Навколо Києва – туристичні маршрути вихідного дня

_Київ-1-2

Скачать карту «Київ та околиці №1, 2 - Макарів, Вишневе»

Скачать «Карты областей и городов Украины» бесплатно, а также скачать много других карт можно в нашем  архиве карт

  • Маршрут Північний (Михайлівка-Рубежівка • Ворзель • Немішаєве (Мироцьке) • Гостомель • Ірпінь • Вишгород • Нові Петрівці • Зазим’я • Пухівка)

Можна сміливо сказати - більшість киян скептично ставиться до мандрівок околицями Києва. Мовляв, що тут цікавого. Тому зовсім не дивно, що пересічний мешканець столиці, повертаючись потягом з кримського курорту, чухає потилицю, поглянувши на пагорби Київського плато. «Що це за гори? Може, я потяг переплутав і їду в Прикарпаття замість Києва?»

Бурхливе київське життя «затягує». Робота, робота і ще раз робота. Вгору поглянути ніколи. Тролейбуси, трамваї, метро і нескінченні затори на автошляхах. Тому й хочеться полинути подалі від Києва, до моря, у Крим, а нині - все частіше на береги Анталії та Єгипту. Уїк-енди спливають перед телевізором або у барі за келихом пива. Є, звичайно, частина киян, для яких околиці міста (котеджні містечка Кончі-Заспи, Пущі-Водиці і т.д.) - рідний дім. Але є і архаїчна каста романтиків, які обожнюють подорожувати навколо Києва. Якщо ви зпосеред останніх, або лише плануєте відкрити для себе околиці нашої столиці - наступні маршрути саме для вас.

Маршрут Південний (Креничі • Підгірці • Боярка • Білогородка • Ясногородка • Копилів • Калинівка • Гурівщина • Катеринівка)

околицями КиєваОтже, з Києва вирушаємо новою Обухівською трасою на південь. Попереджаємо, не затримуйтесь у придорожніх закладах відпочинку, яких тут чи не найбільше в Україні - згаєте час і гроші. У Лісниках звертаємо з траси і через Ходосівку - село, засноване преподобним Феодосієм Печерським (раніше звалося Феодосієвкою), прямуємо до Креничів - першого пункту нашої подорожі. Перед Ходосівкою можете звернути увагу на затоплений двохповерховий дот Київського укріп району, що височіє над дзеркалом ставка.

Креничі. Покровська церква (1761 р.)

Креничі. Покровська церква (1761 р.)

Креничі розташовані у долині між високими пагорбами Київського плато. Місцевість тут дуже схожа на гірську: вузькі, серпантином покручені шляхи, глибокі яри і невеликі сільські хати, що притулились під зарослими лісом та чагарником пагорбами. Село отримало свою назву завдяки численним джерелам, що витікають зпід пагорбів - криницям (креницям). Заснували Креничі у XVII столітті, а у 1761 році ігумея Богословського жіночого монастиря Ксанфія Протанська збудувала тут дерев’яну церкву Покрови Богородиці. Будівля зовні здається дуже простою: горизонтальна шалівка, три невеликих зруби, вкриті двосхилим дахом з однією маленькою банею. Але її архітектурне коріння сягає найдавніших зразків українського дерев’яного зодчества. Архаїзм (в хорошому розумінні) пронизує не лише церкву, а й дзвіницю, що гармонійно доповнює архітектурний ансамбль.

Підгірці. Михайлівська церква (1742 р.)

Михайлівська церква (1742 р.)

За кілька кілометрів від Креничів розташоване село Підгірці. Згідно з давніми переказами, воно виникло ще в часи Київської Русі. Назва села чітко характеризує його географічне розташування - пагорби Київського плато, під якими лежать Підгірці, нагадують справжні гори. І дороги тут нагадують гірські, тому будьте обережні на крутих спусках.

У Підгірцях збереглася ще одна пам’ятка дерев’яного зодчества - Михайлівська церква. Вона, як і храм у Креничах, є зразком клітського типу архітектури, який був характерним для дерев’яних будівель княжої доби. Головною особливістю цього типу є розташування в основі будівлі найпростішої дерев’яної конструкції  - кліті-зрубу, утвореного покладеними один на одного вінцями з колод.

Михайлівська церква була збудована у 1742 році. У XIX столітті поряд з нею поставили невелику двоярусну дзвіницю. Храм утворений трьома зрубами, що накриті спільним дахом, завершеним трьома банями. Дивно, як у ньому збереглися різьблення та розписи XIX століття, адже радянська влада ставилась до підгорецької святині без особливої поваги, влаштувавши у ній склад збіжжя.

Із Підгірців обережно (щоб не заплутатись) вирулюємо на шосе, що веде до Глевахи (15 км). Виїжджаємо на трасу Е-95 і прямуємо на північ. За 4 км повертаємо ліворуч, у Віту-Поштову, а вже звідси їдемо в Боярку. Місто Боярка утворилося в результаті складного синтезу кількох населених пунктів. Попередником сучасної Боярки було село Будаївка, що виникло ще у XVI столітті. За три кілометри від Будаївки лежало село Боярка, поряд з яким у 60-ті роки XIX століття збудували залізничну станцію гілки Київ-Фастів. Наприкінці XIX століття навколо станції почало рости дачне поселення, яке згодом зрослося з Будаївкою. Фактично новий населений пункт спочатку називався Боярка-Будаївка, а згодом - просто Боярка. Село ж Боярка поступово трансформувалося у Тарасівку.

Боярка. Земська школа (1913 р.)

Земська школа (1913 р.)

На початку XX століття дачне поселення Боярка було популярним місцем відпочинку киян. Неодноразово тут бували композитор Микола Лисенко, актриса Марія Заньковецька, письменник Борис Грінченко, поет Семен Надсон (одне з урочищ Боярки нині називається долиною Надсона). А відомий єврейський письменник Шолом-Алейхем взагалі прославив Боярку на весь світ, описавши її під назвою Бейберик у своєму творі «Тев’є-молочник».

1913 року в Боярці збудували земську школу. Фасади цієї цікавої споруди (нині це корпус загальноосвітньої школи) вкриті багатим декором. Орнаменти карнизів і наличників характерні скоріше для палацової архітектури, ніж для закладу освіти. У 1921 році будівля школи виконувала функції гуртожитку робітників, що працювали на заготівлі лісу. Центром заготівлі стала залізнична станція Боярка, до якої провели вузькоколійку. Серед будівельників вузькоколійки був і молодий революціонер, майбутній письменник Микола Островський. Події того бурхливого року він описав у своєму романі «Як гартувалася сталь». Нині перед входом у колишню земську школу стоїть пам’ятник головному герою цього твору - Павці Корчагіну, а неподалік, поряд з краєзнавчим музеєм, стоїть бюст Островського. Ще одним пам’ятником «героїчній» вузькоколійці є унікальний паротяг К-15776 («Кукушка»), встановлений на постамент біля залізничної станції.

Боярка. Церква Архістратига Михаїла (1901 р.)

Церква Архістратига Михаїла (1901 р.)

Головною культовою спорудою Боярки є велика мурована церква Архістратига Ми хаїла, збудована у 1901 році на місці старої дерев’яної. Храм має один купол та прибудовану дзвіницю. Спорудили його у популярному на початку XX століття цегляному стилі. Але порівняно з деякими іншими будівлями, зведеними у ті часи (церквами у Переяславі, Пархомівці, Нових Петрівцях та ін.), декор цього храму зовсім небагатий. Поряд із церквою розташоване городище часів Київської Русі.

Крім Михайлівської церкви та земської школи до цікавинок Боярки можна віднести дачні будиночки початку XX століття та старовинне лісництво, з новою «іграшково-сірниковою» церквою Винесення Чесних Древ Хреста Господнього.

Із Боярки вирушаємо до села Білогородка, яке є одним із найстаріших на Київщині. На місці сучасної Білогородки раніше стояло місто Білгород, засноване князем Володимиром Великим у 990 році (деякі дослідники називають значно давніший період). Це був головний і найпотужніший форпост на шляху до Києва, який повинен був першим приймати удари войовничих печенігів. Місто оточили величезними валами, на яких звели масивні дерев’яні стіни. До прийняття Володимиром християнства тут розміщувався один з княжих гаремів (князь тримав у Білгороді 300 наложниць). 992 року в місті заснували єпископську кафедру, а у 1144-му збудували кам’яний собор Святих Апостолів. І кафедра, і собор проіснували до татаро-монгольської навали.

У часи князя Володимира Великого кордон між Київським та Древлянським князівствами проходив по річці Ірпінь. Князь Олег Віщий ще на початку X століття підкорив древлян, але довгий час вони бунтували проти київських князів. Антагонізм між князівствами був подоланий лише після того, як у 990 році Володимир посадив свого сина Святослава намісником у древлянських землях. На думку багатьох істориків (наприклад, академіка Б. Рибакова), саме Білгород став новою столицею древлян. Полчища Батия у 1240 році зруйнували Білгород. Нині про це літописне місто нагадує величезне городище X—XIII століть, оточене кількома рядами валів. Воно розташоване у західній частині Білогородки, на високому правому березі Ірпеня. Площа городища 110 га, це одне з найбільших городищ княжої доби в Україні. Відродився Білгород наприкінці XIII століття. У 1320 році поряд з містом, на березі Ірпеня відбулася битва між литовсько-жмудським військом Великого Князя литовського Гедиміна, що було підкріплене заго-нами з північно-західних руських князівств, та нечисленними військами одного з останніх Рюриковичів у Києві - князя Станіслава, який вважався васалом золотоординських ханів. Незважаючи на допомогу татар та союзних військ переяславського князя Олега, Станіслав зазнав поразки та втік у Рязанське князівство. З того часу фактичними володарями у Київському князівстві стали литовські намісники.

Літописний Білгород поступово перетворився у містечко Білогородка. У XIX столітті через нього проходив Житомирський поштовий тракт, але після відкриття шосе Київ-Брест Білогородка залишилась у стороні від важливих торгових шляхів.

1667 року, після Андрусівського миру, поряд з Білогородкою пройшов кордон між Росією та Польщею. Містечко стало прикордонним і почало розростатись на захід.

Гнатівка. Цвинтарна каплиця (1905 р.)

Цвинтарна каплиця (1905 р.)

Західне передмістя у XVIII столітті належало князю Гнату (Ігнатію) Шуйському. На честь князя воно почало називатись Гнатівкою. Поступово Гнатівку заселили євреї (у 1861 році тут мешкало 500 осіб, з яких 400 були євреями) і перетворилась на значний торговий осередок.

Нині Білогородка - велике село з майже шеститисячним населенням. Гнатівка стала окремим селом і належить до Гореницької сільської ради. Крім городища з кількома рядами валів, до туристичних об’єктів у Білогородці можна віднести хіба що величезну церкву Воскресіння Христового. Цю помпезну будівлю звели вже у XXI столітті на східній околиці села. У Гнатівці збереглась велика цегляна цвинтарна каплиця, збудована у 1905 році. Під каплицею є склеп, до якого веде великий пролом - наслідок діяльності грабіжників. Каплиця стоїть на цвинтарі, праворуч від шосе, яким ми вирушаємо на захід, і через Неграші потрапляємо у Ясногородку. У цьому селі розташована найбільша в Україні страусина ферма (80 га). Нині це популярний туристичний об’єкт. Крім вольєрів із страусами, поголів’я яких вже перевалило за дві сотні, та кормових угідь, тут розміщено невеликий звіринець, дитячий майданчик та шинок. У шинку можна скуштувати страви із страусятини, а також придбати різні сувеніри (наприклад, писанки із страусиних яєць).

Із Ясногородки вирушаємо на північний захід, до села Копилів. Тут зберігся рідкісний для Київщини садибно-парковий комплекс кінця XIX - початку XX ст., споруджений на кошти барона Миколи Карловича фон Мекка. Будинок із водонапірною баштою, парк з озером та розарієм, вітряки, молочна ферма, кінний завод - таким згадував маєток фон Мекка у своїх листах Петро Ілліч Чайковський. Великий композитор двічі відвідував Копилів (барон фон Мекк був одружений з його племінницею) і навіть написав тут кілька п’єс. Радянська влада без належної поваги віднеслась до історико-культурних пам’яток Копилова: озеро засипали, розарії знищили, парк занепав. У садибному будинку в 20-30 роках містилась сільськогосподарська школа, під час німецької окупації - штаб, у повоєнні роки - відділення районної лікарні. Але найтяжчими для садиби стали «буремні» 90-ті.

Ще на початку 2007 року садиба у Копилові перебувала у критичному стані й потребувала термінової реставрації. Міністерство культури і туризму взялося підтримати Копилівський садибно-парковий комплекс і профінансувати його відновлення. Меценатом реставрації виступила група компаній GV group. Згідно з розробленим ними проектом, у садибному будинку буде готель, в якому відтворять середовище початку XX століття, а неподалік буде збудовано найбільший в Україні гольф-клуб - «Royal Kyiv Golf Club». Це буде великий туристично-розважальний комплекс з полями для гольфу, великим парком, оздоровчими закладами і навіть міні-зоопарком. Хочеться вірити, що буде...

Гурівщина. Поштова станція (1846 р.)

Гурівщина. Поштова станція (1846 р.)

Далі виїжджаємо на трасу Е-40 (М-06). Тут маємо три цікаві пам’ятки архітектури - поштові станції. Розташовані станції відповідно у Калинівці, Гурівщині та Катеринівці. Хоча останнього села вже не існує, воно стало части-ною Києва (нині це 15-й км траси). Траса Е-40 - колишнє Брест-Литовське шосе. Проклали його на початку XIX століття. У 1827 році поштовою службою Російської імперії був організований рух диліжансів за маршрутом Київ-Житомир-Радзивілів (кінцевим пунктом був кордон з Австрією), а у 1846 році на Брест-Литовському шосе збудували поштові стації. Будували станції за типовим проектом, тому всі вони практично однакові. При кожній станції був невеличкий готель (трактир), стайня, візницька і каретна. У ті часи це були єдині цивілізовані місця зупинки у дорозі. Наприкінці XIX століття до станцій проклали телеграфний зв’язок, вони стали поштово-телеграфними.

Для будівель поштових станцій, розташованих на ділянці траси Е-40 Калинівка-Київ, характерні неоґотичні архітектурні форми. Це Т-подібні одноповерхові споруди з високими стрільчастими вікнами. У 60-х роках XX століття їх облицювали керамічною плиткою. Нині в приміщеннях колишніх поштових станцій розміщені придорожні крамниці, кафе та інші заклади (зокрема, готелі та сауни). Завершуємо маршрут на 15-й км траси Київ-Житомир. Це вже практично територія Києва.