Київ. Звідки пішла назва Дарниця

Старый Киев и окрестностиСкачать  «Старый Киев и окрестности»

Скачать «Старые планы Киева» бесплатно, а также скачать много других карт можно в нашем архиве карт

Звідки пішла Дарниця (з книги "Невідомі та маловідомі сторінки історії Києва")

Лівобережна частина Києва до 1923 р. адміністративно не належала до нього, а входила до Чернігівської губернії і тому мало цікавила дослідників Києва (за винятком урочищ, згадуваних у літопису)— через те вона залишилася недостатньо вивченою. На це звертали увагу провідні дослідники історії Києва.

Населені пункти на лівому березі Дніпра навпроти Києва були розташовані в такій послідовності (з півночі на південь): Троєщина, Вигурівщина, Воскресенська слобідка, Микільська слобідка (на схід від неї — хутір Дарницький, на захід — Передмостова слобідка та острів Труханів), Кухмістерська слобідка з хуторами Березняк, Позняки, Осокорки, на південний схід від Осокорків — Бортничі.

Лівий берег Дніпра навпроти Києва зовсім пологий. У давнину це були широкі, в три версти, луки, за якими був суцільний ліс, перерізаний річками, озерами та болотами. Ці водойми мали яскраво виражений реліктовий характер. Трав'яний покрив небагатий, бо грунт скрізь піщаний. Долини та луки непомітно переходили в болота та озера з багатими рибними ловами. Водойм було чимало — озера Русанівське, Василівське, Святище, Дарницьке, Тельбін, річки Позняківка, Радунка та ін.

Історія лівобережної частини Києва сягає сивої давнини. Археологічні розкопки проводили тут у 1879 р. Т. В. Кибальчич та у 1888—1889 рр. академік М. Ф. Біляшівський. Кибальчич знайшов 9973 предмети, з яких кам'яного віку — 9459, бронзового — 424. Низку піщаних горбів, де знайдені залишки первісної людини, Кибальчич поділив на шість груп, три з яких (Микільська, Воскресенська, Вигурівська) — навпроти Києва.

Датуються вони IV—І тис. до н. е. Біляшівський біля Микільської слобідки знайшов гончарні вироби, знаряддя з каменю та кремінця, а також залишки їжі (IV—III тис. до н. е.).

У радянський час продовжено археологічні розкопки. Так, у 1950—1951 рр. між Червоним хутором та селом Бортничі археологом В. М. Даниленком відкрито чотири стоянки з підгірським матеріалом: вироби з міді, бронзи, заліза (середина І тис. до н. е.). У 1950 р. біля Червоного хутора він знайшов некрополь з трупоспаленням — 195 урнових та безурнових поховань, також інвентар, що складається з кераміки, знарядь праці, прикрас та бойової зброї (не пізніше кінця III тис. до н. е.). Отже лівобережна частина сучасного Києва має давню історію. Тут знаходились доміські поселення, які пізніше були зруйновані або залишені жителями...

Джерела свідчать, що топографія цієї частини міста в давнину відрізнялася від сучасної. Внаслідок розмиву берегів Дніпра утворилися бокові рукави — Довбичка, Русанівка та інші, що змінили вигляд місцевості.

Вивчаючи плани Києва 1638, 1695, 1784 рр., карти і плани XIX ст., можна дійти висновку, що раніше не існувало ні Русанівських затоки і протоки, ні острова Гідропарк. У першій половині XIX ст. озера Святище, Русанівське і Василівське перетворилися в одне водоймище, яке з'єдналось з Чорториєм.

Так утворилася Русанівська затока Дніпра. Велике підняття води у 1877 і 1882 рр. прорвало Дніпровську дамбу, знесло дерев'яний Русанівський міст й Чорторийську греблю. Русанівська затока перетворилася в протоку, і утворився острів — сучасний Гідропарк.

Щодо історичних місцевостей, то Передмостова слобідка знаходилась на острові Гідропарк, Микільська слобідка — за Русанівським мостом, на північ від лінії метро. Воскресенська слобідка розташована була на схід від озера Радунка, в північній частині сучасного бульвару Перова. Кухмістерська слобідка — між озером Тельбін і Дніпром. Хутір Дарницький знаходився в районі сучасної вулиці Празької (раніше Старо-Бориспільська дорога). Село Позняки — біля Позняківської затоки Дніпра, а село Осокорки — біля затоки Речище Осокорське (зараз не існують). Річка Дарниця в давнину витікала з озера Дарницького (в районі сучасної Дарницької ТЕЦ) і впадала в затоку Ровчак. Озера Тельбін і Радунка існують і понині, змінивши свої обриси. Затоки Речище Осокорське і Ровчак колись мали Н-подібну форму, нині не існують, тепер на їх місці проспект Возз'єднання і залізнична колія Дарниця - Петрівка. Доля річки Дарниця — це трагедія, екологічна катастрофа. Ще 60 років тому це була чудова повноводна річка, чиста, з неї пили воду, в ній купалися. По берегах росли духмяні трави й море квітів. Журавлі і лелеки, ластівки і кажани водились тут, в річці було багато риби. В 40-х роках внаслідок господарської діяльності людини знищено не тільки саму річку, а навіть її назву — географічну й історичну. Вона перетворилася у струмок з отруєною водою...

У період XI—XVII ст. тут знов оселяються люди. Для цього були сприятливі умови: м'який клімат (німецький мандрівник Р. Гейденштейн, який відвідав Київ у XVI ст., писав: «Клімат тепліше, ніж у Кракові чи Львові, так що все раніше росте і  дозріває»), велика кількість прісних водоймищ, багаті рибою ділянки. Крім того, широка долина Дніпра навесні заливалася, утворюючи соковиті заплавні сіножаті, а велика кількість верболозу разом з деревиною і глиною була матеріалом для житла, де населення ховалося під час повені «докеле вода не спадет». Дуже сприятливою обставиною було й те, що поряд існував великий центр — Київ, де можна переховуватися у випадку небезпеки, а також продавати продукти власного виробництва.

Як відомо, багато поселень виникло виключно або переважно там, де були зручні шляхи сполучення. Майже усі з вищезгаданих пунктів були розташовані біля Дніпровських перевозів. Села Осокорки і Позняки знаходились біля Либідьського перевозу, Кухмістерська слобідка — біля Наводницького перевозу, Передмостова слобідка— зобов'язана своїм виникненням Ланцюговому мосту, Микільська — на великому шляху з Києва на Лівобережжя та в Росію тощо. Таким чином, виникнення поселень київського лівобережжя зумовлене сукупністю сприятливих природно-географічних, історичних, економічних чинників.

Друга половина XV — початок XVI ст .— час відновлення та збагачення київських монастирів. Посилення в той період антифеодальної та національно-визвольної боротьби українського народу змушувало литовсько-польський уряд обдаровувати православну та католицьку церкви різними угіддями, щоб не втратити свого панування. Одержавши дарчі, суміжні, виморочені, пустопорожні землі, ченці випрошували у королів, князів, воєвод, гетьманів, митрополитів стверджуючі грамоти.

У стародавніх документах згадуються лівобережні біля Києва землі. Тут були володіння Микільського, Печерського, Видубицького, Золотоверхо-Михайлівського, Братського та інших монастирів, кожен з яких, намагаючись залучити якнайбільше селян, засновував слободи (від слова «свобода»), населення котрих на строк від п'яти до п'ятнадцяти років повністю або частково звільнялося від податків і повинностей.

Розглянемо відомості про урочища київського лівобережжя. Археологічні знахідки доводять, що на місці, де зараз розташований Труханів острів, ще в II—І тис. до н. е. жили люди. У середні віки він був тісно пов'язаний з Києвом. Через острів проходив давній Києво-Чернігівський шлях вздовж Чортория на Десну. В літопису острів не згадується. Є припущення, що назва «Труханів» походить від імені половецького хана Тугорхана чи Турхана — тестя київського князя Святополка Ізяславича. Відомостей про заселення острова до XVI ст. у нас немає. Під назвами «острів Туханів», «острів Тухонів», «острів Трухонів» він згадується в грамотах польських королів і київських воєвод від 1508, 1510, 1534, 1566 pp.

Аналізуючи джерела, ми дійшли висновку: острів був багатий своїми угіддями і через те ченці намагалися всіляко його утримати. За острів точилася вперта боротьба київського магістрату з Микільським монастирем, в якій польські королі підтримували монастир. Невідомо, чи був у XII ст. на цій території палац, що звався «Раєм» (про нього згадує Іпатіївський літопис під 1158 р.), але у XVI ст. безперечно існувала будівля під назвою «палац». Ченці згадували, що «пан отец наш (Сигізмунд І) ...рачил оный дворец, иоставленый на том острове ... вечне зоставити». Отже, островом користувалися і монастир, і місто, тому можливо, що певна кількість людей тут проживала.

Великі литовські князі, польські королі й російські царі відповідно до своїх інтересів дарували, а коли лише дозволяли користуватися островом то Микільському монастиреві, то магістрату.

Так, наприкінці XV ст. великий литовський князь Олександр дозволив міщанам користуватися дніпровськими островами. У XVI ст. острів належав Микільському монастиреві.

Можливо, у другій половині XVI або на початку XVII ст. острів розділився вузькою протокою на дві частини, північна звалася «острів Муромець». Південна частина — Труханів острів, набувши своїх сучасних меж, мав площу близько 450 га. У першій половині XVII ст., «по привилеям Жикгмунта третего», острови Труханів та Муромець повернено київським міщанам.

У XIX ст. острів належав до Остерського повіту Чернігівської губернії, хоча й володів ним Київ, а в 1889 р. його включено до меж Києва. Щодо його заселення, то в 70-х роках XIX ст., у зв'язку з промисловим будівництвом на острові (майстерень, елінгів), тут почалося самоправне захоплення земель та житлове будівництво. У 1884 р. вже було 57 житлових будівель. Заселеннявідбувалося безпланово та безладно, лише у 1907 р. міська Дума дозволила улаштувати тут робітниче селище з орендою міських земель під житлове будівництво.

Урочище й озеро Долобське (Долобеське) згадуються в літопису під 1101, 1103, 1111 та іншими роками у зв'язку з важливими подіями в історії Русі. На Долобському озері збиралися князі на військові наради з метою об'єднання сил для розгрому ворогів Русі — половців.

У 1151 р. на берегах озера зазнав поразки від киян князь Юрій Долгорукий, а в 1180 р. кияни розбили тут військо князя Ігоря — героя «Слова о полку Ігоревім».

Серед істориків існують суперечки щодо місцезнаходження Долобського озера, хоч грамота Сігізмунда І Микільському монастиреві 1510 р. вказує: «И мы им на то дали сесь наш лист: нехай они тое озеро наше Долобеск с устьем у острове Тухонове держат». М. Ф. Берлинський і М. М. Карамзін визначали місцезнаходження озера на лівому березі Дніпра навпроти Києва. М. Закревський стверджував, що озеро Долобське було розташоване на лівому березі Дніпра за 70 кілометрів нижче від Києва.

Ми приєднуємось до думки, що Долобське озеро і урочище знаходились на Трухановому острові, навіть до наших днів збереглася назва урочища «Довбичка» чи «Долбичка». Крім грамоти 1510 року, у документах XVIII ст. згадується «Озеро Долобоцкое» на Трухановому острові, існують про це також свідчення XIX ст. Тому ми не можемо погодитись з висновком професора М. В. Шарлеманя: «... де саме було урочище і озеро Долобське до останнього часу (1960 рік.— Авт.) залишається нез'ясованим в історичній літературі». Крім того, М. В. Шарлемань стверджує, що остання згадка про Долобське озеро відноситься до 1508 р. А проте воно згадується і в 1510 p., і наприкінці XVII ст. в царській грамоті Микільському монастиреві, і в XVIII та в XIX ст.

Між істориками існують розбіжності і в щодо місцезнаходження літописної річки Золочі («Золотча», «Золотьча», «Золотка»). М. Закревський на своїх 1, 2, 3 картах вміщує її на Трухановому острові, але вказує, що гирло Золочі розташоване значно нижче Києва. М. Берлинський вважав, що Золоча впадала в Дніпро напроти Наводницької пристані. На його плані околиць Києва позначені два «старики» (старих русел) під назвою Золоча там, де зараз Русанівська протока.

Такої ж думки дотримуються Д. С. Лихачов і М. В. Шарлемань. М. М. Карамзін вважав, що Золоча протікала біля села Вишеньки, деякі дослідники — що вона впадала в Долобське озеро.

Під 1151 р. у літопису згадується: «Юрьи же с Олговичи хотяше поступити вниз к Витичевскому броду, не смеющи же им людей пустити мимо Киев, но пустиша их во озеро Долобськом и оттуда волочиша и берегом в Золотчю, по Золотчю же внидоша лодее их...».

Якби Золоча впадала у Долобське озеро, то не потрібно б було волочити човни з озера в річку, та й навряд би їх волочили на велику відстань. Можливо, що Золоча знаходилась недалеко від Долобського озера (яке у давнину було досить велике), в районі сучасної Русанівської протоки. Дослідник Дніпра та його басейну М. І. Максимович стверджує: Русанівська протока — це колишня Золоча. Згідно з сучасними поглядами Золоча починалася на суходільній частині теперішньої Довбички; перетинала луки, де тепер розташований Гідропарк, і, минаючи селища Позняки, Осокорки, Бортничі та Гнідин, текла майже рівнобіжно Дніпру.

У літопису згадується урочище «Радосинь». Під 1111 р.: Володимир Мономах «...та же преступе на церковь и оттуда к Городцю; то бо бяше Володимер в Радосыни...» і під 1146 роком «...и совокупи Всеволод братью свою на Радосыни...».

Дослідник В. І. Гошкевич вважає, що Радосинь — це річка Радунка, вона досить часто згадується у пізніших документах, яка являється притокою Десни. Річка виходила біля Троєщини, обгинала її, далі текла на південь нижче Вигурівщини, паралельно Чорторию й впадала в Десну. На початку XVIII ст. Радунка була вже болотами й озерами.

Стосовно топоніму «Радосинь» у статті «Остер и его уезд» говориться, що іще на той час (1863 р .— Авт.) «на північ від Городця до Літок» існувало урочище «Родосинье» площею 240 кв. саж.; тут на грузькому місці, якщо прокопати землю глибиною в аршин, знаходять три шари синьки, з яких нижчий — найкращий. Смак води в цьому джерелі нагадує розчин синього каменю. Це, мовляв, і є Радосинь Володимира Мономаха, який перебував тут не випадково, а керував добуванням синьки.

У статті також стверджується, що називати цю місцевість треба не «Радосинь», а «Родосинь», тобто місце зародження синьки, що, безумовно, така назва була у літописця, а її зміна — це помилка переписувача літопису. Зі змісту статті випливає, що Родосинь, це озеро з невеликим островом.

Відносно назви Дарниця існують різні версії. За однією з них, княгиня Ольга подарувала синові Святославу озеро, яке від слова «дарувати» отримало назву «Дарницьке», вона поширилась на всю навколишню місцевість. За другою версією — слово «Дарниця» складається із слів «дар» і «ниць»: прибулі до Києва падали на коліна, підносячи дари київським князям.

У путівнику «Київ. Що? Де? Як?» наводиться третя версія: «за часів Київської Русі в Дарниці містилися заїжджі двори, тереми, де зупинялися іноземні посли, що приїжджали до київських князів з дарами. Звідси і пішла назва — Дарниця».

В «Топонімічному словнику-довіднику УРСР» читаємо: «Дарниця... давнє поселення, існувало вже в IV ст. до н. е., мало значну кількість населення й досить високий рівень матеріальної культури. За часів Київської Русі в Дарниці знаходилися заїжджі двори, де зупинялись іноземні посли і купці, які приїжджали до київських князів. Вони привозили із собою дари. Звідки й назва». Але, по-перше, археологічні відкриття не дають ніяких підстав вважати, що в IV ст. до н. е. вже існувало поселення «Дарниця» та ще й з великою кількістю населення! По-друге, те, що в Дарниці знаходились заїжджі двори і сюди привозили дари, ніякими документами не підтверджується.

Тому не слід подавати цю легенду як незаперечний історичний факт. Щодо версії начебто ця місцевість була колись і комусь подарована, то на її підтвердження також не знайдено історичних джерел.

У брошурі «Дарница за 50 лет Советской власти» читаємо: «В документах вперше Дарниця згадується в Жалованній грамоті від 11 січня 1694 року». Нам відома згадка майже на 200 років раніше. До того ж термін «вперше» тільки закриває шлях дослідникам до вивчення питання. Дослідник П. Троцький наводить документ, згідно з яким річка Дарниця згадується вже у 1506 р. У документі «Рішення межевого суду про спірні землі між Микільським і Печерським монастирями» знову зустрічаємо назву річки Дарниця і млина на ній. Дату документа — 1509 р., опублікованого у ч. 8, т. 4 «Архива Юго-Западной России», упорядник піддає сумніву. Він вважає, що індикт четвертий, вказаний в документі, не збігається з часом правління згаданого тут князя Юрія Олександровича Гольшанського.

Однак з київських воевод титул «князь» та ім'я Юрій Олександрович мав тільки князь Юрій Гольшанський. Його попередник — воєвода Монтовтович теж Юрій, але він Михайлович і не князь. Його наступник — воєвода Радзивіл теж Юрій і князь, але він не Олександрович. Оскільки Юрій Гольшанський був київським воєводою у 1508—1510 рр., тому саме ці роки ми вважаємо хронологічними рамками документа: «... люди добрые земли перед нами разводили и границу указали тым обема землям: реку Дарницу, на которой же реце и млынища...».

У 1516 р. річка Дарниця згадується у грамоті короля Сігізмунда І Микільському монастиреві. У документах XVIII ст. мова йде вже про хутір Дарницький, розташований, на наш погляд, в районі сучасної вулиці Празької, там, де її перетинає струмок, що залишився від колишньої річки Дарниці. За даними 1766 року на хуторі був один двір, дві хати, одна комора. Жили в ньому мельник з дружиною і два робітники. Цікаво, що наприкінці XVIII ст. хуторів під назвою «Дарниця» згадується три: «в сотне Бориспольской к селу Княжичам хутора: 1) Дарницкий, 2) Середный, он же и Дарницкий, 3) Троецкого Больницкого монастиря, Дарницкий же». Тут мова йде про так звану Стару Дарницю, розташовану ліворуч від залізниці.

1896 р. поряд з колишнім «Роз'їздом № 12» Московсько-Київсько-Воронезької залізниці, праворуч від залізничної колії, з'явилося дачне селище Нова Дарниця. На той час це була суха, здорова місцевість, з піщаним грунтом, з чудовим великим лісом. Одразу ж 43 особи взяли в оренду 80 ділянок, близько 800 кв. саж. кожна. Було прокладено широкі прямі вулиці.

Селище швидко забудовувалося. У 1897 р. забудовано 40 ділянок, 1898-му — майже 60, цього ж року нарізали ще 85 ділянок, кожна за плату від 16 крб. 35 коп. до 75 крб. 45 коп.

Сполучення з містом здійснювалося за допомогою дачних поїздів, що курсували з інтервалом 50-60 хвилин. Купалися дачники в ставку або в Дніпрі, до якого ходили спеціальні дачні поїзди. Незабаром у селищі з'явилися аптека, пошта, буфет, телефон на станції, залізничний театр, парк тощо.

Сприятливі умови життя спонукали ініціаторів створення дачного селища у 1906 р. звернутися з проханням до міністерства землеробства та державного майна про виділення землі ще для 500 ділянок. За даними 1909 р., в селищі нараховувалося 134 ділянки та 13 вулиць.

Село Микільська Слобідка (розташовувалось там, де сучасний масив Лівобережний). Воно виникло, ймовірно, наприкінці XV ст. Назва походить від власника села —Микільського монастиря, який в той час скуповував лівобережні землі.

У 1506 р. ченці купили землю у міщанина Митька Григоровича «и сеножати, и озеро обел вечно со всим тым, как тая земля в собе ся мает». У 1508 р. монастир придбав землі у «толмача Солтана Албеева, жены его Куньки и сыновей Ивашка и Васька..., а тая земля от Киева за Днепром, на имя Полукнязевская, а судерев с ыхже землею з Николскою». У 1689 році царі Петро та Іоанн Олексійовичі та царівна Софія підтвердили монастиреві володіння цими землями. Звертаємо увагу на деякі неточності й помилки у покажчику «Генеральний опис Лівобережної України 1765—1769 рр.» (К., 1959). Так, в переліку поселень Київського полку вказується село Микільське (с. 18) та село Микільська Слобідка (с. 20). Але ж це одне село під різними назвами, а не два. Тому упорядник опису помилково відносить села до різних сотень. Далі упорядник відсилає дослідника матеріалів про Микільську Слобідку до ЦДІА України (Ф. 57, оп. І, спр. 414, арк. 11 —12, 49—74), але вказані документи стосуються слобідки Микільський Полик (!), яка знаходилась в Києві на Печерську і ніякого відношення до Микільської Слобідки не має.

Окрасою сучасного Києва стала багатоповерхова Русанівка. У XV ст. «земянин» Сава Русанович (чи Русанів) заснував село Русанів, яке одержало назву за ім'ям засновника. Ймовірно, що назва сучасної Русанівки походить від цього Русаніва, землі якого у XVI ст. межували з володіннями Микільського монастиря: «а тая земля есть от Киева за Днепром... судеревью идет с землею пречистое Печерское и с Никольского Пустынского монастыря... и з Савою з Русановичем судерев...». Можливо, той Русанович колись був власником і цієї землі.

В архівних документах і на планах XVIII ст. часто зустрічається назва «озеро Русанівське», в XIX ст.— озеро і затока Русанівська. Понад сто двадцять років тому там, де нині знаходиться масив, було урочище «Під садком».

На сучасному острові Гідропарк, у зв'язку з будівництвом Ланцюгового мосту (1848—1853 рр.), у другій пол. XIX ст. виникло поселення. Будівник мосту Чарльз Віньоль одержав право 30-річного користування береговою смугою, а у нього це право купила дружина доглядача шосейної застави — Кирпичова, яка, на засадах довгострокової оренди, дозволила селитися й будувати житло бажаючим. Коли вся «кирпичовська» земля була забудована, орендарі стали селитися на землях селян Микільської Слобідки. Селище швидко розросталося і вважалося частиною Микільської Слобідки, керувалося її сільськими органами самоврядування. Так виникло селище Мостова, чи Берегова Слобідка (пізніша назва — Передмостова Слобідка), яке стало активно розбудовуватися: 80-ті роки — близько 1000 жителів; 1897 р.— 2565, 1917 рік — 7197 жителів. За кількістю населення Слобідка випередила усі селища київського лівобережжя. У 1943 р. її спалили фашистські загарбники.

Про село Кухмістерська Слобідка — володіння Києво-Печерської Лаври, є згадка під 1720 роком у грамоті Петра І Києво-Печерській Лаврі. Ймовірно, село виникло наприкінці XVII ст. Названо так тому, що (за свідченням архівного документа 1780 р.) ця місцевість знаходилась «під віданням лаврських кухмистрів». Також цілком ймовірно, що богомольці, йдучи до Лаври, збиралися у Слобідці, де їх годували лаврські кухмістри, тобто кухарі. Поряд був Наводницький перевіз через Дніпро. Зараз села не існує, на його місці житловий масив Березняки.

Назва хутора Зательбин березняк (5 дворів) походить, мабуть, від берез, які колись росли тут, і зустрічається вже у 1883 р.3 Слобідка була розташована біля урочища Тельбін, причому цю назву мали також річка, озеро і затока.

З 1694 року у архівних джерелах та літературі зустрічаються назви озера: «Тельбин», «Телбин», «Тербин», «Телбын», «Телбен», «Тербина», «Тельбухино». Науковці вважають походження назви неслов'янським.

Земля, де колись знаходилась Воскресенська Слобідка, відома як Земля Євстафієвська, бо в XVI ст. була подарована козацьким ватажком Євстафієм Дашкевичем Києво-Подільській Воскресенській церкві (не плутати з Києво-Печерською Воскресенською церквою, побудованою лише на початку XVIII ст.—Авт.). Топонім «Воскресенська» походить від назви церкви — володаря села. «На той же земле под Києвом, близ самого Днепра, Слободка, которая... называется Воскресенскою, населилась, то и от жителей оной Слободки все подцанические повинности выполняемы и подлежавшие из грунту того корысти церкви доставляемы...». Біля села знаходився невеликий хутір, що належав київському Флорівському жіночому монастиреві.

Ймовірно, це «хутор Липецкой», позначений на карті Києва 1784 р. В 1577 р. зять Дашкевича Є. Ружинський, а в 1645 і 1650 рр. королі Владислав IV і Ян-Казімір підтвердили право Воскресенської церкви на володіння Слобідкою.

Незважаючи на те, що в 1718 р. гетьман І. Скоропадський також підтвердив Воскресенській церкві володіння селом, губернатор Голіцин у 1719 р. відібрав його у церкви й під назвою «Губернаторська Слобідка» воно було перетворене в ранговий маєток генерал-губернаторів та обер-комендантів. Десятки років скаржилися жителі у Петербург та Київ на це свавілля, але марно... 1786 р. Слобідку було секуляризовано й передано до казни. (У покажчику «Генеральний опис Лівобережної України 1765—1769 рр.» (К., 1959 р.) помилково подається поселення «Воскресенське» та «Воскресенська Слобідка», як два села, але це — різні назви одного села.).

Біля затоки «Речище Осокорское» було розташоване село Осокорки. Існує побіжна згадка про існування села вже в XI ст. Так, у 1756 р. архімандрит Видубицького монастиря в «покорнейшем доношений» у Генеральний військовий суд писав: «По устроению монастыря светаго Архистратига Михаила Выдубицкого в Киеве... благоверным князем российским Всеволодом Ярославичем в 1070 году надано оному ж Выдубицкому монастырю... село Осокорки...». Ці дані підтверджуються грамотою Сігізмунда І 1538 р. Видубицькому монастиреві: «Великие князи русский к тому  монастырю светаго архангела Михаила Выдубицкого з веков придали  имение Осокорское».

Щодо назви, то багато топонімів походить від назв рослин. В селі колись росли осокори, від них, мабуть, воно й одержало назву.

Багато років Осокорки були предметом запеклої боротьби між Видубицьким і Печерським монастирями, переходячи у володіння від одного до другого. Неодноразово здійснювалось «разграничение грунтов», яке проводили як самі монастирі, так і треті особи. Наприклад, у 1645 р. митрополит Петро Могила, ігумени Микільського та Троїцького Больницького монастирів — з одного боку, Феофіла Собецька — «воєводина Руская», Іван Тишкевич — воєвода Київський та три сеймових комісари — з другого боку, «учинили декрет», за яким «...село Осокорки ныне во владении Выдубицкого монастыря по надачи и крепостям состоят...».

Це підтвердив у 1718 р. гетьман І. Скоропадський, але Лавра домоглася в 1720 р. від Петра I передачі Осокорків їй.

Виникла справа «О спорных Выдубицкого монастыря з Києво-Печерською Лаврою спорных грунтах». Зрештою губернатор П. О. Голіцин і гетьман І. Скоропадський наказали «о спорных... грунтах размежевание учинить»; село поділили на дві частини: більшу віддали Лаврі, меншу — Видубицькому монастиреві.

Розподіл ще більше загострив боротьбу між ченцями. «Святі люди» діяли, як грабіжники й розбійники, один одному спричиняючи «немалые утеснения, гвалты, нападки и грабительства», влаштовували збройні напади, руйнували будівлі, млини, били «без пощадения» тощо.

Біля Позняківської затоки Дніпра було розташоване село Позняки, яке виникло ще за часів литовського панування.

Згідно з люстрацією 1571 р., тут проживали бояри, які відбували шляхову повинність київському воєводі. Митрополит П. Могила купив село в 1635 р. і подарував його Києво-Братському монастиреві. Російські царі і українські гетьмани в XVII — XVIII ст. неодноразово підтверджували монастиреві право володіння «... на село Позняки на Днепре лежащее, с землями, с полями, пахотными сеножатьми, огородами, озерами, борами, лесами, иными угодьи...».

Джерела свідчать про зростання села. Якщо у 1636 р. йде мова про хутір Позняковщизна, то через 30 років згадується вже «деревня Позняки», а в 1694 р .— «село Позняки». Що ж до назви села, то серед топонімів багато таких, які утворилися від імен чи прізвищ перших поселенців. Можливо, «Позняк» — прізвище засновника чи володаря села.

При вивченні топонімів ми виходили з того, що до місцевого розуміння назв треба підходити критично, перевіряти за історичними джерелами. Так, місцеве пояснення назви хутора «Ліски» невірно пов'язує його походження з землевласником І. Лісковим. Насправді ж це найменування є перекручена назва хутора «Лески» (від слова «ліс»), який існував задовго до згаданого І. Ліскова. Місцеве роз'яснення назви «Кухмістерська Слобідка» пов'язує її з «володарем села німцем Кухмістером», що, як ми довели вище, не відповідає історичній правді. Назва існуючого зараз озера Радуга є, ймовірно, перекручена назва озера «Радунка», котре згадується ще у джерелах XVI ст. і позначене на картах XIX ст.

Останнє з сіл лівобережжя, що увійшло до складу Києва восени 1988 р., — Бортничі. Його виникнення сягає у глибину століть. Деякі дослідники стверджують, що вже у XV ст. у Бортничах існували храми, збудовані тут Микільським монастирем. З Рум'янцевського перепису 1766 р. випливає, що «земля Полукнязівська», куплена Микільським монастирем у 1508 р. у королівського толмача (перекладача.—Авт.) Солтана Албеєва, і є земля, на якій пізніше село виникло.

Деякі дані (1585 р.) ми маємо про село наприкінці XVI ст. У документі 1598 р. про розмежування земель між Печерським та Микільським монастирями поблизу Борисполя читаємо: «... выдучи мы межи поддаными церковними обеох мнстрей, так мнстря Печерского Пречистое Светое Гнеденчаны яко и стго Ныколи Пустынского поддаными их Бортничаны, трывоги частие и посвары о кгрунты...». Назва села походить від слова «борті» — дупла диких бджіл.

Належність Бортнич до Києво-Микільського монастиря підтвердили грамотою 1689 р. царі Іоанн, Петро та царівна Софія, а в 1778 р .— Катерина II «... в вечное владение значащаеся по оной грамоте маетности и угодьи».

У 1786 р. перед секуляризацією церковних земель, Микільському монастиреві в с. Бортничі належали шинок, заїжджий двір з хатами та будівлями, водяний млин на р. Млинній, хутір Тростянецький з будівлями та пасікою, рибні лови на р. Млинній, озера Плоське, Піщане, Святище, сіножаті, орна земля — 20 ланів, 4 гаї.

Околиці Киева у XVII—XVIII ст. ще зберігали риси середньовічних поселень. У вищезазначених лівобережних селищах 1766 р. нараховувалося до 300 дворів, майже 2,5 тис. населення. З них 90% займалися сільським господарством, решта — ремісництвом, торгівлею, наймитуванням. За соціальним станом населення складалося з кріпаків — «посполитих», ремісників і духовенства.

Монастирі примушували кріпаків відбувати панщину, сплачувати данину, ловити для ченців рибу, збирати мед, заготовляти дрова, обслуговувати перевози через Дніпро тощо. Монастирі володіли також млинами, сіножатями, пасіками, озерами, лісами, шинками, гостиними дворами. Один з них був побудований на початку XIX ст. у Микільській Слобідці за проектом відомого архітектора А. І. Меленського. Про гостиний будинок за Дніпром згадує лікар з Німеччини Оттон фон Гун, який мандрував по Україні в 1805 р.: «Наступного ранку, о 6-й годині з'явились ми перед Києвом (Гун їхав з боку Борисполя.— Авт.), й краще зробили б якщо зупинились би і відпочили у так званому «Красному домі» в трьох верстах від Києва, за Дніпром, щоб краще було одержувати насолоду дивлячись на чудове розташування Києва». (Цей «Красний дім» знаходився на перехресті шляхів з Чернігова і Борисполя біля озера Русаново під назвою «Трактир городской, именуемый Красный». Його позначено на карті Києва 1784 р.— Авт.).

Із своїх маєтків монастирі одержували хліб, борошно, зерно, м'ясомолочні продукти, рибу, птицю, городину, сіль, горілку, деревину, шкіри, вовну, сукно, овес, березовий сік тощо. Отже, в економіці Києва господарства монастирів посідали досить значне місце.

В адміністративному відношенні вищеперелічені селища до визвольної війни 1648—1654 рр. входили до складу литовсько-польської держави, після війни — до складу Київської,  Бориспільської та Гоголівської сотень Київського полку. З 1782 р . — до складу Київського повіту Київського намісництва, потім — до Київської губернії, з 1802 р .— до складу Броварської, а з 1903-го — Микільсько-Слобідської волості Остерського повіту Чернігівської губернії.

Промисловий розвиток сучасного київського лівобережжя почався після реформи 1861 р. У 1869 р. тут проклали залізницю Київ — Курськ, 1870 р. став до ладу Дарницький залізничний міст через Дніпро. У 80—90-х роках XIX ст. в Кухмістерській Слобідці будуються лісопильні та шпалопросочувальний заводи, швидко розвивається пароплавство, будуються судноремонтні майстерні, 1910 р. став до ладу Дарницький фанерний завод, 1912-го — холодильник та різня.

Значно збільшується кількість населення. Якщо напередодні реформи 1861 р. тут нараховувалося приблизно 4000 жителів, то наприкінці XIX с т .— близько 12 тисяч, а в 1917 р .— майже 35 тисяч. На лівобережжі проживали робітники «Арсеналу», річного порту, залізничники станції Дарниця, ремісники та ін.

Територію на північ від ліній метро (сучасні масиви Комсомольський, Лісовий, Водопарк, Троєщина) займав Дарницький (Київський) Учбовий Артилерійський полігон КВО, де проводилося випробування гармат та учбові заняття юнкерів-артилеристів. За велінням Олександра II 15 січня 1868 р. Артилерійське відомство одержало в безвідплатне користування лісову ділянку ліворуч Броварського (Чернігівського) шосе на 7-й версті від міста, у двох верстах від Дніпра, площею 8 кв. верст.

Протягом 1868—1869 рр. проводилася вирубка лісу на 94 ділянках, а на початку 70-х років відкрився полігон, який існував до 1941 року. У 1888 р. площу його значно розширено у північно-східному напрямку до 32 кв. верст. У 80—90-х рр. тут розташовувались артилерійські батареї, військові частини (22 батальони — 4320 чоловік) та воїнські лазарети. Під час революції 1905 р. на полігоні розповсюджувалася нелегальна література. У роки радянської влади тут провадилися артилерійські салюти з нагоди святкових дат.

У 1923 р. Дарницю й прилеглі поселення включено до меж Києва, в 1927 р. її повністю підпорядковано Київській міськраді, а в 1935 р. всі населені пункти лівобережжя, за винятком Вигурівщини, Троєщини та Бортничів, включено у щойно утворений Дарницький район міста Києва.

Перетворення Дарниці у великий промисловий район відбулося в роки довоєнних п'ятирічок. В цей час стали до ладу ДВРЗ (Дарницький вагоноремонтний завод), гуморегенератний завод, м'ясокомбінат, хімфармзавод, авторемзавод, великий залізничний вузол, фабрика «Київволокно» та ін. Напередодні Великої Вітчизняної війни в районі діяло 17 промислових підприємств, а населення становило 75—85 тис. жителів.

Зараз лівобережна частина — одна з найбільших промислових зон столиці України, центр великої хімії, харчової промисловості, будівельної індустрії, потужний залізничний вузол.

Тут побудовано великі житлові масиви: Воскресенський, Троєщина, Лівобережний, Комсомольський, Північно-Броварський, Лісовий, Водопарк, Русанівка, Березняки, Харківський.

Лівобережжя нині — це три адміністративні райони: Дарницький, Дніпровський і Деснянський. Вони складають ціле місто, яке за площею та кількістю населення перевищує багато обласних центрів України.