Карта реки Ворскла №8: Лабуровка-Писаривщина-Михайловка

река ВорсклаСкачать карту «Участок реки Ворскла: № 8» /Лабуровка - Писаривщина - Михайловка/

Скачать «Карты рек для водного туризма: Днепр, Десна, Днестр, Южный Буг и др.»  бесплатно, а также скачать много других карт можно в нашем архиве карт

Поворскля - селище Диканька

Із звіту про свій сплав Ворсклою деяких туристів: "Ближе к Михайловке вступает река в знаменитый правобережный Парасоцкий лес, что тянется аж до самой Диканьки. Реликтовый этот лес, состоящий из трехсотлетних дубов, грабов, береста и клена охраняется Диканьским лесничеством. Если встать здесь на ночевку у подножия покрытых лесом холмов, можно услышать, как ночью в лесу хрюкают кабаны. А, поднявшись ни свет, ни заря, если повезет, увидишь косулю, пришедшую напиться к воде. На всю жизнь запомнишь и другое дивное диво: как пара орлов с клекотом парит-играет в небе...

После Михайловки Ворскла делает большую петлю, огибая совершенно дикий, заросший лесом полуостров, вокруг которого можно плыть полдня. Полуостров этот, к счастью, не доступен вездесущим автомобилям, подъезда к нему нет, поэтому природа здесь напоминает описанные Фенимором Купером дикие индейские дебри. Непролазные прибрежные чащи осокоря, вяза, боярышника, опутанные ежевикой, перевитые хмелем, сменяются песчаными пляжами с травостоями дивной красоты. Розовые соцветия сусака зонтичного буквально окаймляют берега, сотни сине-фиолетовых стрекоз-красоток порхают над ними, шелестя целлофановыми крыльями. Рай, да и только! Но, предупреждаю, если вы захотите нарушить первозданность здешних мест и высадитесь на берег, будьте начеку, – здесь много змей. Гадюки, кишащие здесь, любят греться у воды, скрываясь под широкими листьями каких-то былинных купырей. Они здесь властвуют, поэтому не торопятся уползать, уступая вам дорогу, в этом и состоит опасность....

Когда по левому берегу возникает высоченный песчаный обрыв с редкими соснами, считайте, что полуостров вы обогнули. Красивые – и уловистые! - места будут и дальше, но местность будет уже более обжита. Примерно от высоких круч Слынькова Яра начинается непрерывная череда дачных поселков, так что индейских дебрей вы уже больше не увидите. Придется встретиться тут и с браконьерством, коварно притопленные сеточки стоят вдоль кувшинок и тростниковых зарослей.

Диканька — селище міського типу,  яке на 01.01.2016 р. налічує 7 788 мешканців . Розташоване воно серед мальовничих лісів на правобережжі річки Ворскли за 29 км на північ від Полтави.

ДиканькаБагата Диканська земля природою, це край, де панує справді український колорит, традиції та звичаї, що передаються з покоління в покоління, і звідси починався той гоголівський край, що дав великому українському письменнику наснагу для творчості. Він часто приїздив сюди, щоб помилуватися красою цих місць, побувати на іскрометних вечорницях, послухати українських народних пісень, записати неймовірні історії, скоріше схожі на легенди та перекази, а зібраний цікавий етнографічний і фольклорний матеріал, був використаний у подальшій літературній діяльності.

Диканька зачарувала і багатьох інших творчих особистостей, таких як Панас Мирний, Григорій Квітка-Основ'яненко, композитор Микола Глінка.

У Диканьці, як відомо з історії, з'єдналися серця двох закоханих - гетьмана України Івана Мазепи, якому в той час було 65 років, і його юної хрещениці Мотрі Кочубей, якій було всього лише 16 років.

Історія Диканьки дуже тісно пов'язана з родом Кочубеїв, чий вклад в її розвиток не можна недооцінювати. Практично всі пам'ятники архітектури, вцілілі до наших днів і ті, про яких лише зберігатися історія, прямо або побічно пов'язані з родиною Кочубеїв.

Визначні пам'ятки Диканьки:

  • Тріумфальна арка - історичний пам'ятник архітектури, побудована в 1820 році як в'їзд в садибу Кочубея, приурочено на честь приїзду імператора Олександра I в Диканьку;
  • Миколаївська церква (1794 р.), у  підземній частині церкви знаходиться сімейний склеп родуДиканька Кочубеїв;
  • Троїцька церква, (1780 р.);
  • історико-архітектурний комплекс «Вечори на хуторі поблизу Диканьки», де створено справжній побут українського села: селянську хату з традиційною піччю, колодязь, шинок, кузню тощо;
  • пам’ятки природи: урочище “Парасоцький ліс”, “Кочубеївські дуби”, “Бузковий гай”, “Ялиновий гай”, “Пивоварські ставки” та інші заповідні місця.

Сторінка історії. На території сучасної Диканьки виявлені сліди 3-х поселень ранніх скіфських часів, які існували тут в VII—VI століттях до н. е.

Походження назви селища пов’язують з тією обставиною, що раніше Диканька була оточена густими лісами, віковими дубами, які надавали цій місцевості дикого вигляду. Існують також твердження, що ця назва походить від прізвища першого поселенця — Диканя. Подібні прізвища — «Дикань», «Дикий» — ще й зараз зустрічаються в районі.

За історичними джерелами Диканька стає відомою з середини XVII століття. Вперше документально вона засвідчена в 1658 році, коли поблизу неї стався бій між загонами полтавського полковника Мартина Пушкаря і зрадника українського народу гетьмана Івана Виговського. Останній 25 січня того ж року послав проти повстанців Пушкаря загін іноземців, що складався з волохів, сербів, яничар, і козацьке охоче (наймане) військо на чолі з полковником Іваном Сербином.

Наймані іноземні частини спочатку вирушили за Ворсклу і намагалися спалити село Опішню, але звідти їх відігнали повстанці. Тоді найманці повернули на Полтаву, намагаючись несподіваним маневром напасти на місто і захопити Пушкаря в полон. Але на марші збилися з дороги. Тим часом розвідка донесла полтавському полковнику про наближення небезпеки. Мартин Пушкар і кошовий отаман Запорізької Січі Яків Барабаш поспішили виступити проти ворога. Очолювані ними повстанці 27 січня в урочищі Жуків Байрак напали на іноземців і розгромили їх вщент. Триста чоловік було вбито, решта повтікала. З того часу місце бою стало називатися Сербинським полем. Ця назва збереглася і до наших днів.

Через десять років на Сербинському полі сталася сутичка між Петром Дорошенком та Іваном Брюховецьким. Обидва гетьмани боролися між собою за владу і намагалися розірвати союз двох братніх народів — українського і російського. Для здійснення своїх особистих інтересів кожен з них домагався військової допомоги від турецького султана, силкувався привернути на свій бік українське населення. Але підтримкою народних мас вони не користувалися, що добре показали події під Диканькою.

У кінці 1708 і на початку 1709 року Диканька стала частиною арени, де відбувалась героїчна битва під час Північної війни.

 У цей час село належало одному з видатних представників козацької старшини — генеральному судді при уряді гетьмана Мазепи — В. Л. Кочубею. Диканька була віддана йому ще гетьманом Іваном Самойловичем, а 20 листопада 1687 року Кочубей одержав на неї гетьманський універсал, стверджений російським урядом.

Диканька тоді була значним населеним пунктом, вона входила до складу Великобудищанської сотні (яка спершу ще звалась Будянською), створеної близько 1660 року.

Уже на початку XVIII століття в Диканьці було багато броварень, шинків, великих пасік, які належали козацькій старшині та служителям церкви. Працювали селітряні заводи, власником яких був Кочубей. Із селітри виробляли порох для армії.

Кочубей належав до тієї частини козацької старшини, яка орієнтувалася на Росію. І коли йому стало відомо про зраду гетьмана Івана Мазепи, який хотів з допомогою шведського короля Карла XII ліквідувати угоду про возз’єднання українського і російського народів і відірвати Україну від Росії, Кочубей разом з полтавським полковником Іваном Іскрою сповістив Петра І про ворожі дії гетьмана. Але Мазепа улесливо зумів вигородити себе перед Петром І і зобразив донесення Кочубея і Іскри як наклеп на нього. Оббріхані підступником, Кочубей і Іскра за наказом гетьмана 15 липня 1708 року були страчені в селі Борщагівці (недалеко від Білої Церкви). Диканський маєток Кочубея конфіскував Мазепа. Однак у 1710 році за наказом Петра І все було повернуто спадкоємцям Кочубея.

За життя В. Л. Кочубея в Диканьці жив і писав свої твори відомий український літописець Самійло Васильович Величко. Він служив канцеляристом у Генеральній військовій канцелярії, а в 1708 році був усунутий з цієї посади гетьманом Мазепою. З того часу до самої смерті (приблизно 1728 р.) жив у маєтку Кочубея в селі Жуках, де продовжував писати капітальний твір «Летопись событий в Юго-Западной России в XVII веке», який був надрукований в чотирьох томах у 1848—1864 роках.

Після бурхливих подій середини XVII і початку XVIII століття для Диканьки наступає період затишшя.

На час Рум’янцевського перепису 1767—1769 рр. у Диканьці проживало 328 сімей з населенням 1509 чоловік, з них — 777 чоловіків, 732 жінки. В селі відбувалось значне соціальне розшарування населення. 47 господарствам належали хутори. Окремі господарства тримали робітників, мали свої винокурні, пасіки.

В кінці XVIII — на початку XIX століття серед навколишніх сіл Диканька була вже помітним центром, вона привертала до себе увагу багатьох власників маєтків Полтавського повіту, які запобігали ласки у нащадків Кочубея. Часто-густо дрібні власники попадали в економічну залежність диканських магнатів і розорялися.

Навпаки, Кочубеї весь час розширяли свої земельні володіння. Нерідко вони захоплювали величезні простори цілинного степу, випасали там табуни коней, а потім ці масиви привласнювали. Це, очевидно, були ті «родові вотчини», які указами російських царів закріплялися за ними при наданні їм нових маєтків. Крім цього, Кочубеї скуповували землі у дрібних власників, вдаючись часто до шахрайських заходів.

Наприкінці XVIII століття Кочубеї були не тільки власниками Диканьки, а й багатьох навколишніх сіл.

Проте ще й на початку XIX століття в Диканьці проживали козацькі родини, які не відбували повинностей на користь панів. З приводу цього управитель економії Месон в 1802 році запитував графа, чи цим родинам і надалі залишатися незалежними, чи обернути їх в число інших підданих Кочубея.

Коли в 1803 році сенатським указом було дозволено колишнім козакам відшукувати своє козацтво, диканський управитель побоювався, щоб цей необережний державний крок не вніс замішання в справи маєтку, бо у володінні «його сіятельства» було багато колишніх вільних козаків, які в роки голоду чи з інших причин потрапили в кабалу до Кочубея і були перетворені на кріпаків.

Один з потомків диканських магнатів В. П. Кочубей, який дослужився до князівського титулу, одержав у спадщину 6746 кріпаків і довів число їх до 16 566 чоловік. У самій лише Диканьці він мав 845 ревізьких душ — кріпаків чоловічої статі.

Це був могутній визискувач, в залежності від якого знаходилась маса дрібних панків.

За рахунок жорстокої експлуатації кріпаків та трудового козацтва в Диканьці у другій половині XVIII століття розгорнулося будівництво архітектурних споруд у стилі російського класицизму. За проектами відомого російського архітектора М. О. Львова тут у 1780 році споруджено Троїцьку, а в 1794 році Миколаївську церкви.

Руками кріпаків зводиться розкішний двоповерховий кам’яний князівський палац. Його будівництво розпочато в 1800 році за проектом архітектора Фераре, а закінчено (перероблено) архітектором Таманте, який оздобив Олександрівську (нині Жовтневу) площу в Полтаві ампірними будинками. Зсередини диканський палац був розписаний чудовим живописом художником з кріпаків, вірогідно, Марченком. Розглянувши це оздоблення, полтавський губернатор князь Куракін висловлював бажання, щоб такі розписи були і в «петербургских домах».

Стіни церков та маєтку прикрашали ікони та портрети, які на замовлення Кочубея ще раніше виконував український художник з-під Полтави, що працював на Запорізькій Січі, П. В. Петрашів (1738—1772 рр.).

ДиканькаНа честь приїзду до Диканьки 3 серпня 1820 року царя Олександра І, у якого В. П. Кочубей був міністром внутрішніх справ, збудовано Тріумфальну браму в стилі класицизму.

Для своєї втіхи Кочубеї, не шкодуючи грошей і не жаліючи кріпацької праці, створювали в Диканьці штучні ставки, розводили сади, в оранжереях вирощували рідкісні дерева і квіти, поблизу палацу встановлювали альтанки, робили різні прикраси. Все це надавало мальовничій Диканьці ще кращого вигляду.

Диканькою захоплювався молодий М. В. Гоголь, який приїздив сюди полюбуватися її красою. Враження, винесені з околиць Диканьки, Гоголь відтворив у своїх знаменитих творах. В 1831—1832 роках письменник у Петербурзі видав «Вечори на хуторі біля Диканьки», які поклали початок його невмирущої слави. Великий класик російської літератури з глибоким натхненням змалював життя українського народу, його звичаї, побут. Серед героїв «Вечорів» є люди з Диканьки: тут і молода вродлива Оксана, за якою всі парубки села ходили юрбою, і дотепний умілець-коваль Вакула, і хитра його мати, вдова Солоха, що «вміла причарувати до себе найстатечніших козаків». Вакула не тільки майстер своєї справи, але й «кращий живописець на всю околицю», і «всі миски, з яких диканські козаки сьорбали борщ, були розмальовані ковалем». Гоголь навіки прославив Диканьку, вона для нього була рідним незабутнім місцем.

У Диканьці побував великий російський композитор М. І. Глінка, який у 1838 році приїздив на Україну набирати співаків до петербурзької Придворної співацької капели.

На час реформи 1861 року Диканька належала Л. В. Кочубею — полтавському повітовому предводителю дворянства в 1853—1859 рр. Під його головуванням полтавський комітет по «звільненню» селян не погоджувався надати селянам навіть ті мізерні наділи, які рекомендував петербурзький комітет. Це яскраво свідчило, що поміщики Полтавського повіту, зокрема диканський вельможа, хотіли й надалі зберегти свою необмежену владу над кріпаками.

Переважна більшість кріпаків Кочубея одержала землю за відробітки і довгі роки змушена була платити грошима й потом своєму «визволителю». Тим часом Кочубеї і після реформи мали 22 тис. десятин найкращої землі. Зокрема, в Диканьці їм належало 3860 десятин. В кочубеївській економії розводили породистих англійських коней, тонкорунних овець, завезених на початку XIX століття з Іспанії, беркширських і темворських свиней.

Поруч з цим багатством і розкошами в Диканьці існували злидні. По один бік балки Бровар стояли білі палаци з чудовими колонами, а по другий — похилені, з маленькими, загрузлими в землю віконцями хатки селян-бідняків. Пізніше, в кінці XIX століття, подорожуючи по гоголівських місцях, письменник В. О. Гіляровський у своїх творах ще раз підкреслив цей різкий контраст.

Злидні й темрява процвітали в селянських господарствах. Наділи в 1—3 десятини землі в жодній мірі не могли забезпечити нормальне існування бідняцької родини. До того, ще довелося відробляти поміщику за мізерні земельні наділи.

Полтавський повіт, до складу якого входила Диканька, характеризувався винятково низькою забезпеченістю населення землею — не лише колишніх кріпаків, але й козаків. Бідняки, які не мали власного інвентаря, за обробіток свого шматка поля розплачувалися тяжкими відробітками і, як правило, потрапляли в кабалу до лихваря. Здебільшого орали ралом. Від такої оранки нічого було ждати хорошого врожаю. Не випадково диканьці говорили: «На вила як набери, то лобода за шию сиплеться». Свого хліба селянам не вистачало навіть до нового року, а біднякам не було чого їсти уже після жнив і сівби озимих. «Поки збереш, то й поїси»,— ходило прислів’я серед селян Диканьки.

Поміщицьке господарство в Диканьці поєднувало в собі риси панщизняної (відробіткової) і капіталістичної систем. В 1872 році в кочубеївській економії стають до ладу пивоварний і ливарний заводи, велика механічна майстерня із ковальським, чавуноливарним та слюсарним цехами. Через кілька років відкриваються цегельний і гончарний заводи. Робочий день тут тривав від зорі до зорі. Від тяжкої праці люди виснажувались.

Соціальне розшарування населення Диканьки ще більше поглибилось на кінець XIX століття. Місцеві багатії (із селян) володіли 20 вітряками, олійницею, шинком, торговою лавкою. В особистому користуванні кожен із них мав до 50 десятин землі. В той час біднота задихалася від злиднів. У 22 сім’ях не було своєї орної землі, а 9 господарств зовсім були безземельними, 113 сімей не мали худоби, 95 чоловік — наймитувало.

Аналогічний процес відбувався і серед козацьких родин. У володінні кількох сімей заможних козаків було 23 вітряки, олійниця, 2 крамниці, 3 шинки. їм належали і кращі землі. Натомість козацька біднота терпіла нестатки: 84 сім’ї не мали орної землі, 12 господарств були безземельними, у 95 дворах не було худоби, 44 козаки й козачки весь час наймитували і ходили на далекі заробітки на Кубань та в інші місця.

Низький був культурний рівень селян.

Ще в 1801 році Кочубей заснував у Диканьці приватне трикласне училище, яке відповідало типові колишніх церковнопарафіальних шкіл. Заняття тут починалися і кінчалися молитвою. Першим учителем був якийсь Іван Калішкевич. За різні провини дітей піддавали тілесним покаранням. Так, учитель В. Сіверський, який працював після Калішкевича, немилосердно поров учнів, давав їм по 100 ударів різками, набивав колодки на шию, руки й ноги і запирав у холодну без їжі. В Диканському училищі навчалося 25—30 хлопчиків, з них готували службовців для магнатського маєтку. Тому сюди приймали переважно хлопців від 7 до 17 років, а на вчителів запрошували більш-менш кваліфікованих спеціалістів.

Невідомо, коли припинило свою діяльність це приватне училище, а з 1842 року в Диканьці було відкрито сільське однокласне училище. Спочатку в ньому навчалося 30—40 учнів, а кінчали одиниці.

Диканське однокласне училище з 1889 року стало називатися громадсько-земським. На 1 січня 1891 року в ньому налічувалося 143 хлопчики та 13 дівчат. Мале приміщення училища не могло вмістити всіх бажаючих вчитися, тому 30-ти дітям було відмовлено в прийомі. Через несприятливі матеріальні умови багато учнів протягом року залишали училище, і лише незначна кількість дітей закінчувала курс навчання.

З 1900 року в Диканьці працювало три школи: земська, церковнопарафіальна і школа грамоти. Але, як і раніше, закінчити навіть ці початкові школи могли діти переважно заможних селян. Цим і пояснюється, що основна маса населення не вміла ні читати, ні писати. Із 3442 жителів села кінця XIX століття лише 190 чоловік були письменні.

З 1899 року за допомогою земства було відкрито бібліотеку-читальню. Знаходилась вона при комітеті попечительства про народну тверезість, на кошти якого й утримувалась. Одним з ініціаторів її створення був місцевий просвітитель П. 3. Гудзенко.

З великим піднесенням розгорнувся селянський рух під час революції 1905— 1907 рр. Диканька стає одним з осередків цієї боротьби на Полтавщині.

В листопаді 1905 року відбувся страйк робітників і батраків диканського маєтку Кочубея. В результаті цього виступу адміністрація змушена була частково задовольнити вимоги робітників.

Найбільшого розмаху революційний рух у Диканьці набрав у червні 1906 року. З 10 червня по 1 липня в селі проходив страйк робітників пивоварного заводу. Він виник у зв’язку з тривалою забастовкою сільськогосподарських робітників і батраків економії Кочубея і з відмовою селян Диканьки і хутора Балясного збирати врожай на поміщицьких ланах. Страйк перекинувся в села Диканської та сусідніх волостей, охопивши понад 3 тисячі трудящих.

Хоч революція 1905—1907 рр. і зазнала поразки, але робітники й селяни Диканьки не примирилися з цим і готувалися до нових вирішальних битв.

У період Столипінської реакції економічне становище жителів Диканьки стало ще тяжчим. За даними перепису 1910 року в селі з 978 господарств 105 зовсім не мали своєї землі. Менше однієї десятини було в 341 господарстві. 470 родин на кабальних умовах орендували землю.

Перша світова війна, яка принесла нові страждання й горе трудящим, викликала обурення серед жителів Диканьки.

Звістка про повалення самодержавства дійшла в Диканьку в перші дні березня 1917 року. Як не намагалися пристав і урядник приховати її від народу, але під натиском мас змушені були погодитися, щоб начальник поштово-телеграфної контори оголосив населенню про події в столиці.

Весною 1917 року в дні шевченківських свят у Диканьці зібрався багатолюдний мітинг. Під загальне схвалення присутніх оратори говорили про повалення російського самодержавства, про свободу. На відзначення цієї важливої політичної події в центрі села диканьці посадили молодого дубка, назвавши його «дубом свободи».

В січні 1918 року з Полтави у Диканьку прибув загін червоногвардійців. Це й послужило поштовхом до виникнення тут органів Радянської влади. В Диканьці було створено волосний революційний комітет. За дорученням громади члени ревкому роздавали бідноті і сім’ям фронтовиків посівні матеріали, худобу, планували весною провести розподіл землі Кочубея. Срібло, золото і цінні картини з кочубеївського маєтку передали органам Радянської влади в Полтаву.

Але діяльність ревкому була незабаром перервана. В кінці березня 1918 року в село вступили кайзерівські війська, які прибули сюди після захоплення Полтави.

В серпні 1918 року і де було утворено губернський повстанський комітет, всюди почали формуватися партизанські загони. Диканський партизанський загін швидко зростав, у жовтні він уже нараховував до 400 чоловік. Народні месники розігнали спілку хліборобів-власників, відібрали у куркулів зброю, роздану спілкою, і фактично стали повними господарями в селі. Диканьці встановили зв’язки з навколишніми селами, допомогли там організувати повстанські загони, вели боротьбу проти німців і гетьманської варти в Зіньківському, Охтирському та інших повітах.

Підпільний губернський повстанський комітет постановив у листопаді 1918 року визволити Полтаву. Було розроблено спільний план наступу. Диканська група мала завдання захопити залізничну станцію Полтава-Київська.

Збиралися загони на дворищі Кочубея. Сюди прибули партизани з Диканьки, Брусії, Василівки, Великих Будищ, Михайлівки. Звідси повстанці 27 листопада 1918 року пішли на Полтаву. Наступ розгортався швидко, організовано.

Диканська група партизанів захопила на станції Полтава-Київська вагони із зброєю, оволоділа Червоними казармами, де були зосереджені головні сили гетьманців. Поки повстанці очищали місто від гетьманців, німці тримали нейтралітет. Але коли в Полтаву прийшли петлюрівські війська Балбачана, вони допомогли останнім розбити партизанів. Захоплених у полон партизанів роззброювали і кидали у в’язницю.

Частина повстанців повернулася в Диканьку. Боротьба продовжувалася, йшла підготовка до вирішальних боїв. Диканські ліси знову стають фортецею повстанців.

18 січня 1919 року червоні партизани очистили Диканьку від петлюрівських елементів. А потім разом з бійцями регулярних червоних військ 2-ої Української радянської дивізії, що підійшли з Харкова, партизани з Диканьки повели наступ на Полтаву і 19 січня визволили її від петлюрівців.

Після відновлення Радянської влади в Полтаві всі ці партизанські загони були реорганізовані в. 1-й Полтавський стрілецький полк, згодом перейменований у 16-й Радянський полк. В його рядах було багато диканьців, вони брали участь у визволенні від петлюрівців Кременчука, Катеринослава, Черкас, Житомира та інших міст України.

У Диканьці швидко відновлюється робота органів Радянської влади. На облік брався хліб у маєтку Кочубея, відбиралися лишки в куркулів і розподілялися між біднотою, проводилась націоналізація земель і промислових підприємств. Селяни почали спільно обробляти землю в колишній економії. З переходом до мирної праці відроджується промисловість. Стає до ладу Диканська сільськогосподарська чавуноливарна механічна майстерня, якою відав губраднаргосп. На початку липня 1919 року у майстерні налічувалось 50 робітників...

В кінці липня 1919 року Диканьку захопили денікінські війська. Вони відновили в селі старі порядки, чинили розправу над сільськими активістами, грабували їх сім'ї, мобілізовували чоловіків до своєї армії. Біднота знову переховується в лісах, згуртовуючи сили для боротьби з ворогом.

В час денікінщини ворожим елементам Диканьки вдалося на деякий час узяти верх. Коли в селі був лише місцевий загін партизанів, однієї ночі вони сповістили про це зарані попередженим денікінцям, які підійшли з Полтави, і манівцями провели їх у село. Відбулася кривава розправа. Денікінці по-звірячому закатували, а потім мертвого повісили на площі в центрі Диканьки командира партизанського загону Василівки П. В. Ладура. Частині партизанів вдалося вирватися з села і заховатися в лісах.

В грудні 1919 року в Диканьці остаточно відновлено Радянську владу, зразу ж було створено ревком. Населення приступило до відбудови зруйнованого народного господарства....

В 1920—1921 рр. село ще зазнавало нападів банд Біленького, Махна та інших. У серпні-вересні 1920 року банда Біленького тероризувала всю волость. Після ліквідації бандитських груп та в серпні 1921 року розгрому на території Дикан ської волості банди Махна, настало мирне життя, селяни могли спокійно господарювати. У Диканьці почали працювати трудова семирічна школа, лікарня, телефонна станція, поштове відділення.

З 7 березня 1923 року Диканька стала центром району, утвореного на базі колишніх Диканської та Байрацької волостей Полтавського повіту і Великобуди щанської волості Зіньківського повіту.

Ще в 1922 році в Диканьці було організовано сільськогосподарське кредитне кооперативне товариство, в 1926 році створено товариство «Промінь». На пайові внески своїх членів товариство почало будувати електростанцію і млин. Струм від місцевої електростанції одержали підприємства, адміністративні установи, лампочки Ілліча з’явилися і в деяких селянських хатах.

За Всесоюзним переписом 17 грудня 1926 року в Диканьці налічувалось 1285 господарств, із них 1117 було зв’язано з сільським господарством. В селі проживало 4951 чоловік населення, із них 2597 жінок.

З кожним роком Диканька зростала, в селі все частіше появлялися паростки нового життя. Щоб полегшити важку хліборобську працю і мати кращі врожаї, бідняки об’єднувалися по 10—20 сімей і спільно обробляли землю, яка до Жовтневої революції належала Кочубеям. Вирощений урожай вони ділили між собою.

Починаючи з 1925 року все село було поділено на три земельні громади, в користуванні яких були ліси, що не увійшли в державний лісовий фонд, пасовища.

Починаючи з 1929 року колгоспний рух у Диканьці вступив у вирішальну фазу. Селяни об’єднуються в колгоспи «На руїнах минулого» (пізніше перейменований на ім. Г. М. Димитрова), «Червоний інтенсивник» та «Іскра комунізму». В 1933 році колективізацію у Диканьці було завершено.

Значну допомогу місцевим колгоспам в обробітку полів подавала організована в 1931 році Диканська машинно-тракторна станція.

Поряд з сільським господарством у Диканьці широко розвивалася місцева промисловість. За роки довоєнних п’ятирічок збудовано вальцьовий млин, маслозавод, харчокомбінат, олійницю, обозний і шкіряний заводи.

З 1937 року почала працювати Диканська сортовипробувальна дільниця. За нею було закріплено 80 га землі, де вона проводила досліди по вивченню сортів вітчизняних і зарубіжних сільськогосподарських культур. Найкращі з них рекомендувала колгоспам.

Далеко за межами Диканьки уже в 30-ті роки стали відомі вироби художньої майстерні ім. 14-річчя Жовтня (килими, вишивки). В 1937 році тут працювали 100 килимниць і 1045 талановитих вишивальниць з надомницями. Килимниця О.І. Хлонь тоді ж була удостоєна звання заслуженого майстра народного мистецтва, а Г. І. Личко одержала диплом І ступеня за виготовлення чудових килимів. Продукція диканських майстрів надходила на ринки не тільки України, а й багатьох братніх республік.

Поліпшувалось культурно-побутове обслуговування населення. Споруджено новий клуб на 500 місць, бібліотеку, лікарню, амбулаторію, аптеку, санстанцію, дитячі ясла, їдальню-ресторан, хлібопекарню, 10 різних магазинів, лазню. Понад 1000 житлових будинків було електрифіковано1.

В передвоєнні роки на сцені районного Будинку культури в постановці самодіяльних митців драматичного колективу йшли п’єси класиків української і російської літератури та радянських драматургів. Крім драматичного, працювали співочий, струнний, духовий і фізкультурний гуртки. До послуг населення була велика бібліотека. Широко розгорталася лекційна пропаганда. Працювали також гуртки по ліквідації неписьменності серед дорослого населення.

Історичне минуле Диканьки, її чудові краєвиди, сучасні соціалістичні перетворення викликали інтерес до неї багатьох літературних діячів. В серпні-вересні 1927 року в Диканьці жив і працював над своїм романом «Мати» відомий український письменник Андрій Головко. В цей же час у Диканьці часто бував і писав свої твори український письменник П. Й. Капельгородський.

В перші дні Великої Вітчизняної війни, коли над Радянським Союзом нависла смертельна небезпека, сотні синів Диканьки вступили в ряди Червоної Армії і пішли на фронт. Жінки, підлітки і старики працювали на укріпленні оборонних ліній, невтомно трудилися в колгоспі, щоб зібрати вирощений урожай і врятувати його від ворожої навали. У східні райони країни диканьці відправляли обладнання підприємств, техніку МТС, колгоспну худобу.

Протягом 14 днів частини Червоної Армії, що знаходилися в Миколаївському, Братешківському, Македонському та Страшковому лісах, стримували гітлерівські війська біля Диканьки. Але 4 жовтня після п’ятигодинного бою з переважаючими силами ворога змушені були відступити. Фашистський кований чобіт ступив на диканську землю.

Гестапівські людоїди з комендантом Диканьки Куртом Бетхером почали встановлювати «новий порядок». З ранку до ночі змушували населення працювати в так званих громадських дворах, забирали всі продукти, накладали на все, навіть на собак, податки. На людей робили облави, ловили їх і силоміць вивозили в Німеччину. Понад 200 юнаків і дівчат, вивезених з Диканьки, відбували каторжні роботи. 718 сірих безрадісних днів і тривожних ночей пережила Диканька. Але жителі її не скорилися і в чорні дні окупації вели боротьбу з ворогом.

За час окупації гітлерівські кати розстріляли в Диканьці 300 радянських людей, серед них комуністів-підпільників В. О. Стешенка, А. Г. Горбася та багатьох інших.

Але окупантам не вдалося залякати радянських людей жорстокими репресіями. Патріоти продовжували боротися за честь і незалежність рідної Батьківщини.

З наближенням радянських військ група молоді Диканьки організувала в лісі загін, молоді патріоти підтримували зв’язок з підпільниками Полтави, перерізали телефонні лінії ворога, викрадали гвинтівки й патрони із складу боєприпасів.

Хоробро билися диканьці і на фронтах Вітчизняної війни. За героїчну боротьбу з окупантами сотні жителів Диканьки нагороджено орденами й медалями Радянського Союзу.

Героїчні дивізії Степового і Воронезького фронтів (пізніше Полтавські дивізії) 22 вересня 1943 року визволили Диканьку від фашистського поневолення. На місці мальовничого села, що колись поринало в зелені садів, красою якого пишалась вся Полтавщина, радянські бійці побачили страшні руїни. Відступаючи під натиском радянських військ, убивці-факельники і їхні націоналістичні холуї палили й нищили все, що попадалося на очі.

Ворог залишив після себе жахливі руїни і пожарища, спаливши промислові підприємства, культурно-побутові установи, 633 двори колгоспників. Фашисти зруйнували вальцьовий млин, електростанцію, винищили майже півтори тисячі голів великої рогатої худоби.

Жителі села поставили собі за мету повернути Диканьці довоєнну славу, зробити її ще красивішою. Люди піднімали з руїн промислові підприємства, очищали вулиці від брухту й каміння, розрівнювали дороги. Навесні 1944 року дав першу продукцію відбудований цегельний завод райпромкомбінату.

Менше ніж через рік після визволення стали до ладу маслозавод, млин, райхарчокомбінат. Відновили роботу шевська та кравецька майстерні, артіль художньої вишивки. В центрі села, на місці знищеного парку, знову зазеленіли молоді дерева.

У вересні 1945 року в Диканьці відбулася нарада за участю спеціалістів Пол¬тавського інституту інженерів сільськогосподарського будівництва на чолі з професором В. Васильченком, яка схвалила план і проекти перебудови Диканьки.

Накреслені плани швидко перетворювалися в життя. В перші післявоєнні роки було повністю відбудовано двоповерхове приміщення середньої школи, електростанцію, споруджено районний клуб, готель, продовольчі та промтоварні магазини.

Методом народної будови в 1953 році було споруджено двоповерхове приміщення районної лікарні з терапевтичним, хірургічним, акушерським, гінекологічним та іншими відділами. Кругом виростали нові житлові будинки.

Протягом 1954—1957 рр. на околиці Диканьки виросло ціле містечко — Диканська МТС, на території якої розмістилися різні господарські будівлі, майстерні, гаражі, клуб, гуртожиток. В МТС на 1957 рік налічувалось 109 тракторів, 86 комбайнів та багато іншої техніки. Це дало можливість ширше механізувати сільськогосподарські процеси.

Успішно розвивалася і промисловість Диканьки. На підприємствах харчового й промислового комбінатів відкривалися нові цехи, збільшувався асортимент виробів. Із промислових підприємств значне місце займає маслозавод, який працює тут з 1928 року.

Розвиток економіки і культури Диканьки підніс її до рівня селища міського типу, що й було юридично оформлено 13 квітня 1957 року.

Зусиллям всього населення дальше проведився благоустрій Диканьки. За розробленим планом впорядковувалися вулиці, майдани, парки, садиби. Комсомольці диканського колгоспу відремонтували старий сад, обсадивши його декоративними деревами, на трасі Полтава—Гадяч посадили 12 тис. дерев. Добре було озеленено садиби шкіл.

На вулицях Диканьки з’явився асфальт. В Диканьку прийшов шебелинський газ, яким користується багато жителів селища.

У  Диканьку все частіше стали приїжджати екскурсанти з багатьох районів Полтавщини, з Києва, Москви, Ленінграда, Риги та інших міст Радянського Союзу.

Нові споруди, впорядкування і озеленення всієї території перетворили мальовничу Диканьку в ще чарівніший куток квітучої Полтавщини. І слава про неї, колись оспівану безсмертним Гоголем, ще гучніше залунала по всій Україні.