Загальногеографічна карта Донецької області

Донецької області - адміністративна картаСкачать «Загальногеографічна карта Донецької області» , а также книгу «Донеччина: Адміністративно-територіальний і відомчий поділ (кінець ХVІІІ — початок ХХ ст.)»

Скачать «Карты областей и городов Украины» бесплатно, а также скачать много других карт можно в нашем архиве карт

Від автора книги. Робота над цією темою була пов’язана не лише з сьогоднішніми подіями на Донбасі (хоча, слід визнати, вони стали спонукальними), а й з науковими інтересами щодо ролі державних інституцій Російської імперії в освоєнні завойованих нею земель, у прагненні запровадити державний порядок та здатності мобілізувати природні й людські ресурси для досягнення бажаного результату.

Займаючись Правобережною, Лівобережною та Південною Україною, з’ясовуючи обставини їх входження до складу російської держави, пошуки нею шляхів порозуміння з місцевими елітами, як і реакцію населення на прихід імперії, відчувалося, що південно-східна її частина вислизає з цього переліку історичних регіонів.

Наразі з’явилася можливість уважніше придивитися до своєрідності цього краю, як до нього ставилася верховна влада, чи зауважувала його особливість і які вживала засоби для колонізації, як структурувала набутий простір та яку локальну адміністрацію там створювала.

В імперській експансії адміністративно-територіальний поділ став завершальним етапом утвердження, своєрідним просторовим маркером належності. Імперія завжди надавала великого значення створенню місць влади, їх географії, від чого залежав контроль за набутою територією та ефективність управлінської політики, а критерієм, як правило, служили досягнута стабільність, вчасне надходження до державної скарбниці податкових коштів, постійне поповнення армії людськими ресурсами та забезпечення дислокації військ.

Ідеться також про те, чи враховувала влада при адміністративно-територіальних поділах особливості краю, його природно-кліматичні та ландшафтні умови, рівень соціально-господарського розвитку, периферійність щодо імперської столиці й регіональних центрів, якими для Донеччини були Катеринослав та Одеса. У фокусі дослідження перебуває й те, чи зауважувала влада етнічний та конфесійний склади населення, і якщо реагувала на них, то яким чином? Важливо також було з’ясувати, як довго вона рахувалась із місцевими особливостями, а чи відразу пропонувала уніфіковану структуру управління, притаманну «внутрішнім губерніям»?

Окремо зауважено запровадження на Донеччині апробованих в імперському центрі ліберальних реформ із новими органами влади, зокрема земств та міського громадського управління, аби дізнатися, чи сприяли вони модернізації керівництва на локальному рівні.

З’ясовується роль спеціальних відомчих адміністративно-територіальних утворень, таких, як військові, навчальні, гірничі, судові та інші округи. Про врахування імперією зовнішньополітичних факторів ідеться при аналізі одного з них, а саме Одеського військового округу.

Ось приблизний набір авторських питань для вивчення адміністративно-територіального устрою й відомчого поділу Донецького краю під час його входження та перебування у складі Російської імперії з кінця ХVIII — до початку ХХ ст. У результаті текст набув такої структури: перший розділ присвячено пошукам організації влади та її повноважень на момент входження Донеччини до російського імперського простору; у другому йдеться про якісні зміни під час усталення адміністративного поділу та запровадження органів влади з елементами самоврядування; у третьому окреслюється відомчо-територіальний поділ із широким охопленням внутрішніх меж краю, виявленням додаткових його можливостей.

Наприкінці пропонуються висновки про взаємозв’язок територіального поділу, мережі державних установ та їх структури для подолання регіональних відмінностей, здатності їх у повному обсязі вирішувати проблеми освоєння, економічного розвитку, залагодження соціальних суперечностей і міжетнічних конфліктів на Донеччині.

На відміну від решти історичних регіонів нашої держави (Лівобережна, Правобережна, Слобідська, Південна Україна, Крим), Донеччина, як південно-східна її частина, сформувалася найпізніше. Відрізняв її не лише час входження до Російської імперії, географічні особливості, природно-кліматичні умови, етнічний і конфесійний склад людності, але й, найбільше, економічний потенціал, який став вирішальною її ознакою. Не відразу зауважений, адже політичні претензії Росії випереджали її фактичні можливості, він практично нічим не виділявся при запровадженні перших адміністративних поділів та не вплинув на адміністративно-територіальну й ієрархічну структури влади. На відміну від інших регіонів тут Російській імперії не довелося долати державницькі традиції,виразно притаманні Лівобережній (Гетьманщина) та Правобережній (Річ Посполита) Україні, а також Криму (Кримське ханство), адже впродовж століть ця територія являла собою щось на зразок американського фронтиру, своєрідного рухомого кордону між освоєними, заселеними та малозаселеними, неосвоєними землями.

Насильницький характер колонізації краю, до якого вдалася імператорська Росія і котрий чи не вперше зауважив П. Мілюков, адже його попередники схильні були недооцінювати її масовість, проявилася в ліквідації політичних супротивників, двох державних утворень — Кримського ханства й Запорозької Січі, у депортації греків і вірменів із Криму. Д. Багалій виокремлював державну, народну та іноземну колонізації краю. Пізніше М. Любавський указав на військовий її етап, про який ішлося й у Д. Багалія, щоправда без такого визначення. Тоді захоплювалися землі Дніпровської лінії, Азовське узбережжя, що супроводжувалося величезною роздачею на пільгових умовах земель чиновникам, штаб- та оберофіцерам. Слідом за Д. Багалієм, М. Любавський назвав край «Ельдорадо для секунд-майорів, регістраторів і архіваріусів», що почали отримувати тут чималі земельні ділянки як винагороду за здійснені та здійснювані в майбутньому завдання військово-політичного утвердження імперії. За підрахунками В. Пірка, унаслідок масової роздачі земель лише на колишній території Війська Запорозького було засновано близько 500 поселень.

Такий спосіб залюднення малозаселеного краю вплинув на формування ідентичностей його соціальних груп, серед яких не було еліти місцевого походження, котра вимагала б у той чи інший спосіб певної автономії, як це мало місце в інших історичних регіонах, а тому ініціатива адміністративно-територіального поділу краю здійснювалася в односторонньому порядку.

***Донеччина: Адміністративно-територіальний і відомчий поділ (кінець ХVІІІ — початок ХХ ст.), НАН України Інститут історії України, 2015