Харківська область – карта автошляхів

Харківська область - карта автошляхівСкачать «Харківська область - карта автошляхів»

Скачать «Карты городов и областей Украины»  бесплатно, а также скачать много других карт можно в нашем архиве карт

Харківщина — найстаріша і найбільша область Східної України, утво­рена 1932 р., на півночі межує з Російською Федерацією. Більшість її території лежить у межах Придніпровської низовини, на сході та пів­нічному сході розташовані відроги Середньоруської, а на південному СХОДІ — Донецької височини. Поверхня регіону являє собою хвиляс­ту рівнину, ледь нахилену в південному напрямку і густо поцятковану річками, балками та ярами.

Хитромудре мереживо долин головної водної артерії краю Сіверського Дінця та його приток Береки, Вовчої, Уд, Осколу та інших додає ландшафтної розмаїтості природному вигляду Слобожанщини, часом прикрашаючи її дивовижно мальовничими краєвидами.

Поодинокі поселення давньої людини в сучасних межах регіону відомі з палеолітичних часів, а археологічні пам’ятки неоліту вияв­лено майже всюди. Спустошлива татаро-монгольська навала XIII ст. на довгі часи перетворила край на північну ділянку малолюдного Дикого поля.

Жваво заселяти слобожанські землі в середині XVII ст. почали біженці з Правобережжя, яке на той час перебувало під Річчю Посполитою, і з центральних районів Московської держави. Значна хвиля мігрантів прибула у ці краї в 1711—1715 рр., коли російський уряд заохочував до освоєння вільних земель, межі яких поступово посувалися до Чорного і Азовського морів. Переселенці засновува­ли нові поселення — слободи, від яких і утворилася назва Слобідська Україна (Слобожанщина).

У другій половині XVII ст. з’явилися більшість міст сучасної Харківщини. Попервах основним населенням Слобожанщини були козаки, з яких ще в 1650-х роках сформували чотири полки, поділені на сотні. Загроза татарських набігів перетворила увесь край на своєрідний військовий табір, мешканці якого прислужилися у коло­нізації Північного Причорномор’я, Приазов’я і Криму та у приєд­нанні їх до Російської імперії.

1765 р. козацьке самоврядування на Слобідській Україні було скасоване, вона увійшла спочатку до складу Слобідсько-Української губернії, а потім (1775) була об’єднана з Воронезькою губернією в генерал-губернаторство з центром у Харкові. З 1780 р. Слобідсько-Українська губернія перетворена на намісництво, а з 1796 р. — на губернію, що згодом (з 1835) стала називатися Харківською. Коли зовнішня загроза Слобожанщині зійшла нанівець, край поступово перетворюється на важливий регіон з виробництва сільськогосподар­ської продукції, розвитку ремесел і торгівлі. Після революції 1917 р. саме ці здавна пов’язані з Росією терени стали оплотом більшовиків в Україні, а Харків — столицею Української PCP (1919—1934).

На Харківщині збереглися різностильові православні храми XVII—XX ст., а світську архітектурну спадщину демонструють спо­руди (адміністративні будинки, палацові ансамблі та паркові будів­лі, історичні пам’ятки) найактивнішого часу освоєння регіону — XIX—XX ст.

Харків — перша столиця Радянської України і друге за чисель­ністю населення місто України, засноване в середині XVII ст. 1659 р. на мисі при злитті річок Харків і Лопань постала фортеця, призна­чена для захисту південних кордонів Московської держави. З лікві­дацією козацького самоврядування 1765 р. Харків стає центром Слобідсько-Української губернії й завдяки вигідному положенню перетворюється на найбільший торговий центр краю.

Найстаршою збереженою кам’яницею міста вважається стрункий Покровський собор, зведений на теренах колишньої фортеці 1689 р. Він є складовою Свято-Покровського монастиря, де збереглися дзві­ниця і Озерянська церква, а також пізніші будівлі — шорна майстер­ня, стайні, архієрейський (1820) та адміністративний (1912) будинки. У центральній частині міста у XVIII ст. постає низка кам’яних адміністративних і культових споруд — будинки Харківського колегіуму і губернатора (1768), де 1805 р. започаткований Харківський універ­ситет, провіантського складу, банку і присутніх місць.

Найвеличнішим з тогочасних храмів є Успенський собор (1777) і добудована пізніше 89-метрова дзвіниця (1844). На межі XIX— XX ст. у місті з’явилася величезна кількість кам’яниць найрізноманітнішого призначення — будинки банків і готелів, прибуткових і торгових домів, гімназій і театрів, особняки та адміністративні споруди тощо. Тоді ж місто прикрасила низка чудових культових споруд — церква Святого Пантелеймона Цілителя (1898), Благо­віщенський кафедральний собор (1901) та інші.

Особливим етапом розвитку міста, що додав чимало помітних штрихів його архітектурному вигляду, стали 15 років (1919—1934), коли Харків був столицею Радянської України. Найбільш показовий у цьому плані ансамбль найпросторішої в Європі площі Свободи. Це унікальне в Україні місце, де шліфувався архітектурний стиль моло­дої радянської держави. На площі зберігся ансамбль споруд, по­слідовність поставання яких визначалася їхньою значущістю для тодішньої країни — будинок Держпрому (1925—1929), будинок про­ектних організацій (нині корпус Харківського університету, 1930— 1932), будинок кооперації (1929—1954) і чотири корпуси готелю «Інтернаціонал» (нині «Харків», 1932—1936).

Дотепер суміш споруд дореволюційної епохи і радянських часів визначають архітектурний стиль центральної частини Харкова. У місті багато чудових пам’ятників (М. Гоголю, В. Каразіну, Г. Квітці- Основ’яненку, М. Кропивницькому та ін.), серед яких найвідоміша одна із кращих багатофігурних композицій, присвячена україн­ському Кобзареві — Тарасу Шевченку (1936).

Чугуїв — одне з давніх міст краю, що виникло на високому бе­резі Сіверського Дінця 1617 р. Згодом на чугуївських землях за­клали «государевий виноградний сад» площею 6 га, а на початку XVIII ст. до нього додалися плодовий сад і кавунові баштани, за якими доглядали ченці. У 1817—1857 рр. Чугуїв був центром шести округів військових поселень, створених 1810 р. за указом імпера­тора Олександра І. Про цей час нагадують величний будинок шта­бу військових поселень (1830), військового училища і казарм (XVII— XVIII ст.). З тогочасних культових споруд збереглися Покровський собор (1834), що без традиційної маківки нагадує палац культури радянських часів, і цвинтарна церква Ікони Божої Матері «Всіх скорботних Радість» (1824).

Із світських споруд XIX ст. в Чугуєві досі існують торгові ряди, міська управа, школа і житлові будинки, в одному з яких (батьків­ській хаті військових поселенців) відкрито художньо-меморіальний музей великого російського художника Іллі Рєпіна (1844—1930).

Ізюм — друге за кількістю населення місто регіону на берегах Сіверського Дінця. Тут ріка величезним кількокілометровим меан­дром огинає значний виступ крейдових порід, що утворили одну з найвищих місцин краю — гору Кременець (216 м). Нинішнє місто заснували переселенці, побудувавши фортецю (1660-ті роки) на пів­нічних схилах гори, від якої збереглася перлина культової архітек­тури Східної України — Спасо-Преображенський собор (1684). За рік тут створили Ізюмський слобідський полк, що брав участь у русько-турецьких війнах, у Вітчизняній війні 1812 р., зокрема у Бородінській битві. У XIX ст. в Ізюмі постають ще два храми — Миколаївська (1823) і Вознесенська (1826) церкви, що нині створю­ють привабливу архітектурну трійцю міста.

У XVIII—XIX ст. російський уряд заохочував своїх підданих, роз­даючи землі на Слобожанщині, і згодом тут вишикується низка ма­єтків, частина яких збереглися дотепер.

У селищі Старий Мерчик, відомому з 1660-х років, розташований найбільший (69 га) і найстаріший слобожанський парк. Вважається, що його заснували 1724 р., і спочатку це була розчищена ділянка природного вікового дубово-ясенового лісу з невигадливими пар­ковими спорудами.

Власниками маєтку були представники заможного роду Шидлов- ських, члени якого обіймали провідні адміністративні пости в керів­ництві Харківською губернією і Слобідською Україною. За часів хазяйнування дійсного статського радника Г. Шидловського в Старому Мерчику постає двоповерховий палац (1778), парадний двір якого формували два флігелі і довершувала церква Всіх Святих (із родо­водом від 1680 р.). За указом російського імператора Олександра III 1891 року Старомерчинський архітектурний комплекс перетворено на заповідник, у радянські часи тут здобували освіту сільськогоспо­дарські ветеринари, але вся велич пам’ятки — у минулому.

Село Пархомівка на берегах річки Котельва, відоме з 1688 р., за сторіччя було дароване імператрицею Катериною II генерал-майору графу Г. Підгоричани. На межі XVIII—XIX ст. тут постав палац і садибна Покровська церква (1808). У головній споруді маєтку нині розташована експозиція найвідомішого українського сільського історико-художнього музею, заснованого в 1950-х роках, де екс­курсоводи — місцеві школярі.

Місто Люботин у верхів’ях річки Мерефа, засноване в середині XVII ст., було сотенним містечком Харківського полку. За сторіччя на південній околиці Люботина постають споруди поміщицького маєтку, від якого збереглися палац (у міжвоєнні роки тут відкрили дитячий будинок), господарський корпус і Михайлівська церква (1843) на пагорбку за ставком.

На початку 1880-х років успішний цукрозаводчик І. Харитоненко неподалік від села Володимирівка, на краю вкритої віковим дубовим лісом тераси річки Мерчик, заснував садибу, названу на честь молодшої онучки Наталіївкою. Чарівною прикрасою парку донині залишається щільно оточена старими деревами Спаська церква (1913) — ефектно виконана стилізація під давньоруські культові споруди. В’їзд до маєтку пильнують величезна парадна брама, оформлена у стилі замків серед­ньовіччя, через яку відвідувачі потрапляли на чарівну каштанову алею, і залишки західних воріт, прикрашені «половецькими бабами». На про­сторах садиби, 1924 р. перетвореної на профспілкову здравницю, збе­реглися будівлі флігелів, водонапірної башти і кінного манежу.

Селище Шарівка на берегах річки Мерчик засноване 1700 р. За двісті років тут постали споруди тодішнього володаря маєтку Л. Кеніга (друга половина XIX ст.) і чарівний парк площею 50 га. Шарівський палац вирізняють дві симетричні восьмигранні трипо­верхові вежі, що надають йому вигляду середньовічного замку. Велич головного фасаду палацу лаконічно підкреслюють композиційно складні й ефектні сходи, що спускаються до містка між двома став­ками на дні балки. На протилежному схилі яру, за щільною стіною вікових дерев, ховається головна перлина густо зарослого парку — стара широка багаторядна липова алея. З інших споруд одного із кращих палацових ансамблів Східної України збереглися альтанка, будівлі господарського двору, оселя лісника, парадні ворота зі сто­рожовим будиночком тощо.

Селище Краснокутськ на правому березі річки Мерла засно­ване переселенцями з Корсуня 1651 р. для захисту південних кор­донів Московської держави. За рік тут постав острог, навколо якого поступово виросла слобода Красний (тобто гарний) Кут. Серед багатьох подібних містечок він вирізняється знаменитим Краснокутським дендропарком, започаткованим І. Каразіним 1809 р. З нього країною розійшлися понад двісті видів дерев і чагарників з усього світу, серед яких і тополя канадська, і давнє японське гінкго, і різні види ялин — незмінний атрибут площ і проспектів українських міст. Краснокутським парком з 1922 р. активно опі­кується дослідна станція садівництва, а про засновника, крім рос­лин, нагадують пам’ятник І. Каразіну та однолітка парку — Ми­хайлівська церква.