Почаїв – старовинне українське місто

_prev_sh_PochaivСкачать «Почаїв - план міста»

Скачать «Карты областей и городов Украины» бесплатно, а также скачать много других карт можно в нашем  архиве карт

Почаїв – старовинне українське місто, яке розкинулось на одній із височин низькогірного пасма Вороняків (частини Гологоро-Кременецького кряжу) на Тернопільщині.

Сьогодні Почаїв з прилеглими селами Старий Тараж і Комарин утворюють Почаївську міську об’єднану територіальну громаду, центр якої знаходиться на перехресті автошляхів Р-26 та Т-2013. Найближча залізнична станція – Кременець, що знаходиться за 20 км від міста.

Відстань від м.Почаїв до м.Тернопіль автодорогою становить – 67 км (залізницею - 75 км), до с.Старий Тараж - 7,2 км, до с.Комарин -8,8 км, до м.Кременця– 18 км.

Населення міста (на 01.01.2018 р.) – 7 735 особи.

Почаїв Почаїв відомий в світі розташованою на його території Почаївською Свято-Успенською лаврою та святими місцями навколо неї.

Сторінка історії

У 1930-х рр. археологічна експедиція під керівництвом Олександра Цинкаловського розвідувала на території краю давні поселення. У Почаєві були виявлені поселення бронзового віку, зокрема тшинецько-комарівської культури (15–12 ст. до н. е.), знайдено крем’яні знаряддя праці неолітичної доби.

Встановлено, що перші поселення на території м. Почаїв виникли в 2 тисячолітті до н. е. і належать до бронзового віку. В результаті наступних археологічних досліджень виявлено також поселення часів Київської Русі, датовані 9–2 ст. у грамоті князя Казимира Яґайловича.

Минуле Почаєва здавна нерозривно пов’язане з історією місцевого монастиря. Як твердять окремі дослідники, перші ченці, учні відомих Кирила і Мефодія, поселилися в печерах на горі Почаївській ще у 9 ст.

За іншими версіями, монастир виник у 1240 р., коли в Почаїв прийшли, рятуючись від монголо-татарської навали, ченці з Києва. Вони в печерах на горі заснували скитецький монастир. За переказом, ченці назвали поселення Почаєвом – на честь річки Почайни (в місці, де вона впадає в Дніпро, була хрещена Русь). Топонім Почаїв за граматичною формою похідний від дохристиянського імені Почай. Деякі дослідники виводять назву міста від слов’янського слова “поча” – калюжа, болото, адже гора Почаївська в давні часи з усіх боків була оточена болотами. Назву міста пов’язують також із трансформованим виразом “Поча Діва” – творити чудеса. Цей вислів виник після 1261 р., коли на горі Почаївській у вогненному стовпі з’явилася Мати Божа, залишивши на камені відбиток стопи, з якого потекла цілюща вода. Згадане місце стало “серцем” монастиря, центром його забудови.

Історію монастиря, як і історію міста, можна умовно розділити на декілька основних етапи.

Перший – із часу виникнення і до 1721 р. У 1442 р. великий князь литовський Казимир IV Яґеллончик передав маєток Єрофеївка (так тоді називався Почаїв) кременецькому війтові, 1450 р. – слузі Васькові Стрільцю; згодом Почаїв належав панам Бережецьким, від 1527 р. – заможному українському шляхетному роду Гойських (Гостських). 1602 р. маєток Почаїв, за заповітом Гойської, передали польському шляхетському родові Фірлеїв. У 1662–1802 р. містечко належало Тарновським, а територіально – до Дубнівського, потім до Кременецького повітів Волинської губернії. Тарновські у 2-й половині 17 ст. осадили під монастирем с. Новий Почаїв, у 2-й половині 18 ст. – с. Березина. 1802 р. Тарновські заставили містечко Почаїв і село Березина Почаївському монастиреві, 1842 р. за указом імператора Миколи І монастирське село Юридика і заставні поселення передані палаті державного майна, 1858 р. – остаточно приєднані до державних маєтків.

14 листопада 1597 р. в присутності свідків Ганна Гойська (Гостська) з роду Козинських, маючи у своєму маєткові при селі Почаїв кам’яну церкву Успіння Божої Матері й дбаючи про те, “иж бы уставичная хвала Божия была”, надумала тут “монастырь збудувати” і підписала “Дарчу грамоту”, за якою надала “для выживеня их” 10 волок (бл. 200 га) орного та неорного поля, землю та ліси коло церкви й шість сімей підданих, які по сусідству зі с. Почаїв (нині с. Старий Почаїв) започаткували нове поселення (це монастирське село, відоме згодом під назвами Монастирська Юридика, Фундушова Юридика, Почаївська Юридика, Юридика, становить найдавнішу складову нинішнього міста Почаїв). Крім того, на монастир щорічно передавали 300 срібних карбованців та церковну десятину хліба з почаївських маєтків. Так був заснований монастир із записаною у грамоті умовою: не іншого віросповідання як православного. Кожного, хто наважиться порушити волю засновниці й завдати її дітищу якоїсь кривди, пані позивала “на страшный справедливый и нелицимирный суд пред маестат Божи ку декретови его святому”. Поряд із Успенською церквою в 1649 р. на пожертви дідичів із Бережців Федора та Єви Домашевських збудували собор Пресвятої Трійці (у 1773 р. його знесли); крім того, подружжя подарувало на користь монастиря 20 тис. польських злотих. У 1597 р. монастир отримав від Ганни Гойської чудотворну ікону Матері Божої, яку їй подарував митрополит Неофіт із Константинополя.

Уже в першій половині 17 ст. монастир був помітним осередком релігійного й культурного життя Волині.

Першим ігуменом монастиря став Іов Залізо (Іов Желізо, Іов Почаївський), який перетворив монастир із скитецького на спільножитний, значно розширивши володіння.

1618 р. відомий письменник і видавець Кирило Ставровецький (Транквіліон) опублікував тут свою працю “Зерцало богословіи”. Літературною діяльністю займався також Іов Желізо, якого після смерті, у 1659 р., було канонізовано (зараховано до святих Української Православної Церкви).

У липні 1675 р. Почаївський монастир витримав облогу турецько-татарського війська. Ця подія лягла в основу відомого переказу про порятунок обителі Божою Матір’ю, яка з’явилася над нею з небесним воїнством і завернула стріли нападників на них. В Успенському соборі лаври є велике панно, що відображає цю героїчну оборону.

Другий – греко-католицький – період тривав від 1721 до 1831 р., коли монастир увійшов до Чину св. Василія Великого, перейшовши в греко-католицьку церкву. В цей час монастир набув апогею свого розвитку.

Василіяни активно займалися також видавничою діяльністю та освітою. Близько 1730 р. при монастирі василіян заходами Луцького греко-католицького єпископа Ф. Лубенецького-Рудницького та ігумена Г. Козубського засновано друкарню.

Перше велике книжкове видання друкарні – “Служебник” (1735 р.). До найважливіших друків належать збірки “Гора Почаївська”, де вміщено житіє Іова Заліза (Іова Почаївського), нотний Іормологіон (1766 і 1775 рр.), збірка повчань та проповідей “Народовіщані” (1768 р.), “Богословія наравоучителная” П. Антуана (1776 р.), “Богогласник” та “Біблія” (1798 р.).

Наприкінці 18 ст. друкарня була єдиною в Україні, що випускала книжки українською мовою (правила доброго тону “Політика світська”, порадник І. Лемкевича “Книжиця для господарства...”, Ю. Добриловського “Науки парохіяльнія” 1792, 1794). Протягом 18–початку. 19 ст. почаївська друкарня видала 148 книжок церковнослов’янською та українською мовами, 32 – польською і 7 латинською.

Префекти (керівники) друкарні: А.-А. Громачевський, С. Коберський; ґравери А. Голота, Адам та Йосип Ґочемські, Ф. Стрільбицький. У почаївських друках уперше застосували курсив; Євангеліє 1759 р. важило 16 кг. Від 2-ї половини 19 ст. до 1914 р. тут випускали релігійну літературу, збірки пісень (у т. ч. перевидали “Богогласник”), газету “Волинські єпархіальні відомості”.

Тоді заснували 3-річну загальноосвітню та 3–4-річну повітову школи, що діяли при монастирі. В цих школах навчалися новіціяти та діти довколишньої шляхти. Як згадував згодом один із шляхтичів, у дитинстві він ходив сюди до грека-бакаляра по науку.

Найпомітнішою подією в житті монастиря було будівництво в 1772–1782 рр. Почаївського Свято-Успенського собору. Його фундатором став ґраф Микола Потоцький, який пожертвував на будівництво храму і коронацію у вересні 1773 р. ікони Матері Божої Почаївської 2244 тис. злотих. Він запросив архітектора Готфріда Гофмана, щоби той збудував величний собор у стилі бароко; згодом до роботи прилучилися львівські будівничі Ксаверій Кульчицький та М. і Петро Полієвські. Були збудовані Трапезна церква св. Варвари, церкви Іова Почаївського, Антонія та Феодосія Києвопечерських, мурована дзвіниця, архієрейський дім, влаштовано оборонні споруди.

Поруч із монастирем розвивалося місто, котре на той час нараховувало близько тисячі жителів, які займалися ремеслами, пов’язаними з виготовленням церковної атрибутики. Проте основним заняттям було землеробство. У містечку постійно перебувало багато паломників.

1778 р. Почаїв отримав маґдебурзьке право, і тоді ж ґраф Ян-Амор Тарновський виклопотав у короля Станіслава-Августа привілей на осадження в маєтку Почаїв містечка Новий Почаїв із власним гербом – зображенням Матері Божої на синьо-жовтому фоні. Нині він є основою герба міста.

За третім поділом Речі Посполитої (1795 р.) територія Почаєва відійшла до Російської імперії.

Третій період в історії монастиря розпочався з участі деяких ченців-василіян (в основному польської  національності) у польському повстанні 1831 р. Синод Російської православної церкви відібрав монастир у василіян і перевів його знову в російське православ’я.

В 1833 р. монастир отримав титул “Лавра” – найвищий титул чоловічого монастиря, що надавали за виняткові заслуги у поширенні та збереженні православ’я.

Протягом синодального періоду (російського православ'я) розбудова монастиря тривала. На місці старих були збудовані нові Святі ворота з надбрамною церквою (1836 р.).

У 1861–1871 рр. за проектом архітектора Костянтина Раструханова споруджено одну з найбільших в Україні дзвіницю з головним дзвоном вагою 720 пудів (11,52 тонни).

Після завершення будівництва було облаштовано територію, поліпшено роботу лікарні та школи, розширено бібліотеку.

До значних подій синодального періоду варто віднести спорудження Троїцького Собору (1905–1912 рр.) за проектом російського архітектора Олексія Щусєва (1873–1949). Зовні собор прикрасили трьома мозаїками, виконаними за ескізами художника, філософа, археолога, мандрівника і письменника Миколи Реріха (1874–1947). Збудований у псевдоруському стилі.

Продовжувала працювати і друкарня, де крім церковної літератури випускали: у 1887–1917 рр. російськомовний щотижневий журнал релігійного спрямування “Почаевский листок”, що у 1906 р. перетворився на орган чорносотенської організації “Союз Русского народа”, журнали “Почаевский листок” та “Волинские епархиальния ведомости”. Проте робота друкарні поступово занепадала, і з часом вона припинила свою діяльність.

Серед найактивніших російських шовіністів у той час були архієпископ Антон Храповицький та зрусифікований архімандрит монастиря Віталій Максименко. Почаївська Лавра стала центром русифікаційної діяльності на Волині.

У Лаврі працювали живописці: Антін (Антоній) Грушецький (1734–між 1793–1798); у 1807–1810 рр. – Лука Долинський (1745–1824); у 1886–1889 рр. в іконописній майстерні та 1897–1899 рр. у Лаврській школі – Андроник Лазарчук (1870–1934); протягом 1925–1931 рр. викладав у художній школі Олександр Якимчук (1899–1970).

У першій половині 19 ст. ґрафи Ржищевські осадили по сусідству з Новим Почаєвом село Новий Тараж, або Рідкодуби (нині належить до Почаєва).

1861 р. містечко Новий Почаїв у результаті селянської реформи стало центром Почаївської волості. Тут проживало 1228 жителів, було 346 дворів, діяло 15 крамничок, працювали невеликі підприємства – вапнярка, свічковий завод, цегельня. Населення займалося переважно ремеслами та землеробством. Проте основна частина місцевих жителів була безземельною. За реформою 1861 р. Почаїв віднесли до 5-ї місцевості з пішим наділом 6–7 десятин.

При цьому за ці наділи вимагали викуп, що у кілька разів перевищував їхню ринкову вартість. Тому в Почаєві регулярно вибухали селянські повстання проти “реформи”. Зубожіння населення призвело до еміґрації жителів за океан.

1862 р. у Почаєві проживало 58 державних селян, які були переведені на викуп лише у 1875 р. Малоземельні та безземельні селяни і після реформи продовжували працювати на лавру й поміщиків.

Наприкінці 19 ст. до Почаївської волості належало 22 населених пункти, об’єднані в 15 сільських громад. Із навчальних закладів на початку 20 ст. в Новому Почаєві була двокласна церковно-парафіяльна школа та школа грамоти. В 1880-х у Почаєві діяла поштова станція.

На початку 20 ст. в краї відбулися селянські виступи, пік яких припадав на 1905–1907 рр. У зв’язку зі згаданими подіями в Почаєві було утворене відділення реакційного чорносотенного “Союза русского народа”.

Із метою розвитку господарства та розширення торгівлі в 1911 р. створене “Товариство почаєво-лаврського кредиту”, яке надавало кредити заможним селянам.

У містечку, де було величезне скупчення богомольців, діяла лікарня на 16 ліжок і працював фельдшер. Лікар прибув сюди на постійну роботу лише в 1901 р.

Із навчальних закладів були парафіяльна школа (1900/01 рр. – 91 учень; 3 вчителі) та школа грамоти (38 учнів, 1 учитель).

У ході Першої світової війни Почаїв неодноразово переходив із рук в руки. 24 серпня 1915 р. Новий Почаїв, який після початку Першої світової війни опинився в прифронтовій смузі, зайняли австро-угорські війська; влітку 1916 р. – російська армія; в лютому 1918 р. – німецькі війська; у червні 1919 р. – більшовики; у серпні 1919 р. – поляки, яких 26 липня 1920 р. знову витіснили більшовики; 8 вересня 1920 р. сюди вдруге і надовго вступили польські війська. Протягом 1920–1939 рр. містечко – центр Почаївської ґміни Кременецького повіту.

За станом на 1931 р. тут проживало 2249 осіб, частина з яких працювала в кустарних майстернях із виготовлення церковного інвентарю та кількох підприємствах із переробки сільськогосподарської продукції. Основними заняттями залишалися землеробство і торгівля. В містечку торгували 257 дрібних крамничок.

У цей час лікарня, де працювало 2 лікарі, була розширена до 25 ліжок. На зміну церковно-приходській відкрито 2 семирічні школи, де навчалися 200 учнів. Розпочав роботу Український кооперативний банк, директором якого від 1933 р. був відомий громадсько-політичний діяч Семен Жук.

Протягом 1920–1936 рр. у місті діяла філія товариства “Просвіта”; після її закриття активісти осередку

С. Жук, О. Волошин та І. Романюк створили нову громадську організацію – Українське культурно-освітнє товариство (УКОТ), котре функціонувало до вересня 1939 р. і мало великий хор (керівник Семен Жук) та драматичний колектив (режисер О. Волошин).

На початку 1938 р. у Почаєві проживало 2249 осіб.

Від вересня 1939 р. містечко під радянською владою, яка почала “полювання” за членами ОУН, українською інтеліґенцією, просвітянами, зокрема заарештували і засудили до різних термінів ув’язнення просвітян Олексу Волошина та Івана Романюка.

На початку 1940 р. Почаїв отримав статус селища міського типу і став центром новоутвореного Почаївського району. На той час чисельність населення становила 4373 осіб. Після приходу радянської влади на основі майстерень, відібраних у Почаївської лаври, були створені споживче товариство і райпромкомбінат, розпочали роботу клуб, бібліотека. Навесні 1940 р. 116 господарств об’єдналися в колгосп. Почала виходити районна газета “Почаївська правда”. Семирічки було реорганізовано в середню школу. Кількість ліжок у лікарні збільшилася до 40.

Від 30 червня 1941 р. до 17 березня 1944 р. Почаїв – під німецькою окупацією. Всього в Почаївському районі нацисти знищили понад 2,5 тис. цивільних жителів, 1100 вивезли на роботу до Німеччини; спалили центр міста, де було єврейське ґетто; євреїв розстрілювали в трьох місцях.

Німецьких окупантів вибили з Почаєва війська 287-ї дивізії 1-го Українського фронту. На фронтах німецько-радянської війни загинув 101 чоловік, пропали безвісти 57, подальша доля 3 чоловіків невідома.

Після другого приходу радянської влади ОУН і УПА поповнили 78 юнаків та дівчат; загинули І. Данилюк, О. Волошин, П. Колісник, М. Крутяк, М. Мостенчук, І. Романчук, В. та І. Трохимлюки, П. Шатківський та інші; їхні родини депортували у Сибір.

Після війни відновили роботу лікарня, клуб, школа (1944/45 навчальний рік – 275 учнів, 15 учителів). 3 листопада 1944 р. вийшов перший після перерви номер “Почаївської правди”. 1948 р. у селах Новий Почаїв, Юридика і Новий Тараж створено три колгоспи, які 1950 р. об’єднані в одне господарство. У 1950-х рр. села об’єднано в поселення під назвою Почаїв, за яким залишено статус селища міського типу. 1944 р. відновлено роботу фабрики господарсько-побутових товарів, 1951–1952 рр. – відкрито промкомбінат та електростанцію, у 1957 р. –  плодоовочевий консервно-сушильний завод, 1963 р. створено пластмасовий цех, 1966 р. – взуттєву фабрику (1981 р. реорганізовано у ВО “Іква”), рембуддільницю, міжколгоспбуд, “Сільгосптехніку”, побуткомбінат, ПМК.

Наприкінці 1962 р. Почаїв втратив роль районного центру, але на розвитку поселення це мало позначилося. 1963 р. тут відкрили ПТУ. На 1960-і рр. припало значне розширення території міста: хутори Березина, Дубина, Новий Тараж, Підкаміньчик, Плетянка, Скит, Сміхи, Шалівка, Югени, Юридика приєднали до Почаєва, і вони стали його вулицями; у 1978 р. селищу надали статус міста; міській раді підпорядкували села Затишшя і Старий Почаїв (1992 р. Старий Почаїв став окремою сільрадою).

Після того, як Лавру в 1961 р., відвідав очільник СРСР Микита Хрущов, вона опинилася перед загрозою закриття. Влада відібрала поля, пасіку, сад і значну частину споруд (у т. ч. навіть у межах лаврських мурів), розігнала майже всіх монахів; були вивезені архів, бібліотека. Лавру постійно контролював КДБ. Після розпаду СРСР ченцям повернули переважну більшість відібраних у них споруд і частину землі, влада перестала втручатись у внутрішнє життя обителі.

Після кризи 1960-х рр. Лавра поступово відновлювала свою діяльність. Незмінним залишавсь її авторитет в православному світі. Свідченням цьому є візити патріархів: 1975 р. – Румунського Юстиніана (Марина), 1987 р. – Константинопольського Димитрія І (в миру – Димитриос Пападопулос; 1914–1990); Московської православної церкви: 1988 і 1990 рр. – Алексія ІІ (в миру – Алексій Рідігер; 1929–2008), 2009 р. – Кіріла (в миру – Владімір Гундяєв; 1946 р. н.) та інших.

Значними подіями для міста і лаври стали святкування 300-річчя визволення від татаро-турецької навали (1975 р.), 1000-річчя хрещення України-Русі (1988 р.), 750-річчя від заснування монастиря (1990 р.) та ін.

Протягом останніх років триває облаштування монастиря. Відкрито духовну семінарію, збудовано Літню церкву, два готелі, два млини, оновлено сад, пасіку, відкрито нові майстерні. У 2013 р. збудували храм Преображення Господнього.

Протягом 1990-х рр. у Почаєві припинили роботу або значно скоротили фабрики “Іква” і “Пластик”, овочесушильний завод; розпався колгосп (землі розпайовано між його колишніми членами) тощо. Натомість почали діяти нові готелі, заклади торгівлі й харчування, розвинувся туристичний бізнес. Усе це посприяло вступу Почаєва в Асоціацію малих міст України та отриманню герба і прапора (2005 р.).

Нині в Почаєві працюють підприємства торгівлі, громадського харчування, комбінат комунальних підприємств, теплові мережі “Тернопільтеплокомуненерго”, сількомунгосп, діють вище професійне училище (засноване у 1963 р.), ЗОШ 1–3 ступенів, ЗОШ 1 ступеня, дитячий садочок, музична школа, Будинок дитячої творчості, Будинок культури, 2 бібліотеки, Почаївський історико-художній музей (від 1959 р.), районна та обласна психоневрологічна лікарні, амбулаторія загальної практики та сімейної медицини, здоровпункт, психоневрологічний будинок-інтернат, стадіон, міський парк відпочинку з майданчиком для дітей.

У місті встановлено пам’ятники Тарасові Шевченку (1995 р., скульптор М. Невеселий), Богданові Хмельницькому (1978 р.), Борцям за свободу України (2009 р.), Жертвам голодомору (2009 р.), полеглим у німецько-радянській війні, жертвам голокосту (2009 р.).

На міському цвинтарі поховані 162 радянських воїни, які загинули в боях за визволення містечка; тут є 5 братських могил, в яких поховані солдати ЧА, на одній із них встановлений пам’ятник у формі обеліска.

У 2015 році в Почаєві утворилась об’єднана територіальна громада.

Почаївська Свято-Успенська Лавра

Існуючі туристичні об‘єкти на території Почаївської громади:

  • Почаївська Свято-Успенська Лавра – одна з найбільших святинь православ’я, центр паломництва християн з усього світу. Монастир був заснований в 1240 році монахами Києво- Печерської Лаври, які тікали з Києва, охопленого монголо-татарським нашестям. На горі, яку вони назвали Почаєвською, в природних печерах вони заснували свій храм.
  • До архітектурного комплексу Почаївської Лаври входить також Троїцький Собор (1906-1912 р.р.), збудований за проектом архітектора Олексія Щусєва. Собор прикрашений мозаїкою Миколи Реріха і в середині розписаний художниками школи В.Васнецова.
  • Печерний храм. У кам’яному гроті Печерного храму в срібній раці покояться мощі преподобного Іова Желізо. Усе своє довге життя (1551 –1651 р.р.) Їов горів і світив, як блискуча невгасима лампада православія всього українського народу. Він усамітнювався для молитви у невеликій печері, яка нині знаходиться поруч із його мощами.
  • Почаївський Свято-Духівський монастир - православний чоловічий монастир. Один з текстів заснування монастиря згадується 1219 р. повідомляє про чудесні видіння, явлені в 1197—1198 рр. на місці майбутньої обителі деяким мисливцям, і про заснування обителі разом з храмом Преображення Господнього у 1219 р. старцем Мефодієм з Афону. Він же перед тим осінню 1197 р., на місці монастиря спорудив маленьку капличку. Достеменно відомо та документально підтверджується, що в 1-й пол. XVIII ст. тут вже стояв скит Почаївської Лаври, а при василіанах в 1725 році був побудований храм в ім'я Св. Трійці і келії для ченців.
  • Церква Різдва Богородиці побудована на місці коронування в 1773 році Чудотворної Почаївської ікони Матері Божої. Храм спорудили в 1776-1780 роках. Поруч з церквою знаходиться монастирське кладовище. Саме тут був похований преподобний Амфілохій, до місця поховання якого і приїздить багато віруючих.
  • Почаївський історико-художній музей створений у 1959 р. з ініціативи Андріюка Андрія Васильовича як музей атеїзму. Після проголошення у 1991 році Незалежності України на вимогу Лаври він залишив будинок і переїхав в приміщення старої школи. Там розгорнули нову експозицію. Змінилася і назва музею. Він став музеєм духовної культури. В 2002 році музею вдалося знову отримати самостійність і назву Почаївський історико-художній музей. Музейна експозиція була побудована як комплекс окремих виставок, основну частину яких було присвячено історії Почаївської Лаври.