Жмеринка

План ЖмеринкиСкачать «План міста Жмеринка» (до кожного будинка)

Скачать «Карты областей и городов Украины» бесплатно, а также скачать много других карт можно в нашем архиве карт

Жмеринка - місто обласного підпорядкування та адміністративний центр Жмеринського району Вінницької області, розташоване на водороздільному плато Подільської височини в 35 км на південний захід від обласного центру.

Жмеринка є одним з найбільших залізничних вузлів Південно-Західної залізниці з великим транзитом пасажирів та вантажних перевезень в напрямку на Київ, Львів, Одесу, Сімферополь, Мінськ, Санкт-Петербург, Москву, Унгени та Чоп, а далі до країн Заходу.

Відстань до столиці України, міста Києва – 300 км, до міста-порту Одеса – 450 км, до кордону з країнами ЄС – 500 км, до кордону з Молдовою – 85 км.

Автомобільним транспортом місто зв’язане з Вінницею, містами області та селами району.

Віддаль від м. Жмеринка   до м. Вінниці  залізницею 40 км, автошляхом 45 км.

Населення міста (на 01.01.2017) складає 34 698 осіб.

Територія міста - 1826 га, зокрема під забудовами - 1272 га. Площа зелених насаджень загального користування складає 115 га, зокрема лісів - 56,9 га, парків - 44 га, скверів - 12,9 га.

На території міста та району природні ресурси представлені місцевими будівельними матеріалами: гранітом, вапняками, карбонатною сировиною, пісками, цегельно-черепичною сировиною і торфами.

Сьогодні народногосподарський комплекс міста складають підприємства транспорту, машинобудування, легкої та харчової промисловості. Найбільші підприємства в місті - ТОВ “ Жмеринське підприємство Експрес ” (ремонт залізничного рухомого складу), ТОВ Елеваторна компанія “ Кусто-Агро ” (заготівля та реалізація зернових культур), ПП “ Корунд “  (виробництво машин та устаткування для сільського та лісового господарства), ТОВ "Жмеринкам'ясокомбінат",  ТОВ "Маслосирзавод". Основу експорту товарів підприємств міста складають продовольчі товари, деревина і вироби з деревини, імпорту – текстиль та вироби з текстилю, машинобудівна продукція.

До інфраструктури міста входять: автовокзал, залізничний  вокзал, 7 дошкільних закладів, 7 загальноосвітніх навчальних закладів, Жмеринське вище професійне училище, міський історичний музей, 2 бібліотеки, кінотеатр "Супутник", Будинок науки і техніки, районний Будинок культури,  парк культури ім. Горького, стадіон, басейн.

Медичне обслуговування мешканців міста забезпечують відділкова лікарня ст. Жмеринка, Жмеринська центральна районна лікарня, 2 поліклініки, психоневрологічний інтернат.

Цікавими та визначними об’єктами міста є:

  • Жмеринський залізничний вокзал (1899-1904 рр.) і монумент Остапу Бендеру та його славнозвісним стільцям;
  • Історичний музей (1969 р.), вул. І. Франко, 64;
  • Католицький храм Св. Олексія (1904-1910 рр.), вул. Костельна, 2;
  • Церква Миколи Чудотворця, пров. Миколаївський.

Сторінка історії

Засновано Жмеринку у другій половині XIX ст. в зв’язку з будівництвом залізниці Київ—Балта (1865 р.). Саме тут, між двома селами — Великою і Малою Жмеринкою, було побудовано невелику станцію Жмеринка, біля якої утворилося робітниче селище. Жмеринка швидко зростала і з часом перетворилася на вузлову станцію. Вже у вересні 1871 року відкривається рух поїздів по Волочиській лінії, яка найкоротшим шляхом з’єднала південь Росії з Австрією та іншими країнами Західної Європи. 30 серпня 1892 року стала до ладу ще одна лінія — до Могильова. Тоді ж почалося спорудження нового паровозного депо. 1899 року архітектор-будівельник 3. І. Журавський розробив проект нового вокзалу. Відкритий у 1904 році вокзал станції Жмеринка став однією з кращих споруд Південно-Західної залізниці.

Збільшувався залізничний вузол, швидко зростало й робітниче селище, в якому на початку XX ст. вже проживало понад 9 тис. чоловік. Зміцнення пролетарського прошарку серед трудящих Жмеринки привернуло до себе увагу соціал-демократичних організацій України, які поширювали свій вплив на робітників вузла.

В лютому 1905 року жмеринські робітники застрайкували на знак солідарності з російськими пролетарями. Страйкарі висунули вимоги: 8-годинний робочий день, підвищення заробітної плати, безплатне навчання дітей, державне страхування, впорядкування медичної допомоги тощо. В жовтні залізничники знову припиняють роботу, наполягаючи задовольнити вимоги, пред’явлені ними під час лютневого страйку. 10 грудня оголосили страйк телеграфісти, їх підтримали працівники служби руху. За наказом губернатора 11 грудня в Жмеринці запровадили воєнний стан. Грудневий страйк жмеринських залізничників було придушено збройною силою.

Досвід страйкової боротьби робітників Жмеринки у 1905 році свідчив, що їм бракувало ще класової свідомості і організованості, серед вимог переважали економічні, не було бойової робітничої політичної організації.

На початку 1906 року створюється вузлове бюро РСДРП Південно-Західної залізниці. На станції Жмеринка став діяти партійний комітет, який поширював свою діяльність і на інші ділянки залізниці. Він налагодив зв’язки з робітниками Жмеринки, Окниці, Волошків, Колюшків та інших пунктів, заснував кілька гуртків. Організація швидко зростала і вже влітку 1906 року об’єднувала 117 чоловік. Вона проводила значну роботу серед робітників і солдатів місцевого гарнізону, мала свою бібліотеку, розповсюджувала нелегальну літературу, готувала виступи в дні пролетарських свят. Першотравень 1907 року робітники депо відзначили сходкою в лісі. Промовці закликали до боротьби з царським урядом, присутні співали «Марсельєзу».

Наприкінці XIX — початку XX ст. у Жмеринці дещо зроблено для розвитку освіти. Ці заходи диктувалися інтересами панівних класів. 1907 року відкрили чоловічу гімназію, а в 1909 році — приватну жіночу. Навчання в них було платним — 100 крб. щорічно, а у випускному класі жіночої гімназії — 120. Вчилися тут здебільшого діти дворян, попів, купців та чиновників. Робітники й рядові службовці, які одержували за свою працю щомісяця 15—20 крб., не могли посилати своїх дітей до гімназії. Для них лишалася тільки двокласна залізнична школа, відкрита 1890 року. Тривалий період населення міста терпіло від епідемічних хвороб, не мало медичної допомоги. Тільки в серпні 1898 року побудували залізничну лікарню на 20 ліжок.

Напередодні першої світової війни у Жмеринці діяло 9 фабрик і заводів та 36 ремісничих майстерень. Серед них: машинобудівний завод сільськогосподарського профілю, чавуноливарний, лісопильний та два цегельні заводи. Звичайно, це були підприємства та майстерні напівкустарного й кустарного типу, де загалом працювало 129 робітників. Більша частина трудового населення міста працювала на залізниці. На цей час у ньому налічувалось 1737 будинків. Населення становило 27 195 чоловік.

Звістка про повалення царизму викликала революційне піднесення серед трудового населення Жмеринки. Робітники влаштовують демонстрації, роззброюють поліцію. Це пробудження широких мас трудящих до політичного життя використовують меншовики й есери, які мали підтримку серед службовців вузла та офіцерів місцевого гарнізону. Було обрано т. зв. демократичну думу, до складу якої входили представники саме цих партій.

В умовах двовладдя, коли меншовики і есери обманювали трудящих революційними фразами і все тісніше змикалися з буржуазією, з робітників-залізничників виникла невелика група (14 чоловік), очолювана токарем Г. К. Маниловським, яка співчувала більшовикам, виступала проти продовження війни і вела боротьбу за вплив на робітників вузла та селян навколишніх сіл.

У вересні 1917 року робітники-залізничники організували загін Червоної гвардії, що налічував 200 чоловік.

Перемогла Велика Жовтнева соціалістична революція. Владу Рад було проголошено в Жмеринці 3(16) листопада 1917 року за допомогою революційних частин 2-го гвардійського корпусу. Залізничники радо зустріли гвардійців ще за містом, до них приєднались війська Жмеринського гарнізону. Частини корпусу, зокрема 4-й Кексгольмський і 3-й стрілецький полки, негайно взяли під контроль залізницю і спинили просування на Москву відданих Тимчасовому уряду військ. За кілька днів було організовано ревком, у якому переважали більшовики, обрано Раду робітничих і солдатських депутатів. Але діяльність їх була короткочасною, бо з відходом революційних військ владу захопили представники Центральної ради.

В останні дні грудня 1917 року до Жмеринки знову вступили вірні революції війська 2-го гвардійського корпусу, і владу Рад було поновлено. Загальні збори робітників та службовців усіх служб станції Жмеринка, на яких було присутніх 3,5 тис. чоловік, 15 січня 1918 року висловили недовір’я Центральній раді, вимагаючи передати всю владу Радам. Збори ухвалили також організувати народну Червону гвардію в місті й на селі. За перші два дні до загону Червоної гвардії записалося понад 200 робітників вузла. Він поповнювався також солдатами й селянами навколишніх сіл. Жмеринський загін Червоної гвардії мав два бронепоїзди з гарматами і кулеметами, брав участь у боях проти військ Центральної ради та австро-німецьких окупантів, які на початку березня 1918 року захопили Жмеринку. Більшовики Жмеринки розгорнули боротьбу проти інтервентів.

У травні 1918 року в умовах підпілля створюється Жмеринська партійна організація, а 12 вересня у Жмеринці відбулася перша губернська конференція більшовиків Поділля. В її роботі взяли участь 12 представників партійних організацій Вінниці, Літина, Жмеринки, Гайсина та інших міст. Конференція обрала губком партії, заслухала інформацію про І з’їзд КП(б)У і у відповідності з його рішеннями розробила конкретні заходи, спрямовані на дальше розгортання боротьби проти окупантів та гетьманщини.

Однією з масових форм опору окупантам були страйки. У всеукраїнському страйку залізничників, що тривав з середини липня до початку вересня 1918 року, залізничники Жмеринки взяли активну участь. Вони обрали страйковий комітет з 14 чоловік і не з’являлись на роботу 21 день. Командування австро-німецьких військ, щоб відновити рух на залізниці, викликало залізничників з Австро-Угорщини, Польщі, однак це не дало бажаних наслідків. Поїзди вирушали й прибували до місця призначення невчасно.

В боротьбі з ворогом жмеринські залізничники застосовували й диверсії. В ніч на 8 серпня 1918 року було розгвинчено рейки на перегоні Жмеринка—Ярошенка, що призвело до аварії кур’єрського поїзда. Наступного дня війська окупантів оточили робітничі квартали. Всіх, хто не бажав негайно стати до роботи, ув’язнювали або примусово вивозили працювати до Австрії. На місто було накладено контрибуцію — 18 тис. пудів пшениці і 250 тис. грішми. Кількість ув’язнених лише в жмеринській тюрмі досягала 1800 чоловік.

Одночасно з організацією активних дій проти окупантів жмеринські більшовики, залишаючись у підпіллі, вели агітаційну роботу серед солдатів австрійського корпусу, розташованого в місті. Події, які розгорнулися трохи згодом, свідчили про позитивні наслідки цієї діяльності. Звістку про перемогу буржуазно-демократичної революції в Німеччині австрійські частини Жмеринського гарнізону сприйняли з великим піднесенням. Начальник державної варти повідомляв із Жмеринки, що «в місті почалася стрілянина, австрійці мітингують, зривають кокарди з офіцерів. Можливі виступи більшовиків. Потрібна допомога. Тоді ж повстали частини 7-ї угорської кірасирської дивізії.

Наприкінці 1918 року Жмеринку захопили війська буржуазно-націоналістичної Директорії.

За рішенням другої губернської партійної конференції більшовиків Поділля, яка проводила свою роботу в умовах петлюрівського переслідування, в січні 1919 року були створені ревкоми, що готували маси до повстання проти петлюрівського режиму. Жмеринські робітники організували партизанський загін, він встановив зв’язки з селянами навколишніх сіл. Коли ж під ударами Червоної Армії петлюрівці покотилися на захід, жмеринські партизани підняли в тилу повстання. 17 березня застрайкували залізничники. Було створено тимчасовий революційний комітет, який очолив боротьбу з ворогами та взяв під охорону станційне майно.

20 березня до міста вступили бійці Таращанського полку під командуванням В. Н. Боженка. Цілий день у місті відбувалися багатолюдні мітинги й маніфестації. Командування радянських військ оголосило подяку жмеринським залізничникам: вони за короткий строк відновили рух, налагодили телеграфний і телефонний зв’язок.

У визволеному місті розгорнули діяльність органи Радянської влади. Почали працювати партійні осередки в залізничних майстернях. Вийшли перші номери газети «Жмеринський комуніст».

10 травня відбувся багатолюдний мітинг. Його учасники ухвалили підтримати Радянську владу та організувати Червону дружину залізничників. Наприкінці травня в місті було сформовано збройні батальйони, робітників. Велика група агітаторів вирушила в села.

Виснажені безперервними боями, радянські війська не змогли успішно протидіяти переважаючим силам петлюрівців і змушені були відступити. Жмеринка опинилася в руках ворога. За дорученням Ради робітничо-селянської оборони на Поділля прибув народний комісар у військових справах України М. І. Подвойський. Затримавши просування петлюрівців, червоноармійці почали організований контрнаступ. Після тривалого бою 7 липня Жмеринку було визволено. 10 липня в місті ховали робітників, які загинули від рук петлюрівців.

Проте радянським військам ще раз довелося залишити місто 10 серпня 1919 року. В жовтні того року Червона Армія, перейшовши в наступ, почала швидко визволяти територію України від петлюрівців і денікінців. 6 січня 1920 року Жмеринка стає знову радянською. Партійна організація вийшла з підпілля. Під її керівництвом відбулися перші суботники. В села виїхали агітатори, які проводили бесіди і організовували мітинги, роз’яснювали селянам політику Радянської влади. Як повідомляла газета «Украинская беднота» в кореспонденції з Жмеринки від 19 квітня 1920 року, селяни охоче виконували продрозкладку, допомагали революційним органам влади.

Але завойований у боях з ворогом перепочинок був коротким, знову Жмеринка потрапила до рук ворогів, на цей раз польських інтервентів. Проте вже наприкінці травня Червона Армія переходить у рішучий наступ і 23 червня визволяє місто. В боях за нього відзначилися бійці бригади легендарного героя громадянської війни Г. І. Котовського. Тут же на очищеній від ворога станції, в одному з вагонів, перебував його штаб. У Жмеринці Г. І. Котовського прийняли до лав більшовицької партії. Розгромом білополяків та решток петлюрівської армії у жовтні — листопаді 1920 року завершується на Поділлі період іноземної інтервенції та громадянської війни. Але на території Жмеринського повіту ще майже рік точилася боротьба проти куркульсько-петлюрівських банд.

Трудящі Жмеринки з глибокою вдячністю бережуть пам’ять про своїх земляків — героїв громадянської війни і активних борців за Радянську владу.

Першою радянською установою в місті після громадянської війни був ревком, створений на початку листопада 1920 року. В грудні починає роботу редакція газети «Вісті», запрацювали інші установи. Органи Радянської влади вживали рішучих заходів проти тяжких наслідків війни: пошестей, безпритульності. В місті відкрилися 2 лікарні, було націоналізовано аптеки, ціни на ліки доведені до мінімальних, більшість ліків видавали безплатно. В квітні 1921 року відкрили дитячий будинок і два притулки. Жителі Жмеринки, комуністи і безпартійні, трудилися на недільниках, а зароблені гроші надходили у фонд допомоги голодуючим.

З 1921 року Жмеринка стає повітовим містом.

Велике значення для відбудови економіки міста й повіту мали рішення X з’їзду РКП(б) про запровадження нової економічної політики. У місті створили промислові артілі, передавали в оренду деякі дрібні підприємства, розпочали випуск продукції кустарі, в т. ч. ковалі, бляхарі, кравці, шевці, токарі та ін. До червня 1924 року в місті було 222 ремісники, а на початок 1925 року налічувалось 320 закладів кустарно-ремісницького типу, в яких було зайнято 492 робітники.

Головним завданням перед трудящими міста, було відбудова і налагодження безперебійної роботи транспорту. Насамперед треба було повернути на транспорт кадрових робітників, подбати про матеріальні умови їх життя. В серпні 1923 року на 55% підвищили зарплату працівникам транспорту, і це значною мірою забезпечило дальші успіхи в роботі. Вже в листопаді паровозне депо виконувало свій план на 200, а вагонні майстерні на 140%. Відкриті збори парторганізації паровозного депо в лютому 1924 року відмічали вже значні досягнення в справі відбудови. Зокрема, запрацювала механічна майстерня, в паровозному депо виконували середній і поточний ремонт локомотивів, поліпшилась його якість…

В роки індустріалізації країни на підприємствах міста розгорнувся рух за ліквідацію плинності робочої сили, оволодіння технікою та підвищення виробничої кваліфікації. Різними формами навчання протягом 1931—1932 pp. було охоплено понад 4 тис. робітників.

У 1933 році вагонні майстерні Жмеринського вузла були реконструйовані і перетворені на завод ім. 1 Травня.

Крім залізничного транспорту, в місті успішно розвивалися різні промислові підприємства. В 1929 році почав випускати продукцію цегельний завод, 1932 року побудовано фабрику-кухню, хлібозавод і пекарню. В 1932 році стали до ладу молочний та тютюново-ферментаційний заводи. Організували також 8 артілей промкооперації. Понад 500 кустарів-одинаків залучили до колективної праці.

Водночас з налагодженням економічного життя в місті багато зробили тоді для поліпшення комунального обслуговування жителів, розвитку культосвітніх закладів та охорони здоров’я. Побудували банно-пральний комбінат, пожежне депо, капітально відремонтували житловий фонд, забрукували й заасфальтували частину вулиць. До 1940 року в Жмеринці працювало 8 загальноосвітніх шкіл, у т. ч. 6 середніх, клуб піонерів, дитяча технічна станція. Трудівники міста мали можливість відвідувати будинок культури, кінотеатр, 13 бібліотек.

Значна увага приділялась охороні здоров’я трудящих, їх обслуговували дві лікарні, дві поліклініки, пункт швидкої допомоги, пункт переливання крові, лабораторія. Особливо велику турботу проявляла держава про здоров’я дітей. Для них відкрили 7 ясел, дитбудинок і медичну консультацію.

Вже в перші дні Великої Вітчизняної війни місто зазнало нападу гітлерівської авіації. Ворог рвався до життєвих центрів Радянської країни, намагався вивести з ладу важливий стратегічний пункт — Жмеринський залізничний вузол. День і ніч по-фронтовому працювали залізничники, забезпечуючи безперервне просування поїздів на фронт і в тил. 10 липня радянські війська в районі Жмеринки змушені були відступити, а 17 липня німецько-фашистські загарбники увірвалися до міста. Пожежі, грабежі, насильства, вбивства — таким запам’ятався жмеринцям фашистський «новий порядок». На околиці, за колючим дротом, окупанти розташували табір для військовополонених, у якому закатували 12 тис.

Фашистський терор не зламав волі радянських патріотів до боротьби, не примусив їх скоритися ворогові. Вже через місяць після фашистської окупації на станції Жмеринка партизани підпалили і знищили 4 ворожі ешелони з бензином і боєприпасами. Восени 1941 року в місті створюються підпільні групи опору. З листопада 1941 року по грудень 1922 року вела боротьбу підпільна партизанська група паровозного депо, яка об’єднувала 24 члени. Її очолював комуніст М. С. Пархоменко. Підпільною групою вагонного депо в складі 23 чоловік керував К. А. Квятковський. З грудня 1942 року по березень 1944 року поблизу міста, в с. Чернятині, діяла підпільна група в складі 25 народних месників під керівництвом М. Д. Микитюка.

Восени 1942 року виникла підпільна організація «Радянські патріоти». Її керівне ядро утворили комуністи К. С. Гришин, В. В. Киняєв, Г. Г. Навроцький. Організація налічувала 13 груп, найбільшими з яких були — на вагоноремонтному заводі (керівник Г. Навроцький), на міській електростанції (керівник С. І. Бубновський), на станції водогону в с. Рові (керівник Е. М. Семілєтов) та інших об’єктах. Підпільники вчиняли диверсії на залізничному вузлі, влаштовували втечі військовополонених з табору, розповсюджували зведення Радянського інформбюро, випускали рукописну газету «Красный партизан». Було підготовлено все потрібне для випуску газети друкарським способом, та липневого ранку 1943 року почались арешти. Фашисти схопили понад 200 чоловік. Допити арештованих тривали понад місяць. Нічого не добившись, жандарми вивезли в’язнів до тираспільської тюрми. В неймовірно тяжких умовах тюремного режиму мужні патріоти продовжували боротьбу, встановлювали зв’язки з підпільниками Тирасполя, через них одержували медикаменти, готували групи до втечі. Знесилені, надломлені фізично, але сильні духом 18 жмеринських партизанів боролися до останнього подиху. Коли на світанку 2 грудня 1943 року прибули жандарми, щоб виконати смертний вирок, патріоти відмовилися йти на страту поодинці і вчинили опір.

Окупація тривала 975 днів. 18 березня 1944 року доблесні воїни 1-го Українського фронту визволили Жмеринку від фашистського ярма. За час окупації вороги вщент зруйнували залізничне господарство, промислові підприємства, культурно-освітні заклади, житла, в місті не було води й світла. Звитяжна праця жмеринчан дала гідні наслідки: вже за 10 днів після визволення через станцію Жмеринка рушили військові ешелони. За успішне відновлення руху залізничники дістали подяку від командуючого 2-м Українським фронтом Маршала Радянського Союзу І. С. Конєва.

Велику допомогу залізничникам у відродженні зруйнованого гітлерівцями господарства і особливо на розчистці території вузла подавали трудящі міста. Вони провели 16 масових недільників, в яких взяло участь 45 тис. чоловік. Роботи на відбудові ускладнювалися систематичними нападами фашистської авіації, що тривали до початку серпня 1944 року. За цей час фашисти скинули на місто понад 5 тис. бомб, зруйнували 15 км колії, станційні будівлі, депо, залізничну лікарню і значну частину міських будов. Але завдяки трудовому героїзму, який виявляли жителі міста, навіть після найдужчих бомбардувань через кілька годин військові ешелони знову йшли на захід.

Разом з відбудовою транспорту відроджувались й почали випуск продукції хлібозавод, харчокомбінат, цегельний завод. До кінця 1944 року діяло 27 підприємств. Важким іспитом була остання воєнна зима 1945 року. Для забезпечення безперебійної роботи транспорту колективи підприємств брали шефство над окремими локомотивами, збирали різне шмаття, щоб утеплити їх на зиму. На вузлі власними силами було виготовлено понад 3 тис. лопат. Регулярну допомогу на очистці колії від снігу подавали 250 колгоспників з 10 навколишніх сіл. Жінки-активістки з міста приносили гарячу їжу на робочі місця робітників станції. Завдяки злагодженій роботі, залізничники успішно впоралися з завданнями перевезення народногосподарських вантажів. У лютому 1945 року колективу Жмеринської дистанції колії було присуджено перехідний Червоний прапор Наркомату шляхів СРСР і грошову премію. Батьківщина високо оцінила трудовий внесок жмеринських залізничників у перемогу над ворогом. 38 працівників вузла було нагороджено бойовими орденами і медалями, 710 — медаллю «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.», ордена Леніна удостоєно машиніста М. І. Жеребецького.

Після закінчення Великої Вітчизняної війни розмах відбудовних робіт в місті різко зростає. Необхідно було не лише залікувати рани війни, а й перевершити довоєнний рівень виробництва. Залізничний вузол поступово удосконалювався для приймання і формування великовагових поїздів, закладалися виробничі потужності на вагоноремонтному заводі.

Але війна ще часто нагадувала про себе, відчувалися труднощі з житлом. З 399 будинків, які належали до міського громадського фонду перед війною, 235 будинків загальною площею 18 742 кв. м були зруйновані фашистськими загарбниками. Трудящі перед 30-ю річницею Великого Жовтня зобов’язалися відпрацювати по 50 годин на відбудові рідного міста. Протягом 3 місяців в позаурочний час було відпрацьовано 49 384 людино-години. За ініціативою молоді міста методом народної будови спорудили стадіон «Локомотив» на 15 тис. глядачів. Питання дальшого благоустрою міста, поліпшення побутових, матеріальних і культурних умов життя трудящих успішно вирішувалися після історичного XX в’їзду КПРС. Вже 1956 року почала працювати нова потужна ТЕЦ, яка повністю забезпечила потреби міста в електроенергії. Цього ж року 84 сім’ї робітників переїхали у нові квартири, а в 1958—1960 рр. лише на підприємствах Жмеринського відділку залізниці було споруджено 9 тис. кв. м житла. Лінія новобудов давно сягнула вже за межі довоєнної Жмеринки. Тепер у місті є 246 вулиць, з них 35 повністю забудовані в післявоєнний час….

Науково-технічна революція в нашій країні особливо помітною була для трудящих міста за тими змінами, що відбувалися на транспорті. Замість паровозів з   початку 60-х років почали надходити тепловози, зростала швидкість поїздів, підвищувалася продуктивність праці. За почином луганців, що виступали ініціаторами в змаганні за «українську годину», на відділку залізниці ширився рух за «жмеринську хвилину». Досягнуті успіхи у виконанні семирічного плану перевезень вантажів 1966 року були відзначені урядовими нагородами. Ордени і медалі одержали 73 чоловіка. Орденом Леніна удостоєно машиніста M. І. Тищенка, шляхового майстра А. С. Чорного, чергового по станції M. С. Плахотнюка.

Трудовими подарунками зустріли трудящі міста 50-річний ювілей Радянської влади. Працівники промисловості й транспорту достроково виконали річну виробничу програму, дали країні майже на 2,3 млн. крб. надпланової продукції. За досягнуті успіхи в ювілейному змаганні і дострокове виконання нової п’ятирічки локомотивному депо присвоєно ім’я 50-річчя Жовтня, а в 1968 році воно стає підприємством комуністичної праці. Станцію Жмеринка на честь 50-річчя Жовтня занесено до Книги пошани Міністерства шляхів сполучення і ЦК профспілки залізничного транспорту.

Жмеринка, що більш відома як залізничний вузол, за роки Радянської влади стала одним з культурних центрів області....

Сьогодні зі Жмеринки, здається, можна дістатися будь-куди: проходять потяги через усю країну на Київ і Одесу, Чоп і Маріуполь, Кишинів, Мінськ і Москву. Поїхати звідси можна о будь-якій годині дня і ночі. Питання тільки, чи лише з пирогами та смаженою рибою, купленими на пероні, чи з бажанням повернутися і привезти друзів у гості до жмеринців.