Близька та невідома Київщина – дух старої провінції

Топографические карты масштаба 1:100 000: №96 - Белая Церковь и №114 - Богуслав

Скачать «Топографические карты масштаба 1:100 000: №96 - Белая Церковь и №114 - Богуслав»

Скачать «Карты областей и городов Украины» бесплатно, а также скачать много других карт можно в нашем  архиве карт

  • Богуславщина (Шандра - Тулинці - Владиславка - Вільховець - Хохітва - Розкопанці - Бородані - Богуслав)

Центральне надросся (Храпачі • Олійникова Слобода • Томилівка • Сухоліси • Рокитне • Житні Гори • Савинці • Ромашки • Синява • Бушеве • Ківшовата Тараща • Острів • Пуганівка • Шкарівка)

Центральне Надросся лежить між трасами Київ-Одеса та Київ- Дніпропетровськ-Луганськ. Цей регіон важко віднести до тих, що заці-кавлюють туристів. Уважається, що на короткостроковий відпочинок з великих міст вибиратись сюди далеко, а на довгостроковий - занадто близько. Центральне НадроссяКоло популярних екскурсійних маршрутів у південному напрямку поки що обмежується відвіданням парків «Олександрія» (Біла Церква), «Софіївка» (Умань), а також - палацово-паркового ансамблю садиби Лопухіних-Демидових (Корсунь-Шевченківський). Подорожуючи Центральним Надроссям, можна відшукати дійсно цікаві пам’ятки культової та громадської архітектури, а також - збагатити своє уявлення про регіон. Природне середовище, без сумніву, додасть приємних вражень. Рось, виходи Українського кристалічного щита, Придніпровська височина, великі лісові масиви навколо Таращі та Рокитного, - захоплюючі краєвиди під час мандрівки цим регіоном гарантовані.

Храпачі. Михайлівська церква (кін. XIX ст.)

Храпачі. Михайлівська церква (кін. XIX ст.)

Цей маршрут частково охоплює Таращанський, Рокитнянський та Білоцерківський райони - території, які, серед багатьох інших, тривалий час входили до Білоцерківського староства. Історично так склалося, що найбільші землевласники краю - Браницькі, перетво-ривши регіональний центр (Білу Церкву) на власний маєток і вилучивши його із казенної власності, стимулювали надання статусу повітових центрів невеличким, на той час, містечкам - Василькову, Таращі та Сквирі. Територія, якою пролягає маршрут, досить щільно насичена туристичними об’єктами, і навіть деякий час служила «постачальником» експонатів для музеїв архітектури й побуту (наприклад, церкви із Острійок і Пищиків, а також дзвіниця із Бушевого, були перевезені до Переяславського скансену).

Загальна довжина маршруту - близько 160 кілометрів, тому, аби встигнути оглянути все, потрібно виїжджати раненько.

Маршрут починається за 70 кілометрів від Києва, за 10 км від Білої Церкви та за 5 км від траси Київ-Одеса. Тут, на крутих берегах річки Протока, лежить село Храпачі. Колись давно Протока називалась Ротком, але з легкої руки радянських топографів річка втратила свою стародавню назву.

Поряд з Храпачами, які в XIX столітті були величезним селом і складалися з чотирьох кутків - Храпачів, Скребишів, Глушків і Соколівки (нині це окремі села), на півострові, утвореному меандром Протоки, розта-шоване городище XII-XIII століть. Перекази розповідають, що тут стояло місто Соколів, яке з трьох боків захищалося водами Ротка, а з четвертого - валом. Перші відомості про Храпачі відносяться до 1622 року (тоді село називалось Роток Горний). Назва Храпачі пішла від прізвища козацької родини, яка тут мешкала. Головний туристичний об’єкт Храпачів - дерев’яну церкву, що притулилася на одному з пригорбків південної околиці села, збудували у 1896 році. Поставили її на місці старої церкви, збудованої у 1847 році, а та, в свою чергу, змінила ще старішу, споруджену 1730 року. Михайлівська церква у Храпачах якимось дивом вистояла в роки радянського антирелігійного божевілля. Без бань, з потемнілою обвітреною шалівкою, цей храм нагадує сувору нормандську будівлю з історичного фільму про вікінгів. Але, можливо, через різьблений декор, можливо, через хрестоподібність в плані, а можливо, завдяки розташуванню на пагорбі, церква у цій будівлі вгадується безпомилково.

Олійникова Слобода.Церква Св. Параскеви (1903 р.)

Олійникова Слобода.Церква Св. Параскеви (1903 р.)

Наступна зупинка - село Олійникова Слобода, розташоване у Білоцерківському районі за 5 кілометрів від Храпачів. Висілок, з якого почалось село, був заснований олійником на прізвище Ткаченко (саме його олійниці село завдячує своєю назвою).

В Олійниковій Слободі збереглася дуже цікава церква - Святої Параскеви. Відсутністю бань, що були розібрані більшовиками, цей храм схожий на церкву у Храпачах, але чудове орнаментальне різьблення ставить його в ряд унікальних зразків дерев’яної архітектури. Навіть «обезглавлений» храм має величний вигляд. А історія церкви почалась у 1808 році, коли мешканець села - кріпак Браницьких Іван Черняк, з благословення тодішнього митрополита Серапіона, власним коштом перевіз свою стару хату на цвинтар і облаштував у ній каплицю. Стараннями жителів каплиця простояла понад сто років. У 1883 році поряд з нею спорудили дзвіницю, а у 1903 році - велику церкву.

Сухоліси. Преображенська церква (1849 р.)

Сухоліси. Преображенська церква (1849 р.)

Далі, транзитом через місто Узин прямуємо до села Сухоліси (Білоцерківський район). В Узині повертаємо праворуч, на трасу Узин-Біла Церква, а через 5 кілометрів звертаємо ліворуч - на Чепеліївку. Хоча, за бажанням, можна відхилитись від маршруту кілометрів на 10 і заїхати до села Томилівка, де, поряд з новою цегляною церквою, збереглася невеличка дерев’яна церковиця початку XX століття (нині використовується як підсобне приміщення). Також Томилівка відома своїм цілющим джерелом «Водоп’янка».

На південь від Сухолісів, на лівому березі Росі лежить городище ХІ-ХІІ століть, а в самому селі, що притулилося на краю великого лісу, збереглася дерев’яна церква. Цей невеликий одноглавий храм має цікаву композицію та прекрасні пропорції, тому вважається пам’яткою архітектури національного значення. В інтер’єрах церкви Преображення Господнього збереглися розписи XIX століття, а спорудили її у 1849 році.

Наступна зупинка - райцентр Рокитне - населений пункт, який у XV столітті називався Кротиловом. Спеціалізацією населення Кротилова було полювання на кротів, шкірки яких дуже цінувались. Нині в Рокитному мешкає трохи більше 13 тисяч жителів, а колись, наприкінці XVI століття, це було село, назване Рокитним через велику кількість рокити (верболозу), що зростала довкола. У 1580-х роках, за виявлену хоробрість у війні з татарами, Рокитне разом з навколишніми землями подарували козацькому отаману Кшиштофу Косинському. Але Білоцерківський староста Януш Острозький якимось чином також здобув у короля грамоту на Рокитне і відібрав його у Косинського. Розгніваний отаман зібрав велику ватагу козаків і у 1591 році напав на Білоцерківський замок. Тоді ж у 1591 році вибухнуло повстання, яке стало початком періоду безнастанних війн України з Польщею.

У центрі Рокитного збереглося кілька цікавих споруд. На особливу увагу заслуговує Трьохсвятительська церква - велика мурована будівля 1897-1901 років споруджена у популярному тоді «цегляному» стилі. Також вартим уваги є будинок відділу освіти. До 1917 року тут розміщувалося двокласне училище. А збудували його у 80-х роках XIX століття в стилі пізнього класицизму.

Житні Гори. Церква Йосипа Обручника (1756 р.)

Житні Гори. Церква Йосипа Обручника (1756 р.)

На півночі до Рокитного ніби приросло село Житні Гори, в цен трі якого стоїть трьохглава церква Йосипа Обручника, збудована 1756 року. Сучасних форм стрункий дерев’яний храм набув у 1854 році, коли до його трьохзрубної основи добудували бічні приділи й притвор. В інтер’єрі храму збереглися розписи XIX століття. 

Житньогірській парафії тривалий час належало село Савинці, розташоване

Савинці. Михайлівська церква (кін. XIX ст.)

Савинці. Михайлівська церква (кін. XIX ст.)

поряд із дорогою Рокитне-Узин, за п’ять кілометрів від Житніх Гір. Наприкінці XIX століття в Савинцях спорудили симпатичну дерев’яну церкву Архістратига Михаїла з високою тендітною дзвіницею. У радянські часи її хотіли зруйнувати, але парафіяни уберегли свій храм. Зараз Савинецька церква у гарному стані.

Далі повертаємось до Рокитного і прямуємо на північний схід до села Ромашки. Тут збереглася ефектна споруда - Покровська церква. Величезний (один з найбільших на Київщині)

Ромашки. Покровська церква (1843 р.)

Ромашки. Покровська церква (1843 р.)

мурований храм був збудований у 1843 році на замовлення місцевої поміщиці Олександри Трофимової. Класицизм, під-креслений розмірами будівлі та рідкісними для православних храмів Наддніпрянщини баштами-дзвіницями, ставить ромашків ську церкву в один ряд з найвидатнішими пам’ятками архітектури України. Це визнавала навіть радянська влада, яка не лише зберегла церкву, а й навіть відновила її після руйнацій 1941-1945 років.

Синява. Водяний млин (поч. XIX ст., 1904 р.)

Синява. Водяний млин (поч. XIX ст., 1904 р.)

І знову повертаємось до Рокитного. Наступна наша зупинка - село Синява, що розташоване південніше райцентру, на правому березі Росі. Це село вперше згадується в офіційних документах під 1550 роком, хоча перекази вказують, що раніше на місці села стояло поселення - Стринява. Більш давнє походження Синяви підтверджують і численні городища та кургани, що оточують поселення.

Синява. Миколаївська церква (1730 р.)

Синява. Миколаївська церква (1730 р.)

Відразу при в’їзді у Синяву привертає увагу комплекс будівель велетенського водяного млина. Особливо ефектний вигляд має чоти- рьохповерхова екзотична споруда - своєрідна архітектурна суміш Тернопільського замку та київського заводу «Арсенал», відтворена в «цегляному» стилі. Напис на фасаді вказує дату будівництва - 1904 рік. Але частину будівель млина спорудили майже на сто років раніше. Млин працює і нині, хоча Рось вже давно не крутить його колеса - водяну тягу замінив електродвигун.

Неподалік від млина розташований ще один туристичний об’єкт Синяви - п’ятизрубна дерев’яна церква з п’ятьма банями та дзвіницею. Цей храм збудували у 1730 році на честь Святого Миколая. У 1878 році до нього прибудували дзвіницю та притвор. Зруби церкви стоять на великих дубових брусах і в плані утворюють хрест. Нахилені до центру стіни зрубів підкреслюють неймовірну пластичність будівлі.

Синявська Миколаївська церква була потавлена на місці значно старішого храму, спаленого татарами. Вона відноситься до найвидатніших дерев’яних споруд України і презентує культову архітектуру Правобережного Придніпров’я не в музеї архітектури та побуту, а безпосередньо на місці побудови.

З Синяви прямуємо до Бушевого. Шлях пролягає уздовж Росі. Ліворуч - заплава, праворуч - мальовничі, вкриті лісом пагорби. Краса неймовірна. Приблизно на півдорозі розташована досить велика страусова ферма. При бажанні можна зупинитись і відвідати кафе, яке працює лише в теплий сезон. Тут вас пригостять стравами із страусятини.

Бушеве. Троїцька церква (1760 р.)

Бушеве. Троїцька церква (1760 р.)

Село Бушево до 1946 року називалося Пруси. На околицях села збереглися залишки двох поселень (І тис. до н.е.), городище укріпленого селища (XI-XIII ст.) та ціла група курганів (ІІІ-І тис. до н.е). Цікаво, що деякі із курганів у XVI-XVII розкопувалися місцевим населенням для добування селітри, що утворилась в них унаслідок біохімічних процесів. Для цього землю з курганів проварювали у великих казанах - селітра осідала на дно, а землю висипали навколо курганів. Також у Бушеві зберігся один із кращих зразків дерев’яної архітектури Правобережжя - Троїцька церква, споруджена у 1760 році. Раніше поряд з церквою стояла дзвіниця, але у 1970 році її перевезли до Переяславського музею. А вже у XXI столітті цей дуже симпатичний оригінальний трьохбанний храм «закували» у пластикову вагонку (не вистачає лише рекламних неонових лайтбоксів).

Ківшовата. Церква Різдва Богородиці (1886 р.)

Ківшовата. Церква Різдва Богородиці (1886 р.)

Далі маршрут пролягає до Таращанського району. Вздовж Росі, через Бовкун, Степок та Кислівку потрапляємо у велике село Ківшовата. В минулому Ківшовата вважалась містечком. Понад два століття вона належала родині польських магнатів Млодецьких (з кінця XVII ст.), які збудували тут великий маєток і костьол. Численні пам’ятки періоду панування в Ківшоватій Млодецьких не збереглися, але вціліла велика кам’яна церква, закладена у 1886 році на честь Різдва Богородиці. За радянських часів церква стояла занедбаною і використовувалася під склад, але зараз, після реставрації, цей храм має дуже гарний вигляд (особливо це стосується чудового різьбленого іконостасу).

Тараща. В минулому костьол (кін. XIX ст.), нині - музична школа

Тараща. В минулому костьол (кін. XIX ст.), нині - музична школа

Наступна зупинка - місто Тараща. Райцентр на річці Котлуй і справжній резерват провінціалізму. У містечку, яке з 1801 року було повітовим центром, досить багато пам’яток архітектури. Оригінальних і рідкісних для Київщини.

Приблизно за кілометр після в’їзду в Таращу, на вулиці Рози Люксембург розташований завод «Мотор». Підприємство відносно нове (відкрите в 1980 році), але відразу впадає в око старовинний червоно-білий корпус, стіни якого викладені фігурним цегляним орнаментом. Не цех, а справжній палац. Насправді це колишній вальцьовий млин - у минулому найпотужніше підприємство Таращі. Збудували його наприкінці XIX століття. Тоді ж для сотні таращанських католиків змурували великий костьол. Радянська влада намагалася викорінити у таращан пам’ять про минуле, переобладнавши храм на двоповерхову музичну школу. Будівля костьолу розташована в центрі міста (вул. Шевченка, 68).

На вулиці Шевченка чимало будинків XIX століття, а недалеко від костьолу розташований архітектурний ансамбль службових присутніх місць, збудований упродовж 1803- 1817 років за проектом видатного російського архітектора, одного із засновників російського ампіру, професора Петербурзької Академії мистецтв Адріана Захарова. До ансамблю входять флігелі казначейства, земського суду та земської управи. Але найефектніша споруда ансамблю - будинок службових присутніх місць, більше схожий на оборонну споруду, ніж на громадську будівлю.

На початку вулиці Шевченка стоїть ще один непересічний туристичний об’єкт - пожежне депо, збудоване в середині XIX століття, з високою каланчею. Є у Таращі й колишня земська в’язниця (вул. Хмельницького, 3) - обов’язковий атрибут повітового міста. Це довга двоповерхова будівля, виконана в стилі російського ампіру. Збудували її у 1817 році, а нині тут розміщено один із корпусів агротехнічного коледжу.

Острів. Михайлівська церква (1740 р.)

Острів. Михайлівська церква (1740 р.)

Із Таращі виїжджаємо колишньою поштовою дорогою у напрямку Білої Церкви. При в’їзді у Довгалівське повертаємо праворуч, на старовинне козацьке поселення Острів. В Острові, неподалік від Росі, збереглася ще одна унікальна дерев’яна церква - Михайлівська. Храм трьохзрубний, але має лише дві бані. Поряд розташована дзвіниця. Збудували церкву та дзвіницю у 1740 році. В інтер’єрі збереглися розписи XIX століття. Зараз у церкві тривають ремонтні роботи: міняють крівлю та шалівку.

Від Острова шлях пролягає до села Пугачівка. Тут, на кам’янистому березі Росі, поряд з курганом, височить романтична напівзруйнована будівля мурованого водяного млина. Спорудили цей великий триповерховий млин у 1909 році, а занепав він у 90-ті роки.

Шкарівка. Святодухівська церква (1750 р.)

Шкарівка. Святодухівська церква (1750 р.)

Остання зупинка нашого маршруту – Шкарівка. Це супермальовниче горбисте село довго було сателітом Білої Церкви, адже тут стояв цегельний завод Браницьких. У 1750 році в Шкарівці збудували дерев’яну церкву - Святодухівську. 1840 року її дещо розширили й підняли на кам’яний фундамент. Будівля храму розташована на високому пагорбі. Церква досить проста і має лише одну баню, але, незважаючи на це, вона є унікальним зразком дерев’яної архітектури Правобережжя є пам’яткою національного значення, адже таких споруд на Київщині більше немає.