Волинська область – карта автошляхів

Волинська область - карта автошляхівСкачать «Волинська область - карта автошляхів»

Скачать «Карты областей и городов Украины» бесплатно, а также скачать много других карт можно в нашем архиве карт

Волинь — одна з найстаріших етнічних українських земель, що з історико-географічного погляду набагато більша за площею, ніж нинішня однойменна область в північно-західному кутку України. Вона утворена 1939 р. після возз’єднання цих споконвіку українських земель у складі Української PCP.

У північній частині області панують безкраї щільно залісені та за­болочені простори Поліської низовини, поверхня якої дбайливо вирівняна льодовиками і річками. Лише маловиразне в рельєфі Во­линське пасмо, що перетинає край із заходу на схід, трохи пожвав­лює навколишні краєвиди.

Рівнинні простори Волині з де-не-де розкиданими селами і хуто­рами та величезними лісовими масивами, що займають п’яту частину території області, створюють незабутньої краси пейзажі. Природною родзинкою краю є знамениті Шацькі озера, об’єднані на теренах однойменного національного природного парку.

Більш виразна південна частина краю розташована на Волинській височині — своєрідній сходинці між низовинним Поліссям і більш рельєфно виразною Подільською височиною. Саме на півдні, а не на спаплюженому останнім льодовиком Поліссі, з’явилися перші во­линські поселення, відомі з пізнього палеоліту (близько 15 тис. років тому). У І тис. н. е. тут жили східнослов’янські племена дулібів, бужан і волинян. У сучасних межах області відкрито понад 60 архео­логічних пам’яток (укріплених городищ, поселень і курганних мо­гильників) часів давньої Русі. З початку X ст. на Волині формується великий західний центр Київської Русі. Край пережив і шматування на дрібні удільні князівства, і їхнє об’єднання, і боротьбу за неза­лежність із Києвом.

1199 р. Галичина і Волинь зливаються в Галицько-Волинське князів­ство. Доля його типова для феодального етапу розвитку — князів­ство перебувало у стані практично постійних військових конфліктів як внутрішніх, так і з польськими, литовськими і угорськими феодала­ми, які часом доповнювалися спустошливими ординськими набігами.

Більшу частину цього періоду воно контролювалося Великим кня­зівством Литовським. У середині XIV ст. Галицько-Волинське кня­зівство було роздроблене. За сторіччя воно було розділене на повіти і припинило своє існування. У XV—XVI ст. на Волині розвиваються ремесла, промисли, торгівля і в переважній більшості міст запро­ваджується самоврядування за магдебурзьким правом. 1566 р. ство­рюється Волинське воєводство, яке після Люблінської унії 1569 p., що об’єднала Литву і Польщу в єдину державу — Річ Посполиту, підпадає під її контроль. Брестська унія 1596 р. визнала владу Папи Римського на цих землях і ознаменувала початок багатовікового про­тистояння православ’я і католицизму на Правобережній Україні.

Польське панування на Волині тривало до кінця XVIII ст., коли Пруссія, Австрія і Росія втретє поділили Річ Посполиту (1795). Майже весь волинський край був приєднаний до Російської імперії. До складу створеної величезної Волинської губернії увійшли нинішні Волинська, Рівненська і Житомирська області, а також частини Тернопільської та Хмельницької. Губернія проіснувала до краху імперії, а після громадянської війни та інтервенції 1921 р. її землі, захоплені Поль­щею, знову стали її воєводством за Ризьким договором.

На початку Другої світової війни після захоплення Польщі фаши­стською Німеччиною Волинь разом з іншими західноукраїнськими землями була приєднана до Української PCP. Створена 1939 р. Волин­ська область (з незначними змінами кордонів після Великої Віт­чизняної війни) існує і понині. Історично Волинь значно ширше гео­графічне і територіальне поняття, ніж сучасна однойменна область, а серед історичних адміністративно-територіальних утворень їй най­точніше відповідала Волинська губернія Російської імперії.

Попри значні руйнування під час світових і громадянських воєн на Волині збереглися (нехай і зазнавши істотних змін) фортифіка­ційні і релігійні будівлі часів Волинського князівства, різностильові православні, католицькі, юдейські культові споруди (XIII—XX ст.). Світська архітектурна спадщина представлена значно бідніше — це переважно житлові, адміністративні будинки та історичні пам’ятки ХУИ-ХХ ст.

Луцьк — одне з найстаріших міст України та історичний центр Волині — розташований на берегах ріки Стир. Перша літописна згадка про Лучеськ (заснований у закруті річки, від якого і виникла назва) 1085 р. свідчить, що вже тоді він мав укріплення і був досить великим ремісно-торговим центром Київської Русі. Після приєднан­ня Волині до Великого князівства Литовського в середині XIV ст. Луцьк стає південною резиденцією його володарів і останньою сто­лицею Галицько-Волинського князівства. За пропозицією імпера­тора Священної Римської імперії Сигізмунда 1429 р. Луцьк обраний місцем проведення грандіозного за масштабами з’їзду монархів єв­ропейських держав. Вони обговорювали питання захисту Європи від зазіхань новоствореної Османської імперії та про об’єднання західної (католицької) і східної (православної) церков. У XIV— XVIII ст. формується архітектурний ансамбль міста, що з числен­ними вадами і трансформаціями зберігся до наших днів. Пам’ятні архітектурні споруди столиці Волині 1985 р. об’єднані в історико-культурний заповідник «Старий Луцьк». Домінантою ансамблю є найстаріша пам’ятка фортифікаційної архітектури міста — Верхній замок, закладений ще останнім князем Галицько-Волинської землі Любартом 1340—1384 рр. Збереглися три значні вежі замку: В’їзна (Любарта), Стирова (Свидригайла) і Владича, з’єднані між собою 230-метровим високим муром.

Між В’їзною і Стировою вежами на місці князівського палацу (що існував на початку XV ст.) розташований «шляхетський» будинок (1789) з експозицією картинної галереї Луцького краєзнавчого му­зею. У Владичій вежі, поруч із якою стояв палац єпископа-владики, звідки й пішла її назва, виставлені експонати музею дзвонів, у В’їзний — виставка будівельної кераміки.

До Верхнього замку примикав учетверо більший Окільний замок, де розміщалися князівські і шляхетські двори. Тут після Брестської унії 1596 р. заснували свої монастирі представники багатьох като­лицьких орденів. При монастирі єзуїтів традиційно мався найвідоміший у місті вищий навчальний заклад із багатою бібліотекою старо­друків і студентським театром. їхній величний костел Святих Петра і Павла, зведений 1639 р., згодом здобув статус кафедрального і нині є головним католицьким храмом Волині.

З восьми веж Окільного замку збереглася лише одна — князів Чарторийських — і фрагменти стін (XV ст.). Між замковим ровом і рікою розташовувалися торгово-ремісничі квартали, які, власне, і формували місто, що було юридично відокремлене від замку — мало свій уряд (магістрат). На території старого міста залишилися до наших днів окремі споруди монастирів василіанів (1647) і тринітаріїв (1729) та головний луцький православний храм — кафедраль­ний Свято-Троїцький собор, наприкінці XIX ст. трансформований з костелу, конфіскованого в монастиря бернардинів (1752).

У сусідньому районі, що на польський манер називали «Жидівщиною», мешкали євреї, яких разом з караїмами у місто запросили ще за князювання Вітовта (XV ст.) для розвитку ремесел і торгівлі. Збереглася головна луцька синагога (1629) оборонного типу з до­будованою до молитовного залу вежею, завдяки якій її іноді нази­вають «Малим замком». Нинішній Луцьк, принаймні його центральна частина, являє собою приємне для відвідування затишне і водночас ділове місто заходу країни.

Володимир-Волинський — третє за чисельністю населення місто краю — розкинувся на правому березі річки Луга. Володимир — стародавнє місто Волині, що вперше згадується в літописах 988 р., назване на честь його засновника — київського князя-хрестителя. Статус стратегічного західного форпосту Київської Русі і князів­ської резиденції сприяв створенню потужних фортифікацій. Про них нагадують фрагменти збережених земляних валів, що дотепер навіть у напівзруйнованому стані вражають своїми розмірами.

1160 р. на високому береговому пагорбі постала найстаріша куль­това споруда Волині — Успенський собор, який іноді називають за ім’ям тодішнього князя — Мстиславів храм. Цей божий дім з когор­ти молитовень часів Київської Русі, що збереглися в Києві, Чернігові та Овручі. Вони не один раз руйнувалися, а потім, зберігаючи свій родовід, знов поставали у первісній красі. У XVIII ст. уніати пере­будували Успенський собор у стилі бароко, але той храм завалився 1829 р. і був відбудований наново 1900 р. в архітектурних формах давньоруської доби.

1199 р. Володимир стає столицею об’єднаного Галицько-Волинського князівства і за часів князювання Романа Мстиславовича пере­творюється на одне з найкращих міст Русі, яке затьмарювало своєю величчю навіть Київ. Але за розквітом майже завжди настає занепад, який на своїх списах принесли на Волинь воїни орд хана Батия. Понад три сторіччя місто час від часу грабували і руйнували ордин­ці, кримські татари і поляки, але воно завжди повставало з попелу. З тих неспокійних часів збереглася затишна і тендітна Василевська церква (XIII—XIV ст., значно перебудована в 1901 р.). Трохи пізні­ше поруч з Успенським собором з’явився єпископський будинок (XV ст.), згодом спаплюжений незграбною дзвіницею.

З третім поділом Речі Посполитої 1795 р. Володимир входить до складу Російської імперії, і, щоб уникнути плутанини з одноймен­ним російським містом, у його назві з’являється уточнення — Во­линський. Російська імперія контролювала ці землі до свого краху. Сучасний Володимир-Волинський — це акуратне, добре впоряд­коване місто, де на просте око помітно, що століттями тут кварти­рували військові.

Поселення Зимне, за кілька кілометрів від Володимира-Волинського, у документах вперше згадується 1450 р. Тут на береговому пагорбі річки Луга наприкінці XV ст. засновано православний Святогірський монастир, до ансамблю якого згодом увійшли Успенська церква з печерами (1495), оборонні стіни з вежами і Троїцька церква (1567). Монастирю і його мешканцям була вготована нелегка доля — чернечу обитель неодноразово руйнували, забирали представники інших конфесій, але вона вперто поставала задля свого первісного призначення.

Нинішній нещодавно відбудований затишний Святогірський жі­ночий монастир є унікальною спробою перенести архітектурні при­йоми храмового будівництва часів Київської Русі в сучасне життя. Надбрамна дзвіниця з грайливим візантійським шатром, стилізова­на під давньоруські собори Троїцька церква, немов налаштована на опір ворогу, мала, але потужна і схожа на вежу Успенська церква... Монастир, здається, досі щомиті готовий дати відсіч загарбникові. За його потужними стінами зберігається, мабуть, найдавніша і ледь не єдина реліквія, що вціліла від споконвічного монастиря — 700- кілограмовий дзвін. За переказом він був відлитий на замовлення князя Олександра Чарторийського 1566 р. Даниною сучасній моді повіває від технологічної каплиці, встановленої над живодайним джерелом, чудового квітника, повитої декоративними квітами гале­реї і стильного саду каменів.

Село Колодяжне стоїть при дорозі між найбільшими містами Воли­ні Луцьком і Ковелем. Вважається, що своєю назвою воно завдячує двом великим колодязям зі смачною водою в центрі села, біля яких зупинялися проїжджі. Колодяжне ніколи не було великим селом і ста­ло відомо завдяки одному з його хазяїв. 1881 р. маєток тут придбав статський радник Петро Косач. Його дружина (Ольга) і донька (Лариса) були визначними українськими письменницями, відомими за літера­турними псевдонімами — Олена Пчілка (1849—1930) і Леся Українка (1871—1913). Зі свого недовгого життя Леся Українка з перервами прожила в батьківському маєтку близько 14 років. Звідси вона їздила на довге лікування до Криму, Італії, Єгипту і Греції. До Косачів при­їжджали погостювати сімейства Івана Франка і Миколи Лисенка.

1949 р. у збереженому скромному білому будиночку Косачів від­крили музей Лесі Українки, а на початку нового тисячоріччя затиш­ну садибу суттєво оновили, додавши значну будівлю літературно-меморіального музею письменниці.

Волинська земля, що є однією з колисок східного слов’янства, пишається своїми історичними, архітектурними і природними па­м’ятками, що збереглися на її просторах.

The Volyn region in North-Eastern Ukraine was form­ed in 1939 after the re-unification of Ukrainian lands under the Ukrainian SSR. Historically, one of the oldest ethnically Ukrainian areas, it used to play a far more significant role in Northern and Western Ukraine and occupy more territory than the present day region of the same name.

The northern part of the region, known as the Polissia Lowland, is predominantly wooded moorland, whose surface has been flattened by glaciers and post-glacier rivers since the Ice Age. The Volyn Pasmo, which tra­verses the area from west to east, relieves an otherwise dull landscape.

The flatland landscape with scattered khutors (set­tlements) surrounded by forestland, makes up to 1/5 of the region’s area. Lake Shats constitutes part of the National Nature Reserve Park of the same name, Shatsky. The Volyn Upland in the south presents a more varied landscape and forms a natural causeway between the Polissia Lowland and the more impressive Podil Upland. The first known settlements in the late Paleoli­thic Era date back to about 15 thousand years ago. In the l millennium the area was populated by Eastern Slavic tribes of Dulibs, Buzhans, and Volynians. Within the boundaries of today’s Volyn region, more than 60 archeological sites, including early fortifications, settle­ments and burial mounds, indicate the Slavic presence in the area in the time of ancient Rus. In the early 5th c., Volyn became a bastion of Western Slavic indepen­dence. The region lived through times of small princi­palities at war with one another, then their unification and joint resistance to the rising power of Kyiv.

In 1199 Halych and Volyn joined together in one principality, continually in a state of war against local insurgents as well as Polish and Hungarian territorial ambitions, further exacerbated by devastating Golden Horde raids.

By mid-14th c., the Halych-Volyn principality was still in a state of conflict and 100 years later it ceased to exist, divided into small povits (administrative units) under the Great Duchy of Lithuania. However, in 15th— 16th c.c. Volyn saw a rapid development in crafts and trade bringing Magdeburg Law to independent Volyn townships. In 1566, Volyn acquired the status of voyevodstvo (military region). Under the Lublin Treaty of 1569, which unified Lithuania and Poland into one state known as Rzeczpospolita, Volyn passed under its control. The Brest Unia recognized the supremacy of the Pope in Rome, which triggered off a lasting conflict be­tween the Orthodox and Catholic churches in Ukraine.

The Polish sovereignty over Volyn lasted until the late 18th c. when Prussia, Austria and Russia divided Poland among themselves. The major part of the Volyn region was absorbed by the Russian Empire. In 1921, after the 1917 Russian Civil War the region was recap­tured by Poland and became its voyevodstvo again under the Riga Treaty. In 1939 prior to WW II Volyn re­joined Ukraine.

Despite the ravages of Civil and World wars, some fortifications and religious buildings from the times of the Volyn principality have survived, including Orthodox, Catholic and Judaic temples. Civic architecture in the region, however, is much poorer, with only small dwell­ings of the 17th—20th c.c.

Lutsk, Volyn’s historical centre, located on the river Styr, is one of the oldest Ukrainian cities. Hie first writ­ten record of Luchesk (i. e. place located at the twist of the river, hence — the name) found in chronicles, testifies that by 1085 it was already a much-fortified settlement and a thriving crafts and trade centre. After the annexation of Volyn by the Grand Duchy of Lithua­nia, in the middle of the 14th c., Lutsk became the southwestern residence of the Lithuanian princes. In 1429, at the proposal of the emperor of the Holy Roman Empire Sigismund, Lutsk hosted an unprecedented summit of European monarchs, who met to discuss joint defense measures against the encroachments of the Ottoman Empire, as well as unification of the Western (Catholic) and Eastern (Orthodox) Churches.

During the 14th—15th c.c., the architectural façade of the old city took its final shape, which, with some alterations, has been preserved till the present day. In 1985 the old part of the city was declared a Historical and Cultural Heritage Reserve, Old Lutsk. The remaining centrepiece of the city’s fortifications is the High Castle, also known as Lubart’s Castle after the last Lithuanian prince to rule the land in 1340—1384. As well pre­served are the three sentinel towers, Vyizna, Styrova and Vladycha, connected by a 3-m tall, and 230-m long stone walls atop earth ramparts.

Between the Vyizna and Styrova towers on the site of the old prince’s palace, destroyed in the early 15th c. stands the Shlyakhetsky (noble) mansion, which now houses art exhibitions of the Lutsk Natural History Museum. In the Vladycha tower, so named after the bishop whose resi­dence stood adjacent to it (Vladyka as the Orthodox would call him), there is a unique bell-exhibition. Hie Vyizna tower now exhibits tiles and ceramics.

Adjacent to the High Castle, the Okilny castle used to be four-times as big as it is now to locate the prince and nobilities courts. After the 1596 Brest Unia, the site became favoured by the expanding Catholic Orders who founded their monasteries in Lutsk. The Jesuit monastery traditionally ran the most prestigious educa­tional institution of the time. As well as that, it also ran a student theatre and kept the richest rare-books library. Their imposing SS. Peter and Paul’s Church, built in 1639, is now the key Catholic temple in Volyn.

Out of the eight original towers of the Okilniy the only one to survive those turbulent times is the prince Chartoryisky family castle from the 15th c. with frag­ments of its defence wall. Between the castle moat and the river lay the jumbled trade and craft district, which had its own municipal authorities and magistrate court. Of the old city there have survived separate buildings of the 1647 Vasylian Monastery, the 1729 Trinitarian Monastery and the Orthodox St. Trinity Church, re­built in the late 19th c. from the confiscated 1752 Bernardine Church.

Next to the city lay an area which in Polish was called Zhydovschyna (Jewish). Once inhabited by the Jews and Karaites invited by Prince Vitold to develop local trade in the 15th c., the area still features the 1629 Lutsk Sinagogue. Constructed in a defensive style, its watchtower built adjacent to the prayer hall leads the locals to call it a ‘small castle’. Today’s Lutsk combines a sedate lifestyle with business and commerce, and is undoubtedly a pleasant place to visit.

Standing on the right bank of the river Luga, Volodymyr-Yblinsky is the third most populous city in the region. Hie ancient city, first mentioned in the Chronicles of 988, was named so after the Kyivan Prince Volodymir- the-Baptist. Its location on the western frontiers of the Kyivan Rus, as well as being the site of one of the prince’s residences, account for the substantial fortifica­tions from the time. Even half-ruined these old earth ramparts still impress the viewer.

In 1160 the oldest Christian temple in Volyn was erected on the riverside hill. Hie Assumption Cathedral, also known as Mstyslav temple after the then prince of Rus, belongs to the number of old Kyivan Rus Churches (others remaining in Kyiv, Chemihiv and Ovruch) that were repeatedly ruined and then rebuilt to their original beauty.

In 1199, after acquiring the status of the capital city of the Halych-Yblyn Principality, Volodymyr became one of the mightiest cities of Rus, competing with Kyiv itself. But after its heyday, the city went into decline, with Batu Khan’s hordes repeatedly sacking the city. For the following three centuries, the city was subject to continual raids by the Golden Horde, then the Crime­an Tartars and the Poles, but it always resurrected. Only the small and fragile Vasylevska Church (13th— 14th c.c.) has survived from that period, having been rebuilt in 1901. Later Bishop’s house appeared next to the Assumption Cathedral, which was then spoiled with an ugly bell-tower.

With the Third Partition of Rzeczpospolita (1795) Volodymyr became part of the Russian Empire and, to avoid confusion with the similarly-named Russian city, it was renamed into Volodymyr-Volynsky. Hie Russian Empire controlled these lands till the 1917 Russian Revolution. Now Volodymyr-Volynsky is a neat, clean city with but a few signs of its turbulent past.

Zymne, a few kilometers away from Volodymyr-Volynsky, was first mentioned in 1450. The Orthodox Svyatohirsky Monastery was founded here on the river Luh at the end of 15th c. Later, the 1495 Assumption Caves Cathedral, and the 1567 Trinity Church were added to it. Ruined many times and as many times seized by other confessions, the monastery has always arisen from the ashes.

Today’s Sviatohirskyy Convent, recently rebuilt, is a unique architecture accomplishment in that the de­signers and restorers applied the Kyivan Rus building techniques to the contemporary architecture. Hie Convent attracts by its gate-tower topped with a hipped-roof belfry, the Trinity Church, stylized as an Old Russian cathedral, and a small tower-like Assumption Church. Its thick walls have preserved, probably, the only authen­tic artifact of old times, the 700-kilogram Dzvin [Large Bell], cast by the order of Prince Oleksandr Chartoryisky in 1566.

By the Monastery’s life-giving spring stands a state- of-the-art chapel surrounded by a well-kempt flower garden with a stylish rock garden.

The village of Kolodiazhne stands on the road con­necting Lutsk and Kovel. It owes its name to the two big wells (kolodets) with delicious water, which stand in the centre of the village to satisfy the thirst of the travellers. Little was known of the village until it was made famous by some of its landlords of the State Councillor Petro Kosach family. His wife Olha and their daughter Larysa were both prominent writers, known under pennames of Olena Ptchilka (1849— 1930), and Lesia Ukrayinka (1871—1913). The scho­lars in Lesia Ukrayinka’s literary legacy believe that it was the atmosphere of the estate together with the beau­tiful nature and the friendly village people that serves as the main source of inspiration for the renowned au­thor. In 1949 the Lesia Ukrayinka House-Museum was opened in the Kosachs’ estate, which in her lifetime was often visited by Ivan Franko and Mykola Lysenko, both renowned writers as well.

The Shatsky National Park was created in 1983 in the north-western corner of Volyn. This park’s territoiy covers 489.77 sq. km between the rivers Piypyat and Zakhidnyy Buh. One-fifth of the park’s territory is made up of karst and post-glacial lakes. Lake Svityaz is the ‘cult’ natural site with many Ukrainians. The deep­est lake in the country captivates with its crystal clear water and the beauty of the surrounding landscape, which makes it a must-see for tourists and holiday-makers.

Therefore, being one of the cradles of the eastern Slavdom, Volyn has preserved numerous historical, ar­chitectural monuments, as well as Nature’s scenic sites.