Карта реки Ворскла №7: Деревевки-Яблочное-Ольховое-Миськи Млыны-Карабазовка-Лихановка-Васьки

Поворскля - село Миськи МлыныСкачать карту «Участок реки Ворскла: № 7» /Деревевки - Яблочное - Ольховое - Миськи Млыны - Карабазовка - Лихановка - Васьки/

Скачать «Карты рек для водного туризма: Днепр, Десна, Днестр, Южный Буг и др.»  бесплатно, а также скачать много других карт можно в нашем архиве кар

Поворскля - селище Опішня

Опішня — селище міського типу Зіньківського району, яке розташована на підвищеному правому березі річки Ворскли, за 35 км на південь від районого центра – м.Зіньків. Через селище пролягає шосе Полтава—Диканька—Зіньків—Гадяч. Населення (01.01.2016 р.)— 5 385 чоловік.

Опішня Опішня має світову популярність, в ньому знаходиться музей етнічної кераміки під відкритим небом.

Сторінка історії. Місцевість, де розташована Опішня, була заселена з давніх-давен. На цій території, поблизу річки Ворскли, збереглися рештки поселення скіфських часів (V—III століття до н. е.). У центрі Опішні, в урочищі Городище, розкопано 14 напівземлянок слав’янського поселення VIII—X століття н. е.

Опішня — один з найдавніших населених пунктів України. Вже у «Книге большому чертежу» (XVII ст.) говориться про старовинні укріплення Опішні. На карті Боплана вона зазначена як місто. Назва її, мабуть, пов’язана з наявністю тут покладів гончарної глини — опоки.

Напередодні визвольної війни українського народу проти шляхетської Польщі (1648—1654 рр.) Опішня входила до володінь І. Вишневецького. Під час еійни з Опішні, як і з багатьох інших населених пунктів Лівобережжя, «казацкие атаманы и полковники, и сотники со всеми казаками пошли к казацкому гетману Богдану Хмельницкому стоять войною против ляхов». У ході визвольної війни владу польських панів на Лівобережній Україні було ліквідовано. Але їх місце незабаром зайняли українські і російські феодали. Так, Б. Хмельницький одержав від царського уряду в особисту власність місто Гадяч з навколишніми селами та містечками, в т. ч. й Опішню.

На той час Опішня («місто Опушлинське») була досить значним населеним пунктом. Про це свідчить хоча б список її жителів, які присягли на вірність Росії у 1654 році. Серед них були сотник, отаман, осавул, писар, війт, 333 козаки і 315 міщан — всього 653 чоловіка. До списку, звичайно, не потрапила міська біднота, яка становила більшість населення.

В системі військово-адміністративного управління, створеного в ході визвольної війни, Опішня була центром Опішнянської сотні, яка спочатку входила до Гадяцького, а потім до Полтавського, Зіньківського і знов до Гадяцького полків. У 1781 році Опішня ввійшла до складу Гадяцького повіту Чернігівського намісництва, в 1796 році — до Малоросійської губернії.

Опішняни ніколи не стояли осторонь від боротьби народних мас України проти іноземних загарбників та їх пособників, проти феодальних гнобителів. Вірне своїй присязі Росії, населення Опішні брало активну участь у повстанні 1658 року під проводом Мартина Пушкаря проти гетьмана І. Виговського, що намагався повернути Україну під владу Польщі. Під час повстання народних мас 1668 року недалеко від Опішні був убитий гетьман Брюховецький, який зрадив свій народ, домовившись з турецьким султаном про спільну боротьбу проти Росії.

Під час селянської війни під проводом Степана Разіна уродженець Опішні Олексій Хромий — побратим Разіна (на Дону його звали Лесько Черкашенін) зібрав на Слобідській Україні тисячний загін повстанців. Боярин Ромодановський у 1670 році доповідав царю про намір Хромого «итить через Валки на Мурахву, на Колонтаев и к Опошне для того, что де он, Алешка, бывал жителем Опошенской и жена его ныне в Опошне и чтоб ему, идучи черкаскими городами, собрать войска и итить войною под твои, великий государь, украинские города». Ромодановський вимагав від гетьмана Лівобережної України Дем’яна Многогрішного захопити «жену Хромого и его, Алешку, буде он в Опошне объявитца». Отаман Хромий загинув на Дону під час нападу козацької старшини на Кагальник.

Опішня була місцем зосередження російських і українських військ під час воєнного походу проти турок і татар у 1697 році. Там відбулася воєнна рада, якою керував боярин Я. Ф. Долгорукий.

Жителі Опішні були активними учасниками народної війни на Україні проти шведських загарбників та мазепинців у 1708—1709 рр. Взимку 1709 року Мазепа викликав сотників у Ромни і наказав збирати для шведських військ провіант. Опішнянський сотник був серед тих, хто не погодився виконати це розпорядження.

Населення Опішні вело партизанську війну проти ворога. 25 лютого, коли загін шведів переправився на лівий берег Ворскли «для искания провианту», селяни і міщани вбили офіцера і 20 солдатів, а квартирмейстера взяли в полон. Місцеві жителі допомагали росіянам у великих воєнних операціях проти шведів під Опішнею.

Група російських військ, яка просувалася по лівому берегу Ворскли, 7 травня форсувала річку в районі сіл Лихачівки та Міських Млинів і з допомогою опішнян захопила місто. В цьому бою багато шведів загинуло, а 750 — росіяни взяли в полон. Вони звільнили полонених російських солдатів та офіцерів і кілька сот місцевих жителів, зігнаних в Опішню шведським командуванням для спорудження укріплень. Після цього російські війська залишили місто. Але мета операції була досягнута. Шведи відтягли сюди частину своїх сил, ослабивши наступ на Полтаву. Незабаром ворог відступив від Опішні, спаливши її дощенту.

Як свідчать історичні джерела, опішняни брали участь у будівництві Ладозького каналу. За наказом царського уряду опішнянська сотня в 1722 році послала на будівництво 232 чол. Це була, головним чином, козацька голота, яка не мала коштів, аби відкупитися від цих робіт. Повернулося з них лише 70 чоловік.

Економічне становище населення Опішні характеризувалось значною майновою нерівністю. Так, за описом 1785 року, 22 господарства зовсім не мали орної землі, їм належало тільки 32 десятини сіножатей, у 17 — було 29 десятин орної землі і 20 десятин сіножатей, 6 — мали 24 десятини орної землі і 80 десятин сіножатей. 4 великих господарства були власниками 27 десятин орної землі і 50 десятин сіножатей.

За матеріалами ревізії 1835—1838 рр., населення Опішні поділялося на «достатніх» (114 сімей), «посередніх» (293 сім’ї), «бідних» (614 сімей) і тих, що нічого не мали (93 сім'ї). Із 943 дворів Опішні 379 належали хліборобам, решта кравцям, шевцям, ковалям, ткачам, колісникам, теслярам та іншим ремісникам.

У той час як основна маса селян і козаків Опішні зубожіла, невеличка купка заможних господарів рік у рік багатіла. Так, А. Іщенко в 1831 році скупив у місцевих жителів землі на 5 тис. крб. Цей багатій, який був власником трьох будинків в Опішні, займався чумацьким промислом. Щороку він привозив з Криму 10 возів солі і 4 вози риби. Козак І. Сень купив у 3 дворян 40 десятин за 3250 карбованців.

В результаті розвитку товарно-грошових відносин Опішня перетворювалась на значний центр торгівлі продуктами сільського господарства, ремесел і промислів. Опішнянські купці і іі, що приїжджали із Зінькова, Гадяча, Полтави тощо, на базарах і ярмарках продавали свої товари і скуповували місцеві вироби, а також фрукти й овочі. Опішня славилась фруктовими садами. Особливий попит був на опішнянські сливи, які навіть оспівані І. П. Котляревським в «Енеїді». Фрукти (свіжі, а також квашені й сушені) вивозилися далеко за межі Полтавщини.

Завдяки тому, що поблизу Опішні були поклади високоякісної глини, населення займалось гончарством. Виробляли простий і полив’яний посуд, а також кахлі для печей. Гончарні вироби продавали на місцевих торгах і в крамницях, на міських і губернських ярмарках Полтавщини, а також відправляли партіями в інші райони країни, особливо на південь. Про значний розвиток Опішні свідчить наявність у селищі поштової станції і сільського парафіального училища.

У 1863 році в Опішні було 5674 жителі, з них 738 — колишні кріпаки. Згідно з місцевим положенням про поземельне влаштування поміщицьких селян, найвищий подушний наділ польової і присадибної землі в Зіньківському повіті становив 3/4 десятини. Однак селяни після розкріпачення одержали наділи, значно менші за розміром, та ще й на найгірших землях. За кожну десятину присадибної землі тимчасовозобов’язані селяни мали щороку платити поміщикам 5 крб. 10 коп., а за десятину польової землі — 2 крб. 50 коп. Крім того, вони мусили відробляти 21 день на панщині.

За даними подвірного перепису 1882 року, основну масу населення Опішні становили козаки — 1009 господарств. Державні селяни (колишні рангові) мали 33 господарства, тимчасовозобов’язані — 45 господарств, міщани — 78 господарств. Більшість селян і козаків терпіли від нестачі землі і робочої худоби. Так, із 1165 господарств у 37 зовсім не було землі, 415 мали тільки садибу, 318 — до 3 десятин, 168 — від 3 до 6 десятин. І тільки 227 господарств, яким належало від 6 до 20 і більше десятин, були вдосталь забезпечені землею. 261 господарство зовсім не мало чим обробляти землю, 87 — працювали в супрязі, 117 — наймали худобу в куркулів.

Безземелля примушувало селян і козаків шукати заробітку в наймах. 80 господарств заробляли хліб з снопа у заможних селян, 58 — існували тільки за рахунок роботи по найму далеко за межами Опішні.

Під впливом соціал-демократичної агітації і революційного руху пролетаріату боротьба селянства за землю набирала більш масового й організованого характеру. У грудні 1905 року в Онішні відбувалися селянські заворушення.

 Переважна більшість сільських трудівників (1071 родина) не могла прожити з свого господарства і змушена була працювати в наймах. Так, із 165 сімей ішли в найми на цілий рік 118 чоловіків і 116 жінок; 359 чол. наймались на літні роботи.

Багато з тих, хто не міг прогодуватися з землі, намагались заробляти ремісництвом. У 1910 році в Опішні було 407 гончарів, які працювали у винятково тяжких умовах, по 12—14 годин на добу. Особливо багато сил витрачали вони на добування глини. Незважаючи на примітивні знаряддя, ремісники-гончари виробляли чудовий посуд. Петербурзький професор П. А. Замятченський писав, що опішнянські гончарні вироби «відзначаються великою різноманітністю форм, малюнків, а також витонченістю. Вони відомі далеко на півдні Росії і розвозяться аж до Чорного моря». У 1912 році опішнянський посуд привернув до себе загальну увагу на виставці керамічної продукції в Полтаві. На другій Всеросійській виставці вироби опішнянських гончарів — В. Козака, Ю. Резніка, Ф. Червінки, В. Поросного — були відзначені преміями. Талановиті майстри прославили Опішню на всю Україну. Але місцеві власті зовсім не дбали про те, щоб вони мали гідну зміну, щоб тут і далі розвивалося керамічне виробництво. У 1910 році земство закрило єдину майстерню — школу гончарів, що існувала в селі з 1894 року.

Крім гончарів, у 1910 році в Опішні було 30 теслярів, 140 кравців і картузників, 590 шевців, 19 бондарів і колісників, 21 столяр, 15 ковалів і слюсарів, 13 чинбарів, 43 ткачі, 6 шаповалів, 230 візників. Серед ремісників траплялися і дуже багаті, які широко застосовували найману працю. У них працювало 556 чоловік.

Жорстока експлуатація, виснажлива праця, яка не забезпечувала навіть напівголодного існування, безпросвітні злидні, політичне безправ’я,— ось що характеризувало становище трудящих Опішні. У їхньому середовищі назрівав класовий протест…. Радянську владу в Опішні було встановлено 12 січня 1918 року.

Проводячи в життя ленінські декрети, ревком почав брати на облік землю і майно поміщицьких та великих куркульських господарств і розподіляти їх серед незаможних селян. У колишньому маєтку поміщика Рубінштейна передбачалося відкрити школу. Та діяльність радянських органів перервав наступ на Україну німецьких окупантів.

Зважаючи на загрозу окупації, в Опішні було організовано загін самооборони. Коли поблизу села точились бої з німецькими окупантами і гайдамаками, місцеві контрреволюційні елементи арештували членів ревкому М. Н. Суконьку, О. Мороховця, В. Панченка, Т. Донця та інших. Захопивши у квітні 1918 року Опішню, німці розстріляли ув’язнених.

Наприкінці 1918 р.  Опішня була визволена від німецьких інтервентів, але владу захопили петлюрівці. Після розгрому на Україні військ Директорії в Опішні 26 січня 1919 року знов утворився волосний ревком.

Влітку 1919 року опішнянам знов довелося взятися за зброю. На цей раз вони боролися проти денікінців. Захопивши Опішню, білогвардійці розстріляли 12 чоловік і сімох кинули в катівні. Але боротьба проти ворога не припинялася. Місцеві партизани в жовтні 1919 року «робили напади, підривали і руйнували реакційну владу, а також переслідували відступаючі денікінські полчища в грудні 1919 року».

Після визволення Опішні від білогвардійців радянським і партійним органам довелося проводити велику роботу по очищенню волості від банд Христового, Мандика, Махна. На кінець 1921 року з бандитизмом у повіті в основному було покінчено. Трудящі здобули можливість віддати всі сили відбудові господарства села.

На основі постанови ВУЦВКу від 7 березня 1923 року «Про адміністративно-територіальний поділ Полтавської губернії» був створений Опішнянський район. До нього входили населені пункти колишніх Опішнянської, Заїчинської і Нільської волостей. Влада проводила велику роботу по охороні громадського порядку, організації шкіл, укомплектуванню вихователями дитячих будинків, налагодженню соціального забезпечення і медичного обслуговування населенння4. Жителі Опішні з великим ентузіазмом відбудовували економіку села.

Опішня швидко зростала, збільшувалась кількість її населення. На середину 20-х рр. в ній налічувалося 8559 жителів (4100 чоловіків і 4459 жінок). За постановою ВУЦВК і РНК від 1 липня 1925 року, Опішню було віднесено до розряду селищ міського типу, а з наступного року тут почала діяти селищна Рада.

Одночасно відбувався процес кооперування опішнянських ремісників. Ще в 1926 році в Опішні було відкрито профтехшколу з керамічною виробничою майстернею, а через 3 роки створено промислову артіль «Художній керамік», яка об’єднувала кращих гончарів і рисувальників. У 1933 році побудували спеціальний керамічний завод з просторими і світлими цехами, де запроваджувалась механізація трудомістких процесів виробництва.

Опішнянська артіль «Художній керамік», спираючись на давні мистецькі традиції, застосовувала народні форми гончарних виробів, типові для Опішні рослинні орнаментальні мотиви. Її продукція — декоративний посуд (вази, глечики, миски з пишним орнаментальним оздобленням), а також фігурний (куманці, плесканці, баранці, півні та керамічні іграшки) — завжди цінилась завдяки високій художній якості, і на неї був величезний попит. Контур орнаменту на ці вироби наносили гравіровкою, а потім орнамент розмальовували різноколірними барвами природного походження (агнобами). У 1935 році артіль «Художній керамік» експонувала свою продукцію на Всеукраїнській виставці народного мистецтва в Києві, де її нагородили дипломом 1-го ступеня, а в 1937 році — на міжнародній виставці в Парижі; де одержала диплом 2-го ступеня.

У 30-х рр. в Опішні було організовано також промислову артіль «Червоний гончар», яка виготовляла домашній гончарний посуд. Після реорганізації профтехшколи (1938 рік) в селищі відкрили школу ФЗУ, в якій навчалися мистецтву художньої кераміки.

Далеко за межами Полтавщини були відомі вироби опішнянських вишивальниць та килимниць. У 1929 році в Опішні працювали райхарчокомбінат, маслозавод і вальцьовий млин, що переробляли продукти сільського господарства району.

Повнокровним було життя опішнянських трудівників, радісною — їх вільна праця. Але війна зруйнувала мирне щастя людей. 6 жовтня 1941 року німецько-фашистські загарбники вдерлися в Опішню. Фашистські загарбники за час окупації селища спалили і розграбували колгоспи, МТС, промислові підприємства, 4 школи, лікарню, клуб, будинки, де до війни містилися райвиконком, РК КП(б)У та інші установи. Всього в Опішні знищено понад 500 будинків і різних споруд, розстріляно, повішено і закатовано в Опішні та районі 210 чол., вивезено до Німеччини 2600 чоловік.

Як жахливий сон згадують жителі селища чорні дні окупації, що тривала до 19 вересня 1943 року.

Після визволення Опішні радянськими військами її населення приступило до відбудови зруйнованого господарства. Вже на третій день було змонтовано радіовузол і електростанцію, а на шостий день видали першу продукцію керамічний завод і маслозавод.

Багато сил і енергії віддало населення відродженню сільського господарства. Поступово відбудовувалось і саме селище. Опішнянська Рада вжила енергійних заходів щодо забезпечення населення медичною допомогою. Було відкрито районну санстанцію, амбулаторію, лікарню на 50 ліжок з відділеннями: терапевтичним, інфекційним і стоматологічним, а також аптеку. Вчителі, учні та їх батьки своїми силами частково відбудували шкільні приміщення і пристосували для занять інші будинки. Не було ні парт, ні навчального приладдя, ні підручників, але і дорослі, і діти мирилися з тимчасовими труднощами. Районні організації виявляли піклування про дітей фронтовиків і сиріт, їм у школах давали гарячі сніданки і допомагали у придбанні взуття та одягу.

Йшов останній рік війни. Багато жителів Опішні боролося проти німецько-фашистських загарбників на фронтах. З газет, по радіо, з фронтових листів опішняни дізнавалися про те, що чимало їхніх земляків відзначено урядовими нагородами, а лейтенант І. Ю. Романченко удостоєний високого звання Героя Радянського Союзу. В листах до фронтовиків трудівники селища та району повідом-ляли, що вони своєю працею, своїми заощадженнями теж допомагають розгрому ворога. Так, у фонд оборони, на побудову танкової колони «Визволена Полтавщина» вони внесли близько 1,7 млн. крб. Житель села Попівки Опішнянської селищної Ради М. Булавенко віддав у фонд оборони з власних заощаджень 300 тис. крб., на які було збудовано танк.

Після закінчення війни багато фронтовиків і евакуйованих повернулося в рідне селище. Відродження господарства пішло значно швидше. Однією з          перших стала до ладу фабрика художніх виробів ім. Крупської. Робітники фабрики своїми руками піднімали її з руїн, встановлювали обладнання.

У довоєнні роки і тривалий час після війни виробництвом кераміки в Опішні займалися артіль системи промкооперації «Червоний гончар» і завод «Художній керамік». У березні 1961 року вони об’єднались у велике сучасне підприємство, яке щороку випускає продукції майже на півмільйона крб. Процес добування і переробки глини, який раніше був вузьким місцем виробництва, нині повністю механізований. У цехах, зокрема в майоліковому, збудованому в 1966 році, встановлено найновіше обладнання. Колектив заводу «Художній керамік» налічує 320 чоловік, здебільшого це люди з спеціальною художньою освітою.

Продукція «Художнього кераміка» відома в усій країні і далеко за її межами. В 1964 році завод виготовив велику партію виробів для Франції. В наступному році він виконував замовлення чікагської фірми. Опішнянська кераміка демонструвалась на багатьох міжнародних виставках, була представлена на декаді української літератури і мистецтва в Москві 1960 року.

За післявоєнні роки Опішня стала красивою і впорядкованою.

Опішня дала радянській науці і культурі чимало визначних діячів. Серед них видатний радянський хірург, заслужений діяч науки УРСР І. Я. Дейнека (н. 1904 р.), український радянський майстер народної керамічної іграшки, член Спілки художників України О. Г. Шиян (н. 1914 р.). Її твори можна бачити на виставках і серед експонатів музеїв Києва, Львова, Ленінграда, Одеси.... 

В наш час, як і декілька століть тому, Опішня називають гончарською столицею України, місцеві гончарі творять історію цього унікального народного мистецтва. Нині ж гончарство – приватна родинна справа, в селищі ним займаються і великі, і малі, майже в кожному дворі є гончарний круг і майстерня, в якій виготовляють чудові глиняні вироби!

Сьогодні опішнянська кераміка залишається своєрідним національним символом і світовим брендом. Гості Опішні можуть відвідати Національний музей-заповідник українського гончарства, до складу якого входять три меморіальні музеї-садиби опішнянських гончарів та колекціонерів, Центр розвитку духовної культури, побачити найкращу колекцію виробів із глини  - скульптури, статуетки, посуд, іграшки тощо. Тут зібрана найбільша в усій Україні колекція творів народних майстрів-гончарів і художников-керамистов, 35 000 одиниць, усі етнографічні регіони України, усіх національних шкіл художньої кераміки, а унікальні садово-паркові, монументальні скульптури таких великих розмірів більше ніде в Україні не зустрічаються.

Народна фантазія породила найнесподіваніші та найоригінальніші витвори. Здається, їх тут безліч – кольорових тарілок, смішних глечиків, дивовижних істот… не лише в музеї, а й просто на вулицях, в приватних родинних колекціях, які радо виставляють на показ.

Найбільше туристів з’їжджається сюди наприкінці червня, коли проводиться традиційний тиждень національного гончарського мистецтва «Здвиг». Також будуть дуже цікавими і дорослим і дітям місцеві фестивалі ковальства, гончарства та гончарського бодіпейнтингу (мистецтва малювання по тілу).