тохтамиша.

Поразка на Ворсклі була не просто військовою катастрофою Вітовта. Тут, за словами польського історика Л. Колянковського, «в потоках крові потонули мрії Ягайла і Вітовта про об'єднання в межах литовської державності всієї Русі, всієї Східної Європи».

ДЕ СТАЛОСЯ ПОБОЇЩЕ?

Питання про конкретне місце, де відбулася битва 1399 р. на Ворсклі, залишається дискусійним до цього часу. Так, дореволюційні історики Полтавщини, зокрема Л.Падалка, вважали, що ця битва відбулася в пониззі Ворскли поблизу сучасних сіл Кишеньки, Орлик Кобеляцького району і Китайгород Царичанського району Дніпропетровської області. Інші називали місце поблизу Кобеляк за річкою Ворсклою, по дорозі на Царичанку, біля урочища «Червона Гора», де нібито і була розгромлена армія Вітовта. Але, на думку сучасного полтавського історика В. Жука, то був шлях відступу загонів Тохтамиша, за яким він тікав після удару, завданого його одноплемінниками поблизу місця, де він розбив табір зі своїм аулом. За припущенням В. Жука, в назві села Тахтаулове, нині Полтавського району, як раз і фіксувалася пам'ять про ті події. Тобто, «Тахтаулово» — це нібито скорочена форма від назв «аул Тохтамиша», «Тохтамишів аул». Однак, ця версія викликає серйозний сумнів: навряд чи в XIV—XV століттях існувала практика створення складноскорочених слів. Це стало поширене лише в XX ст. в радянські часи: згадайте «колгоспи», «райкоми», «комсомол», «Дніпрогес»  та інші. Наші далекі предки таким словотвором не займалися. Так само допускається, що про битву 1399 р. в наші дні нагадує також назва розташованих поруч урочища і села Побиванка.

В дослідженні шведського історика XVIII ст. Густава Адлерфельда є свідчення того, що Полтавська битва 1709 року відбулася на тому ж полі, де колись була розбита армія Вітовта. А урочище і нинішнє село Побиванка якраз і розташовані поруч із полем Полтавської битви.

На думку В. Жука, на цьому полі поблизу стародавньої переправи через Ворсклу, якою користувалися ще печеніги і половці, і потім кримські татари, а в 1709 році армія Петра I, відбувся перший етап битви Вітовта. Після завданого удару союзник Вітовта Тохтамиш утік. Частина армії Вітовта могла відступити під захист фортець, які знаходилися вище по Ворсклі. В них, а саме у Великих Будищах, Опішному та Більську, були зосереджені основні сили Вітовта. В одній Більською фортеці за високими земляними валами могло розміститися до 50 тис. кавалерії.

«Масштабний бій між військами Вітовта і орди Темір-Кутлуя — Едигея, — вважає В. Н. Жук, — відбувся на полі неподалік від стародавнього міста-фортеці Опішні, за Ворсклою, за тодішнім природним кордоном литовсько-руської держави». Проту страшну біду нагадує назва села Лихачівка (Котелевського району) і розташована неподалік могила Вітова. Це може бути змінене народом для спрощення вимови назву «Могила Вітовта»). Автор висловлює припущення, що в цій могилі навіки залишилося багато воїнів литовського князя і його союзників, а інша частина литовсько-руського війська полягла під стінами й на території самої Більською фортеці. В урочищах Скоробир, Осняги, Саранчеве Поле, в районі стародавнього Більського городища розміщені чисельні кургани скіфського часу. Археолог, професор Б. Шрамко вважає, що це — давнє городище скіфської доби — легендарне місто Гелон, ще до кінця XVIII століття тут були величезні кладовища-могильники, а на валах фортеці знаходили людські кістки, черепи, залишки різної старовинної зброї.

Однак селітроваріння, для якого переважно використовувався грунт курганів, валів і могильників, та яке майже протягом трьох століть існувало на Полтавщині, призвело до значного руйнування археологічних пам'яток. Але ще й до початку XX століття в районі урочища Скоробир, біля хутора Голубове збереглася велика група могил на площі понад 50 га. Це дало підстави історику  В. Падалці допустити, що саме в цих місцях було остаточно розбито військо Вітовта.

Гіпотезу В. Жука про місце битви 1399 р. важко довести або, навпаки, спростувати, оскільки, і це дуже прикро, не було планомірних археологічних досліджень з цього питання і відповідно немає матеріальних свідчень «за» або «проти».

Для полтавчан мабудь не байдуже, що цей край двічі був в епіцентрі подій, які суттєво вплинули на хід європейської історії, і полтавська земля стала місцем таких грандіозних битв. Їхні результати кардинально вплинули на подальший розвиток не тільки тих держав і народів, які брали участь в них. І хоча кажуть, що в оцінці історичних подій не повинно бути «умовного способу» (а що було б, якби?..), а все ж хвилює уяву думка, припущення про те, що перемога хоча б в одній із цих битв протилежної сторони, призвела б до зовсім іншої карти Європи та геополітичної ситуації. Долі країн і народів могли бути зовсім не такими, як є.

Завдяки цим подіям стала широко відомою в світі не одна лише Полтава, а й річка Ворскла та багато міст і містечок, де також відбувалися важливі події тих переломних часів, — Побиванка, Великі Будища, Зіньків, Гадяч, Опішня, Старі Санжари, Переволочна...

Грандіозна битва на Ворсклі у 1399 р. — це подія, яка варта того, щоб заради історичної правди та з поваги до минулого і нашим далеким предкам продовжити пошуки і дослідження з тим, щоб остаточно встановити місце битви і гідно увічнити пам'ять про неї.

***Використано публікацію О. Кошлатого, доцента Полтавського НТУ ім. Ю.Кондратюка (1996 р.)