Кременець

КременецьСкачать карту  «Кременець - обличчя міста»

Скачать «Карты областей и городов Украины» бесплатно, а также скачать много других карт можно в нашем  архиве карт

Кременецький район – адміністративний район у північній частині Тернопільської області, в зоні західного лісостепу Волинсько-Поліського плато.

Районний центр – місто Кременець. Відстань до обласного центру шосейною дорогою – 75 км.

Площа – 918 кв. км, що становить 6,5 % території області (3 місце серед районів).

Район межує на півдні й південному сході із Збаразьким та Лановецьким, на сході – Шумським районами Тернопільської області, на заході – Бродівським районом Львівської області, на півночі Дубенським та Радивилівським районами Рівненської області.

За рельєфом Кременецький район ділиться на північну частину (Мале Полісся) та південну частину (Холодне Полісся), що лежать у межах Волино-Подільськоївисочини. Мале Полісся, або Кременецький кряж займає 15 % площі району й характеризується плоским одноманітним рельєфом. Холодне Полісся охоплює 85 % площі району. Тут – складні форми рельєфу, під дією атмосферних опадів, особливо, зливових дощів, талих вод, відбуваються ерозійні процеси – як площинні, так і глибинні. Район розташований на межі двох кліматичних зон: західноєвропейської, з вологим і помірно теплим кліматом, та східно-континентальної, з континентальним кліматом. Є Кременецькі гори (бл. 20 тис. га) — північний карниз Волино-Подільської височини: Замкова (Бона), Черча, Дівочі скелі, Красна, Божа, Стіжок, Гостра, Лиса, Маслятин – висотою 150-400 м над рівнем моря.

Населення – 69 930 осіб  (на 01.01.2018 ) у т. ч. міське 29 267  чол. (41,8 %) та сільського 40 663 особи (58,2 %).

У районі є міста Кременець (21 235 чол.) і Почаїв (7 735 чол.) та 68 сіл. Залізнична станція – Кременець.

Основні галузі виробничо - господарського комплексу: машинобудування і металообробна, деревообробна, промисловість будівельних матеріалів, легка промисловість, харчова. Промисловий комплекс району налічує 13 підприємств: працюють ВАТ “Кременецький завод порошкової металургії”, “Кременчанка”, Кременецьдержлісгосп, ЗАТ “Крейдяний завод”, ЗАТ “Фабрика Ватин”, “Кременець-цукор”, Кременецький комбінат хлібопродуктів; ЗАТ “Кременецьке молоко”, ТОВ “Піраміда” (обидва – с. Білокриниця), ТОВ “Кременецький ДСЗ” (с. Малі Бережці), ТзОВ “Іква” і “Пластик” (обидва – м. Почаїв). Аграрні господарства: ТзОВ “Агро-Лан”, “Біо-Лан”, СТОВ “Гарт”, “Гомін”, ТОВ “Ранок”, СВЗМП “Крижі”.

На території району нараховується 45,42 га земель під відкритими розробками та кар’єрами, з них експлуатуються 26,92 га, 18,5 га – відпрацьовані розробки. Родовища корисних копалин – вапняки, торф, крейда, пісок, глина, камінь будівельний.

Агропромисловий комплекс району налічує 24 сільськогосподарських підприємства.

Площа сільгоспугідь (по всіх товаровиробниках, включаючи підсобні господарства):  угідь  - 65,962 тис .га  (6,6 % угідь області), ріллі  - 50,585 тис. га  (6 %   ріллі області), пасовищ   - 11,788 тис. га.

Структура сільськогосподарського виробництва (процент валової продукції): рослинництва  -  49,4%, тваринництва  -  50,6%.

Основні галузі рослинництва – вирощування зерна, цукрових буряків.

Основна галузь тваринництва  –  виробництво молока і м’яса.

Ґрунтовий покрив району складний, утворений із різних генетичних груп. Переважають темно-сірі опідзолені (багатогумусні) ґрунти. На Малому Поліссі переважає малогумусові чорнозем на карбонатній основі.

Ліси та інші лісовкриті площі займають площу понад 16,7 тис. га. Це, переважно, граб, ясен, в’яз, липа, дуб, осика, верба, бук, сосна. На території району – національний природний парк "Кременецькі гори", Веселівський ботанічний заказник, Кременецький ботанічний сад (усі загальнодержавного значення).

Площа внутрішніх вод становить 861,1 га, з них 128,3 га – природні водотоки, 111,5 га – штучні водотоки. Водні ресурси району достатні для забезпечення функціонування та розвитку промисловості, сільського та житлово-комунального господарства, промислового розведення риби, туристично-рекреаційних потреб. Найбільші річки – Іква, Горинь.

У районі функціонують обласний гуманітарно-педагогічний інститут ім. Т. Шевченка, медичне училище ім. А. Річинського, професійний ліцей (всі – м. Кременець), лісотехнічний коледж (с. Білокриниця), вище професійне училище (м. Почаїв), 54 ЗОШ (гімназія, ліцей ім. У. Самчука, школа-інтернат, 17 шкіл 1–3 ступенів, 24 школи 1–2 ступенів, 10 шкіл 1 ступеня), 17 дитячих садочків (у т. ч. 2 НВК), школа мистецтв, 2 музичні школи, 2 позашкільні заклади (районний Будинок дитячої творчості та Будинок дитячої творчості у Почаєві); 70 медичних закладів (у т. ч. 3 лікарні, обласний протитуберкульозний диспансер, дитячий психоневрологічний санаторій, стоматолічна поліклінніка, центр первинної медико-санітарної допомоги, 14 амбулаторій загальної практики та сімейної медицини, 13 фельдшерсько-акушерських пунктів , 33 фельдшерських пунктів, 3 здоровпункти); лабораторія Держсанепідслужби; 4 музеїв, 57 бібліотек, 50 клубних установ (11 Будинків культури, 39 клубів); 20 аматорських колективів зі званням “народних”.

Спортивна база району: 2 стадіони, 26 футбольних полів, 29 спортивних залів, 72 спортивні секції; санна траса – друга за значенням в Україні, на її базі діє ДЮСШ “Колос”.

До переліку об’єктів культурної спадщини внесено 125 пам’яток археології, 97 пам’яток історії, 93 пам’ятки архітектури, 7 пам’яток монументального мистецтва. В районі розвинений пішохідний туризм, спелеотуризм, скелелазіння, паломницький туризм. У районі – 60 церков (із них 16 – дерев’яних). Від 2001 року діє Кременецько-Почаївський державний історико-архітектурний заповідник.

Пріоритетні галузі для інвестування:  високопродуктивний агропромисловий комплекс; туристично-рекреаційний комплекс;  виробництво альтернативних видів палива; розвиток зимових видів спорту.

КременецьКременець - місто районного підпорядкування, центр району. Розташоване у північній (волинській) частині області, біля підніжжя Кременецьких гір. Відстань до обласного центру – 75 км. Є залізнична станція на лінії Кременець–Верба. Місто знаходиться на перехрещенні автошляхів Брест–Тернопіль–Чернівці, Радивилів–Острог, Кременець–Біла Церква.Через місто біжить потічок Ірва (права притока р. Іква, басейн р. Стир, сточище Прип'яті), який бере початок біля підніжжя Дівочих скель (за леґендою, назви річок Іква та Ірва походять від дівочих імен племені дулібів, які зі зброєю в руках захищали свою честь від кочівників).

Населення – 21 235 осіб (на 01.01.2018 ), територія – 18, 87 кв. км, будівель – 4416.

У 1937 р. відомий дослідник Олександр Цинкаловський відкрив у західній частині Кременця (урочище Гора Куличівка) пізньопалеолітичну стоянку Куличівка. Протягом 1968–1987 рр. співробітник Інституту українознавства НАНУ В. Савич досліджував залишки трьох поселень, датованих ранньою добою пізнього палеоліту. Знайдено залишки жител, крем’яні вироби, відходи крем’яного виробництва, кістки викопних тварин – мамонта, носорога, тура, зубра, північного оленя, песця та ін. 2007 р. в центрі старовинного міста археологи розкопали залишки давньої будівлі, датованої 10 ст. Біля підніжжя Замкової гори було поселення черняхівської культури (2–5 ст. до н. е.), а на горі – городище давньоруського періоду (10–12 ст.).

Перша згадка про Кременець належать до 1064 р. (за польськими виданнями). Проте, за деякими джерелами, Кременецька фортеця була збудована ще у 8–9 ст., й відома гіпотеза, що після утворення в 9 ст. Київської держави Кременець увійшов до неї. Назва міста походить, імовірно, від мінералу кремінь, якого у цій місцевості багато.

Перша письмова згадка про Кременець датована 1227 р. (Іпатіївський літопис), коли тогочасний володар замку Мстислав Удатний ущент розбив біля міста угорські війська короля Андрія ІІ. На початку 1241 р. Кременець вистояв перед ордами хана Батия, у 1254 р. витримав облогу хана Куремси, в 1259 р. на вимогу хана Бурундая оборонні споруди розібрали.

Із тих часів побутує леґенда про Дівочі скелі, розташовані у північно-східній частині міста. Увірвалися до Кременця ординці, запалали у вогні оселі, настала смертна година для захисників і ганьба полону для всього люду. Щоб не потрапити в полон, дівчата-кременчанки зв’язалися косами та й кинулись із скель, обравши замість наруги смерть – дівочі тіла перетворилися на величезні брили, що лежать біля підніжжя скель. Відтоді люди називають ті скелі Дівочими або Дівичими. За іншою версією, назва Дивичі асоціюється з язичницьким божеством Див, покровителем світла та пітьми, незрозумілих явищ природи. Очевидно, тут було його капище, на місці котрого у 13 ст. постав жіночий монастир, який зруйнували татари.

Після розпаду Галицько-Волинської держави місто переходило з рук у руки, а в 1382 р. відійшло до литовських князів.

У 2-й половині 14 ст. замість дерев’яно-земляних укріплень литовські князі Любарт, Вітовт та Свидригайло збудували й укріпили кам’яну фортецю з князівським палацом, приміщенням для гарнізону, складами зброї, пороху, продовольства, колодязем.

1410 р., за повідомленням польського хроніста Яна Длуґоша, сформований у Кременці військовий загін брав участь у вирішальній для слов’янських і прибалтійських народів битві з німецькими рицарями під Ґрюнвальдом.

На початку 15 ст. в місті часто перебував зі своїм двором великий князь литовський, а в 1420 р., за свідченням француза Жільбера де Лянуа, князь Вітовт приймав тут послів Франції, Англії, Великого Новгорода й Пскова.

У підземеллях Кременецького замку під пильною охороною німця Конрада Франкенберґа був 8 років ув’язнений литовський князь Свидригайло. Він за допомогою волинських князів Дашка Острозького й Олександра Носа Великодньої п’ятниці 1418 р. вирвався на волю, щоб продовжити боротьбу за престол. 9 травня 1438 р. з рук Свидригайла Кременець, першим серед міст Волині, отримав привілей на маґдебурзьке право. В цей час у місті почали селитися євреї, численність яких постійно збільшувалася: в 1552 р. – 240 осіб (48 дворів), у 1629 р. – 854 (15% усього населення).

Наприкінці 15 ст. внаслідок нападів татар місто знелюдніло. Кременець відродився й перетворився на один із провідних економічних центрів реґіону, перебуваючи у руках Віленського біскупа Януша у 1529–1535 рр. та італійки Бони Сфорца д’ Арагони – дружини короля польського і великого князя литовського Сиґізмунда I Старого, яка отримала Кременецький замок із селами від свого чоловіка 4 квітня 1536 р. і володіла замком до 1556 р. Бона суттєво укріпила замок, який на той час мав три вежі і високі стіни з гарматами. Всередині фортеці були розташовані казарми для гарнізону, господарські споруди, порохівниці тощо. За однією з версій, замкову гору назвали на честь Бони Сфорци. Поруч із Боною – г. Черча (висота 373 м). За переказами, між цими горами звисав шкіряний міст, що обірвався, коли ним прогулювалася королева Бона. Однак документально перебування королеви в Кременці не підтверджено.

У першій половині 16 ст. до Кременецького замку приписали 18 сіл і хуторів, жителі яких відробляли повинності на користь власників міста.

Перша люстрація Кременецького замку, яку Луцький і Берестейський єпископ Юрій Фальчевський здійснив у 1545 р., виявила: 12 гармат, 2 мортири на замкових мурах, 11 гармат на складі, 10 гаківниць, 33 рушниці, 18 приписних до замку сіл; числилося 3 гармаші – Матус, Ян і Ганус.

У Кременці розвивалися: виробництво сукна, каменів для жорен, упряжі сідел для вершників, шевство, кравецтво.

1563 р. в місті нараховувалося 737 будинків (6000 осіб), у 1629 р. – 1224 двори (6700 осіб); міщани отримали дозвіл на посередницьку торгівлю і могли їздити селами, скуповувати товари і продавати їх у Кременці.

1569 р. у результаті Люблінської унії Кременець відійшов до Польщі.

Протягом 1-ої половини 17 ст. місто стало важливим осередком культурного й релігійного життя Південної Волині. 1606 р. у Кременці постав католицький монастир ордену францисканців; приблизно того самого часу відродилося чернече життя в старовинному Спаському монастирі; 1633 р. виник православний Богоявленський чоловічий монастир, при якому від 1636 р. функціонували шпиталь і друкарня (діяла до серед. 17 ст.), братство і школа, заснована з ініціативи братчиків як філія Києво-Могилянської академії. У 1637 р. Київський православний Митрополит Петро Могила надав Кременецькому братству ставропігію, тобто звільнив його від місцевої духовної влади, безпосередньо підпорядкувавши собі. Активними братчиками були волинський хорунжий Данило Малинський, чашник Лаврентій Древинський, Луцький єпископ Афанасій Пузина.

Кременець мав давні традиції книгописання та книгодрукування. Одним із цікавих свідчень є те, що тут ще в 1533 р. перебував білоруський першодрукар Франциск Скорина. У друкарні Богоявленського монастиря видали книги “Грамматіка или письменница языка словенскаго тщателем въкратце издана в Кремянци року 1638”, “О мистириях или тайнах в посполитости” С. Косова та “Синод… в церкви катедральной Луцкой отправованый…” (обидві – А. Пузини; 1638 р.). З нагоди 350-річчя виходу “Граматики” на будинку нинішньої середньої школи № 1 (колишній будинок Братства) у 1988 р. було встановлено меморіальну таблицю.

Кременчани брали участь у Національно-визвольній революції українського народу 1648–1676 рр. Восени 1648 р. козацький полковник Максим Кривоніс підійшов зі 7-тисячним військом до Кременецького замку і взяв його в облогу. В жовтні, після шеститижневої облоги з тривалими запеклими боями, твердиню здобули, польський гарнізон узяли в полон, а замок повністю зруйнували; єврейське населення дуже постраждало від знущань козаків. Відтоді Кременецьку твердиню вже не відбудовували. 1651 р. гетьман Богдан Хмельницький вів попри Кременець свої полки на Берестечко.

За "Вічним миром" 1686 р. Кременець залишився в Речі Посполитій. 1692 р. в установах впровадили польську мову. На початку 18 ст. у зв'язку з переходом Луцької православної єпархії до Уніятської церкви (тепер УГКЦ) православні храми перетворили на уніятські: в 1702 р. у місті осіли ченці ордену єзуїтів, у 1725 р. Богоявленський монастир переданий греко-католицьким ченцям чину св. Василія Великого, 1751 р. єзуїти відкрили у своєму монастирі колеґіум. 1760 р. у місті почав діяти монастир ордену реформатів, 1773 р. унаслідок розпуску ордену єзуїтів колеґіум припинив існування. У 2-й половині 18 ст. в Кременці діяли греко-католицький (василіанський) і 4 католицьких (францисканський, єзуїтський, реформатський і тринітарський) монастирі та кілька греко-католицьких церков.

У 1734 р. біля Кременця відбулася сутичка між гайдамацьким загоном під керівництвом Верлана і польським військом.

1795 р. Кременець відійшов до Російської імперії і став центром округи під назвою Кременецький повіт, який прилучили до Подільської, а 1796 р. – до Волинської губернії.

Нині на території колишнього Кременецького повіту повністю або частково розташовані 7 сучасних районів Тернопільської, Рівненської і Хмельницької областей.

1805 р. у місті відкрилася Вища Волинська гімназія, яку в 1819 р. реорганізували у Волинський ліцей. Кременець став центром освіти й науки й отримав образну назву “Волинські Афіни”. Проте внаслідок запровадження у державних установах російської мови, заміни Литовського статуту російським законодавством, закриття  реформатського (у 1807 р.), францисканського (у 1832 р.), василіянського Богоявленського (закривали у 1839 і 1959 рр.; відновлювали як православний у 1865 і 1990 рр.) монастирів; перенесення до Києва у 1833 р. Вищого Волинського ліцею Кременець остаточно втратив риси повітового центру Речі Посполитої і перетворився на провінційне місто Російської імперії.

За переписом 1881 р., у Кременці мешкало 11039 осіб, у 1883 р. – 10212 осіб (їхня кількість зменшилася через інфекційні хвороби). В 1897 р. єврейська громада Кременця налічувала 6539 осіб (37% населення). 1899 р. на 16 тисяч мешканців була 271 крамниця, найбільше підприємство – сірникова фабрика, де працювало 25 робітників, діяла невеличка шахта з видобування бурого вугілля. 1896 р. здана в експлуатацію залізниця Кам’яниця–Кременець. В 1880-х рр. у Кременці функціонувала поштова станція.

Із освітніх закладів у місті діяли Волинська духовна семінарія (1836–1902 рр., у спорудах колишнього ліцею), чоловіче духовне (1836–1921), від 1869 р. – двокласне міське училища, від 1881 р. – Волинське жіноче парафіяльне шестикласне училище та міські чотирикласні чоловіче й жіноче училища Міністерства народної освіти, від 1895 р. – єврейське училище, від 1899 р. – парафіяльне училище; приватна жіноча російська гімназія С. Алексиної, комерційне училище (1904–1921), українська гімназія ім. І. Стешенка (1918–1938), ліцей (відкритий 1921 р.), 6 початкових шкіл, православна духовна семінарія (1918–1939), яка виникла на основі Холмської духовної семінарії.

У часи Української революції діяв Український військовий клуб ім. гетьмана Павла Полуботка.

Улітку 1916 р. під час Першої світової війни в Кременці була одна з вузлових ділянок Брусиловського прориву.

Впродовж 1917–1920 рр. місто 7 разів переходило з рук у руки, від жовтня 1920 р. до вересня 1939 р. належало до Польщі (Волинське воєводство); у міжвоєнні роки місто – центр Волинської єпархії; тут збудували ватну фабрику (1936 р. ) і тютюновий завод (1938 р.), упорядкували вулиці, засадили лісом схили гір.

1919 р. громадськість міста організувала товариство “Просвіта”, яке заснувало Кременецьку українську книгарню (згодом – найбільша на Волині), створило понад 90 читалень і проіснувало до 1936 р.; відновило діяльність у 1989 р. Повітова управа і читальня “Просвіти” діяли в будинку Б. Козубського, на якому в 1993 р. відкрито пам’ятну таблицю.

У місті надруковано “Малий Кобзар” Т. Шевченка (1922 р.), виходили літературний журнал “Хвиля” (від 12 лютого 1923 р. – 2 числа; видавець Ф. Півниченко, редактори: Улас Самчук (під псевдонімом А. Офіренко), В. Данильченко й А. Гайовий), журнали “Духовний сіяч”(1920–1922; редактор О. Вітенко) та “Церква і нарід” (1935–1936; редактор Іван Власовський; обидва – закрила польська влада), євангельсько-християнський місячник “Будівничий церкви Божої” (1935–1936 рр.; за редакцією Д. Гарасевича в співпраці з американською місією Церкви Божої), релігійний щомісячник “Євангельський Голос” (1936 р.; видавці – М. Вербицький і Г. Федишин), газета “Крем’янецький вісник” (від 20 липня 1941 до 3 лютого 1944 рр.; редактор – Аркадій Трачук).

У 1931 р. у Кременці з 19997 осіб: 42,5% – українці, 36,5% – євреї, 15,5% – поляки, 4,5% – росіяни. Для українського населення тоді функціонувала лише одна середня школа з рідною мовою навчання. Проте до комплексу Кременецького польського ліцею належали: учительська семінарія, гімназія ім. Чацького, семикласна школа, середня рільничо-лісівнича школа у Білокриниці, технічноремісничі школи у Вишнівці та Смизі, дитячий садок.

Протягом 1933–1935 рр. було велике безробіття, робітники страйкували, вимагаючи кращих умов праці. В пошуках кращої долі у 1931–1937 рр. із Кременця виїхало 253 особи на заробітки до Арґентини, Бразилії, Канади, США,  ранції.

1937 р. з ініціативи польських учених Ф. Мончака (1898–1941) і З. Опольського був створений краєзнавчий музей, який діє донині.

Від 1939 р. Кременець – під радянською владою; отримавши статус міста обласного підпорядкування, відійшов до Тернопільської області. Радянська влада відкрила кілька загальноосвітніх українських шкіл, державний учительський інститут (1940 р., який у 1969 р. реорганізовано у педагогічний і переведено у м. Тернопіль), музичну школу (1939 р., нині школа мистецтв ім. М. Вериківського), фельдшерсько-акушерську школу (1940 р., нині медичне училище ім. А. Річинського), забезпечила населення безплатним медичним обслуговуванням, але розпустила всі громадські організації, які тут раніше діяли, встановила жорсткий ідеологічний контроль за всіма культурно-освітніми закладами й розгорнула масштабні політичні репресії проти учнівської і студентської молоді, інтеліґенції, просвітян, членів партій, колишніх політв’язнів Берези Картузької.

Від 3 липня 1941 р. до 19 березня 1944 р. місто – під німецькою окупацією.

Близько 2 тисяч кременчан вивезли на каторжні роботи до Німеччини. Центральну частину міста нацисти перетворили в ґетто для понад 15 тисяч євреїв; після їхнього розстрілу вона була зруйнована пожежею у ніч із 2 на 3 вересня 1942 р. Розстріляних поховали у Пісковоському рові; нині на цьому місці встановлено пам’ятник жертвам нацизму. 1943 р. кременчани активно прилучилися до Руху Опору, в роки війни на околицях міста діяли 4 українські збройні формування різної політичної орієнтації.

Після другого приходу радянської влади ОУН і УПА поповнили 78 юнаків та дівчат; 15 членів ОУН загинули, зокрема командир першого регулярного загону повстанців на Кременеччині Микола Медвецький (Недзвецький, “Хрін”; 1911–1945), сотник Роман Шушкевич (“Бурлаченко”; 1910–1945), начальник станичної школи Олексій Польовий (1915–1944), Володимир Смикуржевський (“Троян”; 1918–1947), Михайло Шушкевич (“Чубко”, 1922–1944), Павло Гарячий (1908–1943) та інші; членів їхніх родин вислано на каторжні роботи у Сибір. За свідченнями старожилів, у 1944–1953 рр. органи НКДБ-МДБ репресували сотні жителів міста за підозрою у зв’язках з ОУН та УПА; Іван Пікулин (“Ясенько”, 1927 р. н.) – реабілітований.

Із мобілізованих на фронти німецько-радянської війни понад 2 тисячі чоловіків: 322 – загинули, 200 – пропали безвісти.

За післявоєнні десятиліття в Кременці відновив роботу тютюново-ферментний завод (заснований у 1928 р.), збудовано низку промислових підприємств, зокрема меблеву фабрику (1944 р.), цукровий завод (1965 р.), хлібзавод (1973 р.), фабрику з виробництва ватину (1980 р.).

У межах міста є визначні пам’ятки: археологічна (від пізнього палеоліту до залізної доби) – гора Куличівка (знахідки розкопок зберігаються в ТОКМ); замкова гора “Бона” зі залишками фортеці (вежа з брамою та оборонні мури);  будинок родини Словацьких (17 ст.; Юліуш Словацький жив тут у 1814–1828 рр. У 1969 р. на подвір’ї встановлено мармурове погруддя поета (скульптор В. Бородай), від 2002 р. тут діє літературно-мемо-ріальний музей Ю. Словацького); споруди колишнього Василіянського монастиря (17 ст.; у його формах поєднані тип тридольної української церкви з формами польських костелів епохи Відродження); двоповерховий палац Кароліни Дзембовської (збудував у 1-й пол. 18 ст. архітектор Ю. Ґофман, у 1809 р. англійський садівник Діонісій Міклер розбив навколо нього чудовий парк); житловий будинок “Близнята” (унікальна барокова споруда 17–18 ст., що складається із двох однакових з’єднаних будинків з окремими двосхилими дахами); комплекс колеґіуму чину єзуїтів, споруджений коштом родини Вишневецьких (1743 р.). Архітектор Паоло Фонтана поєднав костел і 2 навчальних корпуси-келії в єдиному ансамблі; храм було освячено на честь Ігнатія Лойоли і Станіслава Костки. У 1803–1805 рр. Тадеуш Чацький разом із Гуґо Коллонтаєм на базі колеґіуму заснували Вищий Волинський ліцей; фундація Т. Чацького придбали для ліцею бібліотеку екс-короля Польщі Станіслава Понятовського і колекцію наукових приладів.

За участь студентів колеґіуму в польському визвольному повстанні (1831 р.) цей навчальний заклад у 1834 р. ліквідували, наукові прилади та бібліотеку (понад 50000 томів, у т. ч. 1500 інкунабул (першодруків, надрукованих до 1500 р.) конфіскували і передали новоствореному університетові святого Володимира в м. Київ. Наприкінці 20 ст. комплекс колеґіуму визнано пам’яткою архітектури державного значення. Нині споруда костелу належить до Московського па тріархату.

У Кременці є кілька некрополів, зокрема П’ятницький цвинтар (Козацький; із могилами українських козаків, які загинули у 1648–1651 рр.), старовинний польський цвинтар, військове кладовище (захоронено 200 бійців Червоної армії – 10 індивідуальних могил і одна братська), Монастирське кладовище (захоронено 187 бійців ЧА, з них 154 – в братській могилі, на якій встановлено Меморіал слави – скульптурна фіґура воїна на постаменті (1985 р.); на Туницькому цвинтарі на могилі воїна ЧА В. Медведева, який загинув у 1944 р., встановлений пам’ятник у вигляді стели, що закінчується п’ятикутною зіркою.

Місто – друга база гірськолижного спорту в Україні після Ворохти. Санна траса – єдина в Україні; на її базі працює дитячо-юнацька спортивна школа; один з її випускників – Андрій Пушкар (1985 р. н.) у 2008 р. став чемпіоном світу з армреслінгу.

Парафіяни Кременця мають змогу відвідувати: собор Преображення Господнього (1743 р., архітектор Павло Гіжицький; у соборі тривають роботи з облаштування нижнього підземного храму на честь цілителя Агапіта Печерського, монаха Києво-Печерської лаври часів Київської Русі); церкви Воздвиження Чесного Хреста Господнього (дерев’яна, 1889 р., недавно відреставрована), святого рівноапостольного князя Володимира Великого (1947 р., дерев’яна; перенесена зі с. Шпиколоси у 1997 р. і встановлена на вул. Переліски), Святої Трійці (1993 р.).

1991 р. в місті відновлено ботанічний сад.

У 1995 р. встановлено пам’ятник Т. Шевченку (скульптор Я. Чайка); 2013 р. – воїнам-інтернаціоналістам.

2001 р. створено Кременецько-Почаївський державний історико-архітектурний заповідник.

2011 р. в Кременці відкріто пам'ятник С. Бандері, споруджено коштом місцевого мецената Володимира Чуби.

Нині у Кременці діють обласний гуманітарно-педагогічний інститут ім. Т. Шевченка (2003 р. реорганізований із педколеджу), медичне училище ім. А. Річинського, професійний ліцей, 8 ЗОШ 1–3 ступенів (у т. ч. гімназія, ліцей ім. Уласа Самчука (заснований у 1991 р.), школа-інтернат), 3 дитячих садочки, 4 бібліотеки, районний Будинок культури, районний Будинок дитячої творчості, дитячоюнацька спортивна школа (засн. у 1952 р.), школа мистецтв ім. М. Вериківського, обласний літературно-меморіальний музей Ю. Словацького, краєзнавчий музей, ряд народних колективів художньої самодіяльності; районна лікарня, центр первинної медико-санітарної допомоги, стоматолічна поліклініка, амбулаторія загальної практики та сімейної медицини, 2 здоровпункти, дитячий психоневрологічний санаторій, лабораторія Держсанепідслужби; виходять районна газета “Діалог” та “Кременецький вісник” (від 1999 р.; співзасновники – Кременецька, Почаївська міськради).

У Кременці народились: ізраїльський військовий і політичний діяч Йосеф Авідар (1906–1995), літератор, педагог, краєзнавець Валентина Адамович (1930 р. н.), правник, ґенерал-майор Віктор Андрейчук (1956 р. н.), музикознавець, філософ Неоніла Бабій-Очеретовська (1947 р. н.), педагог, учений-фізик Юліан Барац (1889–1938), спортсмен (стрибки на лижах із трампліна) Віктор Бережанський (1973 р. н.), науковець, лікар-патолог Віктор Бессер (1825–1890), військовик Юрій Борецький (1940 р. н.), педагог, науковець Наталя Вадзюк-Щудлюк (1932 р. н.), військовик, бригадний комісар Михайло Вайнберґ (1899–1938), брати педагог Левон Вартабедян (1952–р. см. невід.), педагог, художник-аматор Олег Вартабедян (1952 р. н.), спортсмен (стрибки з трампліна) Микола Василюк (1915–1985), тренер (легка атлетика), діяч спорту Михайло Васірук (1951 р. н.), художник Віталій Вербицький (1967 р. н.), композитор, дириґент, фольклорист, педагог, музично-громадський діяч Михайло Вериківський (1896–1962), художниця Лідія Візеркалюк (1913–р. см. невід.), скрипаль-альтист Андрій Війтович (1971 р. н.), вчений у галузі геології Вадим Вітенко (1926–1991), краєзнавець, фольклорист Олександр Вітенко (1893–1973), громадсько-політичний діяч Олег Вітович (1967 р. н.), народна майстриня (писанкарство) Надія Волощук (1978 р. н.), художник, літератор Іван Гарасевич (1914–1977), вчений-географ Гліб-Симон Гаюк (1939 р. н.), церковний діяч, теолог, протоієрей Семен Гаюк (1909–1997), спортсмен із лижного двоборства, тренер Петро Генюк (1962 р. н.), педагог, дириґент, фольклорист Іван Гіпський (1901–1978), польський живописець Кременець відвідали: Оноре де Бальзак, Марія Конопніцька, Ференц Ліст (в березні 1847 р. виступив із двома концертами); Феофан Прокопович, Григорій Сковорода, Леся Українка, Тарас Шевченко (восени 1846 р., на основі зібраних матеріалів про гайдамацьке повстання 18 ст. написав повість “Варнак” та однойменну поему).

У місті служили в армії російський мандрівник М. Пржевальський та український історик і мислитель В. Липинський.

У 20 ст. тут побували видатні поети: у 1953 р. – Андрій Малишко (1912–1970), у 1957 р. – Павло Тичина (1891–1967), 1959 р. – Максим Рильський (1895–1964), 1969 р. – Микола Бажан (1904–1983).

Нині проживають і працюють художник Валентин Величко (1942 р. н.), бард Василь Жданкін (1958 р. н.), літератор Юрій Камаєв (1971 р. н.).